Олександр Гнатюк ■ ПОГЛЯДИ ■ 2011-02-20
Вельмишановний Пане Президенте!
Ласкаво прошу Вас, вибачте мені, громадянинові Польщі, але українцеві за походженням, мою сміливість звернутися до Вас із своїми міркуваннями й зауваженнями. Висловлені мною думки (до речі, вони не лише мої, навіть не тільки “польських” українців, а й громадян Польщі інших національностей), породжені уважним відслідковуванням подій в Україні.
Мені особливо прикро, коли мої знайомі у розмові зі мною вказують, а інколи з неприхованою дозою іронії насміхаються з окремих явищ, які відбуваються в моїй Україні. Найболючіше в тому те, що вони праві у своїх оцінках. У першу чергу йдеться тут про мову, якою спілкуються деякі чільні державні посадовці, народні депутати Верховної Ради, а навіть високі представники з оточення Пана Президента.
Я розумію, що не всі вони українці за національністю, але аж ніяк не сумніваюся в тому, що вони громадяни України. Тому важко збагнути не лише мені, чому вони не володіють державною мовою. Це, мабуть, не притаманне жодному іншому державному утворенню у світі. Адже в цивілізованих країнах законодавчо закріплено те, що однією з найголовніших умов для одержання громадянства даної країни є вимога знати хоч би на розмовному рівні державну мову. Звичайно, це не стосується тих, хто має громадянство від народження в даній державі, бо ця категорія людей державну мову обов’язково вивчає у школі, оскільки без її знання неможливо в дорослому віці влаштуватися на роботу. Отже, в українському контексті явище відвертого нехтування людьми на державних посадах конституційного запису про державність української мови слід розцінювати не лише як свідоцтво недотримування ними норм етики державного службовця, брак особистої культури, але й як грубе порушення Основного закону України. У нормальних умовах такі люди мали б великі труднощі навіть влаштуватися прибиральниками чи двірниками.
Цієї проблеми в українському варіанті абсолютно не вирішить введення двомовності, бо узаконення цього положення накладає на посадовців обов’язок володіння ними двома мовами. Для прикладу наведу тут Канаду, в якій офіційними державними мовами є англійська і французька. Ці мови паралельно вивчають у школах. У дійсності французькою мовою майже повсюдно користуються лише в провінції Квебек, натомість в інших панівною є англійська мова. Проте, депутати та інші посадовці з Квебеку на центральному рівні виступають англійською мовою.
У Польщі депутати, що представляють у Сеймі чи Сенаті національні меншини (українці, білоруси, німці) виступають польською мовою. Отже, прошу ласкаво, не дивуйтеся тому, що ми не можемо зрозуміти того, коли глава Українського уряду не володіє державною мовою, а написаний українською мовою текст виступу читає жахливим суржиком. Зрештою, Ви, Пане Президенте, після сформування нового уряду заявили, що прем’єр- міністр отримав від Вас особисте доручення вивчити у визначений час українську мову. Чому Ваш прем’єр- міністр не дотримує даних Вами ґарантій? Своєю поведінкою він компрометує не лише Вас, а й Україну.
Я належу до того покоління, яке пам’ятає ті літа, коли всі голови урядів УРСР, а також керівники ЦК КПУ вільно володіли українською мовою і, по суті, завсіди виступали українською мовою, хоч кулуарно спілкувалися, за невеликими винятками, російською. То ж чому сьогодні Україна – незалежна європейська майже 50- мільйонна держава стала на шлях мовного реґресу?!
Я впевнений в тому, що кожна людина має природне право вивчати рідну мову і користуватися нею незалежно від того, в якій країні проживає. Однак, коли стає на державну роботу, то її священним обов’язком є спілкуватися і вести діловодство державною мовою. Мої зауваження стосуються і нещодавнього виступу у Верховній Раді жінки -представника Президента, яка доповідала на тему нової версії Податкового кодексу, а також усіх міністрів й депутатів, які взяли слово з цього приводу. Така картина аж ніяк не сприяє будівництву авторитету України, заперечує факт існування над Дніпром громадянського суспільства, нівечить його паростки, а навпаки – скочує її на обочини європейського процесу устроєвої трансформації та демократизації.
Я свідомий, Пане Президенте, що мій лист нічого не змінить, моживо, навіть не дійде до Ваших рук. Однак, як звичайний смертний громадянин українського родоводу, я не міг відмовити собі висловити цих болісних міркувань, які тягарем лежать на моїй душі. Знаю, що управляти державою – це не поле перейти, як говорять у народі. Це відповідальна справа не тільки перед народом, а й самим собою, бо ж існують принципи, яких дотримання – це імператив.
Користуючись нагодою, прагну привітати Вас, Пане Президенте, з Новим 2011 роком і побажаюти Вам державницької витримки, кріпкого здоров’я та осмислення слів Пересопницького Євангелія, на якому спочила Ваша рука, коли Ви присягали служити Україні.
З глибокою пошаною до Вас –
Олександр Гнатюк, Пралківці
“Наше слово” №8, 20 лютого 2011 року {moscomment}
