Катерина СемчукРЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ№13, 2018-04-01

Мартін Поллак, «До Галичини». Переклала з німецької Н. Ваховська. – Чернівці: Книги 21, 2017.

Одну з найцікавіших подорожей по Галичині наприкінці XIX та початку XX століття здійснив австрійський журналіст і письменник Мартін Поллак. Його подорож відбулася 1984 р. Ні, не в антиутопічному орвелівському світі, де Галичина ще б існувала, а в уяві, водячи пальцем по старовинних мапах, путівниках та книгах. Пізніше все, про що він дізнався, записав у своїй книжці «До Галичини».
М. Поллак має близькі відносини з Польщею, оскільки спеціалізується на історії Східної Європи і протягом багатьох років займається тематикою, між іншим, історії Польщі, навчався у Варшавському університеті та вільно спілкується польською мовою. Минулого року Польський інститут у Відні відмовив письменнику у співпраці. Але це не вперше, коли він був оголошений персоною нон грата в Польщі. Вперше це сталося ще за соціалістичних часів, коли йому відмовили в індивідуальному в’їзді до тодішньої Польської Народної Республіки, звісно, через його творчість. Що ж стало причиною у 2016 році? Мартін Поллак знову ж таки рішуче критикував «добру зміну» «ПіС» у місцевих газетах.
У книжці «До Галичини» автор подорожує найзручнішим на той момент транспортом – потягом, і в кожному новому розділі зупиняється на черговій станції залізниці Карла Людвіга. Він виїжджає з Кракова і подорожує через Тарнів, Перемишль, Лемберг (Львів – ред.) і Тернопіль на схід, аж до станції Підволочиська, де проходив кордон із Росією. Якою тодішня Галичина постає у його праці? Мальовнича, затишна земля, австрійський і львівський «цукровий» міф про колишню коронну землю Австро-Угорської імперії, де живуть маленькі аборигени, повна дивовижних створінь. Ні, як зазначено в описі до книжки: «(…) уявна подорож [М. Поллака] проходить Східною Галичиною – ландшафтами скрути й нужди, де нафтові магнати та рабини-чудотворці гротескно співіснують із бідними єврейськими штетлями (єврейське містечко – ред.), де русини, поляки, румуни, гуцули, вірмени, караїми, німці, роми ледь виживають у корумпованому й неписьменному краї, де водночас твориться багатомовна культурна мозаїка та пишеться прекрасна література».
Саме тому М. Поллак вважає себе «руйнівником міфу Галичини». Галичина досі в сучасній українській, та й не тільки, літературі здебільшого ідеалізується, романтизується, а фактографічний опис реалій і взаємин між людьми можна знайти хіба що в істориків.
Протягом усього існування Галичини у складі Австро-Угорської імперії до 1918 р. та подекуди й сьогодні вона в уяві австрійців асоціювалася виключно з неґативними речами: бідністю, злиднями, корупцією. І тільки згодом виник міф Галичини, коли відбувся злам, і образ змінився на позитивний. Як зазначає сам письменник, австрійська література має легке колонізаторське ставлення до цього краю, і досі існує певна нерішучість щодо того, аби це сприйняття зруйнувати. Також цікаво, що в Австрії Галичина асоціюється з єврейством, передусім – з єврейською літературою.
Читаючи історію Галичини М. Поллака, починаєш розуміти, що насправді було найдивовижніше в цьому районі, а саме – мультиетнічність! На тих територіях могли співіснувати українці, поляки, євреї, німці, вірмени. Ось для прикладу місто Станіслав: «Із 30 000 жителів Станіслава 50% були євреями, і половина з них отримувала „бідняцький грошик”, – допомогу в розмірі від 1 до 5 гульденів на родину, яку юдейська релігійна община виплачувала найбіднішим раз на рік, на Песах. І все ж, порівнюючи з русинськими поденниками (найманими робітниками з поденною оплатою праці – ред.), яких сільська нужда заганяла в місто, євреї були ледь не багатіями».
Також цікавим у цісарській Галичині є те, як галичани, незважаючи на своє коріння, змінювали національність. Дуже часто польський націоналізм перемагав, тому німці чи євреї вже в другому поколінні вважали себе за поляків. Наприклад, у той час існував Унтервальден – маленька колонія німецьких переселенців на південному сході від Лемберґа. Часто такі поселення дуже швидко полонізувалися.
Період з історії Галичини, який описує автор, це також час, коли цей район був однією зі світових нафтових потуг. Якщо Дрогобич був найголовнішим містом «галицької Пенсильванії», то її пеклом був Борислав і його нафтопромисли. Ключовим тут стало винайдення 1853 р. львівським фармацевтом Ігнацієм Лукасевичем першої у світі гасової лампи. Після згаданого Лукасевичевого і Зегового винаходу попит на новий вид освітлення став неймовірним. Замовлення попливли з Праги, Кракова і навіть з Відня, столиці Габсбурзької монархії.
До Борислава кинулися ті, хто відразу помітив цінність нафти. Лихоманка довкола чорного золота розпочалася. Та в цієї історії є й інший бік медалі, а саме: брак будь-яких умов праці, злидні, смерть. На початку цього нафтопромислу в Бориславі переважали робітники євреї, адже тогочасний Борислав був містечком, у якому переважало єврейське населення.
Цісарсько-королівська залізниця більше не ходить, деревину Прутом не сплавляють, через численні політичні метаморфози мультиетнічність зникла і на кожному кроці не почуєш п’яти різних мов. Та, насправді, у колишній Галичині небагато змінилося: Карпати лисіють, контрабанда жива, села бідніють, люди масово еміґрують на Захід.
Книжка «До Галичини» Мартіна Поллака написана з легкою іронією. Як показує автор, трохи атмосфери, натхнення та, головне, доброї літератури – і можна здійснити уявну мандрівку у габсбурзький край! ■

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Схожі статті

«Мені буде соромно, коли Маруся виросте, а я не буду для неї прикладом»: письменниця Каріна Саварина про війну, материнство та життя в Польщі

Семаковська Тетяна ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №5, 2024-02-04 Мама — чи всім легко дається це звання? Ще донедавна тема безпліддя в Україні була...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*