Анастасія Канарська ■ КУЛЬТУРА ■ 2010-07-15
{mosimage}
На початку літа Україна пережила неймовірну втрату – у засвіти відлетів Юрій Іллєнко, постать якого уособлювала українське поетичне кіно. З ним прощалися люди в київському Будинку вчителя: знайомі і незнайомі ледь стримували сльози – таке відчуття, що прощаємося з усім найкращим, що мав у своїй історії український кінематограф і не можемо навіть уявити, чи хоч колись вдасться сягнути височин, яких досягнув цей Велет українського мистецтва.
Його мистецька доля складалася з одного боку дуже щасливо, з іншого – була немилосердно жорстокою. Українське хлоп’я, дитинство і юність якого минули в Москві, йшло до свого усвідомлення українства протягом довгих років, щоб з часом стати ідейним натхненником партії “Свобода”. Ю. Іллєнко народився 1936 р. в Черкасах. Його дитинство припало на тяжкі роки війни, під час якої родину Іллєнків закинуло аж у Сибір. А з 1946 р. родина жила в Москві, де батько отримав посаду інженера на заводі “Ізопліт”. Після закінчення школи Юрій, як і його старший брат Вадим, вступив на операторське відділення Всесоюзного державного інституту кінематографії. Його дипломна операторська робота “Прощавайте, голуби”, знята 1960 р., була удостоєна найвищих нагород на світових кінофестивалях у Празі та Локарно.
Звичайно, що своє творче майбутнє він на той час пов’язував з Москвою та навіть не міг собі уявити, що повернеться на свою батьківщину і все своє творче життя присвятить українському кінематографу. Однак 1963 р. став переломним у його творчому житті. Саме цього року вони зустрілися – режисер Сергій Параджанов та оператор Юрій Іллєнко, щоб вразити світ “Тінями забутих предків” – фільмом, який отримав нагороди сотні міжнародних фестивалів. Вони тоді й не думали, що їхній фільм стане маніфестом українського поетичного кіно. Через роки сам Іллєнко писав, що “фільм “Тіні забутих предків” з’явився тоді, коли кінематограф, уже вкотре, захлинався в гнилому болоті реалізму: чи то соціалістичного, критичного, повзучого, магічного або якогось там ще, стрімко наближаючись до відтворення життя у формах самого життя, до повної автентичності з життям, тобто, власне, анігіляції самого феномена мистецтва, бо будь-який реалізм, хоч як його називати, це тупик, у якому неминуча заміна образу поняттями, самоусунення мистецтва, підміна мистецтва статистикою, зникнення автора, заміна його функціонером. Параджанов повернув мистецтву образ, і не лише повернув – явив досі незнаний у кінематографі сплав: культури як цілісності національного космосу, і авторської, індивідуально авторської міфотворчості. І на якому рівні виконавства! На рівні вершинних світових віртуозів: на рівні Брейґеля, Стравінського, Пікассо, Плисецької, Стефаника, Лорки… Параджанова”.
Зараз, через роки, хочеться додати: на рівні Ю. Іллєнка. “Тіні забутих предків” стали збудником української національної ідеї. Власне національна ідея була основою народження Іллєнка як режисера. Дебютом у режисурі для нього став фільм “Криниця для спраглих”, створений за сценарієм Івана Драча. Чорно-біла притча, німа і зболена, пролежала на полицях аж 22 роки, пережила заборону – постанову ЦК КП України, щоб назавжди залишитися кінематографічним шедевром, алегоричним втіленням нескореності людського духу. Алегорія – вічна подруга режисера Ю. Іллєнка. Алегорична історія України, виявлена режисером у його наступному фільмі “Вечір напередодні Івана Купала”, також пролежала на полицях 18 років.
Дирекція Венеційського кінофестивалю 1967 р. персонально запросила Іллєнка з фільмом “Вечір напередодні Івана Купала” і ґарантувала цьому фільмові головний приз – “Золотого лева” святого Марка. Однак представники радянської влади стверджували, що такий фільм взагалі не існує. Все ж таки режисерові 1968 р. вдалося відправити фільм на Міжнародний кінофестиваль у Празі, проте в день його відкриття увійшли радянські війська для придушення Празької весни.
А далі був фільм “Білий птах з чорною ознакою”, на нього також, здавалось би, чекають роки забуття, бо перший секретар Львівського обкому партії В. Добрик оголосив цей фільм небезпечним для молоді – у ньому бо вперше виведено образ воїна УПА (до речі, у ролі Ореста дебютував тут Богдан Ступка). Але, за вказівкою першого секретаря ЦК Компартії України Петра Шелеста, фільм був показаний на московському Міжнародному кінофестивалі, де він тріумфально виборов ґран- прі. Проте Шелеста невдовзі знімають з посади зі звинуваченням у націоналізмі, а фільм зникає з кіноекранів України на багато років. Його можна було побачити на екранах Парижа й Нью-Йорка, Тегерана й Монреаля, Токіо і Берліна… Та не в Україні.
Ю. Іллєнко задихався від цензури і неможливості творити, тож із радістю прийняв запрошення з Чорногорії створити фільм про нескореність цього народу. “Жити всупереч” – унікальний фільм у творчості Іллєнка, бо, розповідаючи про долю чорногорців, він перш за все говорив про долю України, тим більше, що в цьому фільмі знімалися його побратими – українські актори, серед яких був Іван Миколайчук. Фільм отримав нагороду “Срібна арена” в Пулі й приз за найкращу чоловічу роль. Можливо, завдяки цьому фільмові Ю. Іллєнко отримав запрошення в Голівуд, однак про це режисер дізнається з програми радіо “Свобода”. Цю подію Іллєнко описував так: “КДБ повідомило, що “не може знайти Іллєнка, щоб передати йому пропозиції Голівуду, бо він постійно знімає фільми десь у горах”. Сильно реготав. Другий кон тракт мені передав чорногорський продюсер Чедо Вулевич у порту Бар і провів мене на пором, що йшов в італійський порт Барі. Дав двісті доларів і сказав: “З капітаном узгоджено, замовляй кожні 15 хвилин порцію віньяку і за три години дістанешся Італії”. Я зійшов з порому, бо знав, що коли рушу в Голівуд, моїх братів у Києві – Вадима і Михайла, теж кінематографістів, рушать туди, куди й Стуса”.
Та, незважаючи ні на що, Ю. Іллєнко не втрачає віри, тож не дивно, що його наступний фільм, в основу якого покладено написаний ним спільно з І. Миколайчуком сценарій, має таку оптимістичну назву: “Мріяти і жити”. Цей фільм не зараховується до мистецьких перемог Іллєнка, на шляху до його створення на митця чекало безліч перешкод, які “відгукнулися” першим інфарктом. Володимир Щербицький з радістю звітував на XXV з’їзді КПУ, що з поетичним кіно в Україні покінчено. Та Ю. Іллєнко не здається, він намагається на Мосфільмі створити фільм про Катерину Білокур. Все-таки знімає фільми “Свято печеної картоплі” (1976), “Смужка нескошених диких трав” (1978), “Лісова пісня. Мавка” (1980), “Леґенда про княгиню Ольгу” (1982), “Солом’яні дзвони” (1987)… За незалежної України Іллєнко створив незалежну кіностудію “Фест -Земля” і на ній зняв перший в Україні фільм за недержавні кошти. “Лебедине озеро. Зона” – це данина шани С. Параджанову, в основу сценарію покладено його оповідання, написані в тюрмі. Щемлива історія любові, людської гідності, не втраченої на зоні, вразила критиків на Канському фестивалі, фільм отримав приз ФІПРЕССІ – міжнародної федерації кінопреси, і приз “Ескор” – незалежної молодої кінокритики. А далі на митця чекали 10 років мовчання, і з цього “мовчання” народився перший в Україні підручник з кінорежисури “Парадигма кіно”, три персональні виставки живопису й графіки.
До свого останнього фільму Ю. Іллєнко йшов півжиття. “Молитва про гетьмана Мазепу” – це одкровення режисера і його освідчення в любові Україні. Можливо, по-справжньому оцінити цей фільм ми зуміємо лише через десятиліття – стільки метафор та алегорій важко розібрати в суєті. Іллєнко не любив суєти, він любив творчість як вияв поетичної суті людини. Тому кожну мить свого життя наповнював нею, творчістю. У Прохорівці, селі, яке стало для нього родинним гніздом у найважчі роки його життя, він вирізьблював історію в химерних скульптурах, перетворюючи свою домівку на справжній музей. Писав книги, сценарії, як міг помагав Всеукраїнському об’єднанню “Свобода” в поширенні національної ідеї.
Проте невиліковна хвороба поступово забирала його сили: протягом 10 років він намагався її перемогти і не втрачав надії. Мабуть, марив новими фільмами, так хотілося вірити, що він їх поставить. Вірилося, що йому все під силу… Хіба може померти людина з таким дивовижним світосприйняттям?! Згадайте ці сонцесяйні обличчя Марічки – Лариси Кадочнікової, та Іванка – Івана Миколайчука, – як же треба було любити світ, щоб твоя камера так могла зняти мить людського осяяння! Відлетіла у Вирій душа справжнього митця! На спочинок його тлінні останки лягли на Тарасовій землі (так мріяв зняти фільм про Шевченка, два його сценарії за творами Шевченка “Великий льох” і “Варнак” ніколи не були допущені до постановки!), у каплиці-гробниці, створеній за його власним проектом. Залишив у скорботі свою родину, залишив на розстанях майбутнє українського кінематографа… Однак маємо залишений ним неоціненний маєток: його фільми, які ніколи не постаріють, ніколи не втратять своєї мистецької ціни й ніколи не дадуть нам забути, що ми українці, і нам дароване поетичне кіно як знак нації та самоідентифікації.
“Наше слово” №29, 18 липня 2010 року {moscomment}
