ІСТОРІЯ ■ №44, 2018-11-04
Завихост – невелике, до 2 тисяч мешканців, містечко над верхньою течією Вісли, що лежить в історичній Сандомирській землі, яка межувала з Руссю. Саме тут понад вісім сторіч тому розігралась трагедія, яку коротко передала літописна стаття з так званого Лаврентієвського рукопису: «Иде Романъ Галичьскый на Ляхы и взя 2 города Лядьская, и ставшю же єму над Вислою рѣкою. И отѣха сам в малѣ дружинѣ от полку своєго. Ляхове же наѣхавше убиша и, и дружину около єго избиша».
Попри давність записки, зрозуміти її неважко, достатньо зазначити, що «ѣ» – це предок сучасних «і» та «ї», а дещо дивні для нас закінчення дієслів вказують на те, що маємо тут справу з аористом, сьогодні вже забутою формою минулого часу. Літописець описував минулі події: 1205 р. князь Роман Мстиславич «иде» (тобто – пішов) у воєнний похід та «и» (його) у ситучці «убиша» (вбили). Польські джерела додатково повідомляють, що сталося це 19 червня біля Завихоста й було заслугою (для україніців, звісно – виною) Романових родичів, набагато від нього молодших двоюрідних братів Лешка Білого й Конрада Мазовецького (синів Казимира Справедливого). Однак жодне з джерел не дає прямого пояснення, що саме спровокувало володаря Галичини і Волині піти в похід у напрямку Заходу. Отже, історики вже понад два сторіччя снують різні здогади, серед яких є навіть теорія про те, що Роман прямував аж у Німеччину, щоб інтервеніювати на боці одного з претендентів на владу в Священній Римській Імперії. Однак більш реальною здається думка, що руський князь вкотре вмішався у боротьбу за володіння у польській столиці та виступив на боці тодішнього краківського князя Володислава ІІІ Тонконого, зірвавши свій давній союз з Казимровичами, Лешком і Конрадом, які владарювали у Сандомирській і Мазовецькій землях.
За словами руського літописця, Роман загинув у несподіваній сутичці, коли з невеликою групою воїнів відокремився від своїх основних сил (можливо, для пошуку броду, придатного для переправи через Віслу).
Польські ж анналісти красномовно запевняють про велику битву з його «незліченними фалангами» й блискучу перемогу Казимировичів над «наймогутнішим князем русинів» (що «вирішив погубити Польщу»), після чого ріка «переповнилась кров’ю і вийшла з берегів». Можна здогадуватись, що цей панегірик на сторінках «Річника Краківської капітули» з’явився вже після того, як у 1206 році у Кракові поселився вже Лешко Білий.
До речі, ця тріумфальна картина, типова для середньовічного, а навіть ранньомодерного письменства, повторюється в цілій низці інших польських річників, відтак, у ще більш розбудованому варіанті у літописах Яна Длуґоша та його послідовників. У ХІХ-му ж столітті з’являється навіть віршований «O bitwie pod Zawichostem śpiew historyczny» Яна Ляма (до речі, нещодавно перевиданий в електронній формі). Історикам, однак, немає підстав увірувати в таке «баталістичне полотно» про «врятування Польщі», адже таку «погубу» як в межах Польщі, так і Русі, раз-у-раз коїли тоді самі «свої князі», що воювали за кращу волость (чи відвойовувли втрачену) й кликали на допомогу родичів з іншого боку русько-польського кордону. Причиною особливо перебільшеного трактування саме цієї події була, перш за все, несподівана смерть князя, який на той момент тримав у своїх руках чималий шмат Русі й втішався славою доблесного воїна – а це давало чудовий привід для піару на користь володарів, яким сприяв кожен конкретний літописець.
За свідченням іншого краківського джерела, Роман був похований у Сандомирі. Пізніше надійшов викуп за його тіло, і останки князя «були викопані й передані русинам». Підтверджує це й дальша частина цитованого вже літописного зведення: «Приѣхавше же Галичане взяша князя своєго мерьтва и несоша и в Галичь, и положиша и въ церькви святыя Богородица. Галичане же цѣловаша крестъ къ сыну єго Данилу». Отже, спочатку діла йшли за фразою «помер князь – хай живе князь!». Однак виявилося, що наслідки смерті галицького володаря були набагато драматичнішими, аніж могло здаватись на перший погляд. Хоча б тому, що Роман був вже немолодого віку (народився він приблизно 1155 року), синів дочекався лише від другого шлюбу з візантійською принцесою Анною, а отже Данило Романович у момент смерті батька був 4-річною дитиною (другий з Романовичів, Василько, мав 2 роки). Тому Романова загибель дала початок «великому мятежеві в землі Руській», причому перші ситуацією скористалися троє синів новгородіверського князя Ігоря Сятославича (героя «Слова о полку Ігоревім»). З допомогою ворожих до Романа і його дітей галицьких боярів вони влітку 1206 року захопили Галич та Звенигород, а наприкінці року також Володимир. Княгиня Анна, яка сховалася там, мусила тікати та разом з синами опинилась на краківському дворі князя Лешка Білого, звідки Данила відправили до двору угорського короля Андрія ІІ. Він був троюрідним братом Романа та, користуючись смертю руського родича, почав виношувати власні плани, адже саме від 1206 року до своїх монарших звань став додавати формулювання «rex Galiciae et Ladimiriae» – король Галичини і Володимирщини (цей претензійний титул використовували наступні королі Угорщини, в тому числі й Габсбурги, що в 1772 році послужило виправданням захоплення ними Галичини).
На Волині проти Ігоревичів виступили, однак, Романові племінники і двоюрідні брати, що владарювали у Белзі, Червені, Луцьку та Пересопниці. Закликавши на допомогу Лешка, вони вигнали Святослава Ігоревича з Володимира, але Романовичам першої батькової столиці не повернули. При сприянні Лешка вони лише віддали Василькові Бересть, а пізніше – Белз. Незабаром виявилося, що опіка польського і угорського володарів – наслідок родинних зв’язків – є малоуспішною, а навіть не надто добросовісною. По правді, у 1210 році вони допомогли посадити Данила у Галичі «на столі отця його, великого князя Романа», але не запобігли черговій боярській «коромолі», внаслідок якої молодому князеві 1212 року довелося знову полишити наддністрянську столицю. До того ж, у 1213 році Лешко забрав у Василька Белз та віддав його Олександрові Всеволодовичу. Так 1214 року обоє Романовичів опинилися у невеликому Каменці над Случчю, а Лешко з Андрієм ІІ поділили між собою Галичину – у Галичі посаджений був титулований королем та згодом коронований син Андрія ІІ, 6-річний Коломан, одружений з 3-річною донькою Лешка, який взяв собі Перемишль і Любачів.
Все ж позиція підростаючих Романовичів не була програшною. Як сповіщає пізніший холмський літописець, Данилове військо в порівнянні з дружинами волинських родичів «було більше і сильніше – бояри великі отця його були всі в нього. І коли побачив се Лешко, то став він мати велику приязнь до князя Данила і брата його Василька». І хоч «приязнь» не стримала краківського князя перед спробою обібрання руських родичів у змові зі своїм (і їхнім!) угорським кузеном, то все ж він допоміг Романовичам повернути Володимир (наприкінці 1214 або на початку 1215 року). Натомість волості, розташовані на західному березі Бугу – «Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп’є, і Комов, і всю Україну», які й далі тримав у своїх руках Лешко, Данило повернув вже силою – на початку 1218 року. Краківський князь пробував цю волость відвоювати, однак, безуспішно.
Таким чином західноволинська територія, якою до свого галицького вокняжіння володів Роман Мстиславич, опинилася у руках його синів. Приблизно на 10 років пізніше, після смерті родичів, Романовичам дісталася також східна Волинь – з Луцьком, Пересопницею і Чорторийськом. У Белзі же панував їхній двоюрідний брат Олександр Всеволодович, який одначе, за влучним висловом М. Грушевського, «ніяк не міг спромогтися на якусь консеквентну політику: то укладав союзи з Романовичами, то пробував чогось від них добитися війною. Ся непостійність спривела кілька літ пізніше до прилучення Белзької землі до Володимира».
Деякий час у підвішеному стані перебувало питання повернення Галича, у якому 1217 року, після сварки Андрія ІІ з Лешком, засідав Мстислав Мстиславич Удатний зі смоленської гілки руського князівського роду. Не бажаючи вступати у боротьбу з цим князем, уславленим численними воєнними перемогами, Данило одружився з його донькою Анною й підтримував у боротьбі з «уграми», котрі при сприянні частини місцевого боярства пробували знов посадити в Галичі Коломана. 1227 року Мстислав залишив Галич внаслідок боярських інтриг, віддавши його угорцям, що, по суті, відкрило Данилові дорогу до повернення на галицький стіл.
Після кількарічної боротьби – як з угорцями, так і боярством (яке своїм обранцем зробило чернігівського князя Ростислава Михайловича), 1238 року Данилові вдалося заволодіти всією Галичиною.
Однак галицькі бояри – які, за словами літописця, «називали Данила своїм князем, а самі тримали всю землю» – одразу після монгольської навали зробили чергову спробу позбутися Романовичів, зробивши ставку на Ростислава Михайловича (Коломан помер 1241 року). Цей «м’ятіж» придушили влітку 1245 року в битві під Ярославом, де Романовичі розбили сили Ростислава, який, окрім галицького боярства, отримав підмогу з Угорщини та Кракова, де тоді правив Болеслав Сором’язливий, син Лешка Білого і Гремислави Інгварівни. Отже, війна тривала традиційно – «в родині», тим більше, що серед загонів, якими в цій битві розпоряджались Романовичі, були й надіслані Лешковим братом Конрадом Мазовецьким вої.
Ось так завершилась Данилова й Василькова дорога до володіння своєю вотчиною, що тривала упродовж 40 років – від батькової смерті над Віслою до їхньої перемоги над Сяном. Держава, відбудована і розбудована злагодженими зусиллями обох братів, яку історики називають Галицько-Волинською Руссю, а зараз – також Руським Королівством, проіснувала під володінням Романових нащадків до 1340 року.
