Кася Комар-МацинськаПОГЛЯДИ№16, 2018-04-22

Мені згадуються кілька історій. Перша з них трапилась у Ґданську приблизно 10 років тому назад. Ми з п. Елею Кремінською поверталися тоді з української домівки. У підземному переході станули в чергу, щоб купити трамвайні квитки. Несподівано за спиною почули тиху розмову. Це два молоді хлопці розмовляли гарною українською мовою. Пані Еля, усміхаючись, відразу їх привітала і запросила до української домівки та церкви. Хлопці здивовано дивилися на нас, а коли пані Еля завершила свою національно-вітальну мову, добродушно засміялись і, подякувавши за запрошення, відповіли, що вони приїхали сюди працювати, їхня ціль – стати за рік-два поляками, тому не хочуть мати жодних контактів з «ніби українцями». Так і пішли без «до побачення»…

Кася Комар–Мацинська, культурознавчиня, Перемишль

Наступна історія – з Народного дому в Перемишлі, де відбувалася панель на тему майбутнього українців у Польщі, присвячена 65-й річниці Акції «Вісла». Сцена. На ній за столом сидять наші заслужені діячі. У ролі модератора – доктор наук Варшавського університету Ростислав Крамар, з гарним молодим виглядом і прекрасною мелодійною мовою, яку ми, закерзонці, або давно загубили, або просто ніколи її не знали. Своїм не надто довгим, але енергійним вступом до дискусії він був як свіжий подих, як перша ластівка змін, як свіжа кров у виснаженому історичними трагедіями організмі.
Приходить на думку ще одна історія. Знову Ґданськ. Років 5 тому назад (або трохи менше) ми з подругою перебігали через дорогу в недозволеному місці (це було біля автобусної станції). Падав дощ, а ми голосно розмовляли і сміялися. Мабуть, почувши рідну мову, зупинила нас незнайомка: «Дівчатка, куди ви біжите? Звідки ви приїхали?» Ми почали їй пояснювати, що ми народились і живемо в Польщі, що наші батьки і діди теж, що ми українці, але ніколи не жили в Україні. Потім запитали цю жінку: «Ви чули про Акцію „Вісла»”?». Жінка була просто «в шоці». Звичайно, про жодну «Віслу» вона ніколи не чула. Та коли вже «опритомніла», зразу поцікавилася, чи нам не потрібна дешева опікунка для дитини або когось старшого. Ми відповіли, що ні, чемно подякували і попрощалися. Пізніше я часто біля цієї автостанції зустрічала різних жінок, які говорили українською мовою.
І знову Перемишль, 70-та річниця Акції «Вісла». Дискусійна панель чи просто стихійна розмова про українську молодь у Польщі. Модератор – я. Запрошені гості – представники різних українських середовищ, серед яких – у модних піджаках елеґантні молоді хлопці з Союзу українських студентів, які, на жаль, зразу після закінчення панелі, не прощаючись, «по-англійськи», повертаються до Варшави. На щастя, такого самозахисного інстинкту не встиг проявити Артем Зозуля, голова правління фонду «Україна» з Вроцлава, також учасник дискусії. Це була його чи не перша зустріч з такою численною українською громадою з усієї Польщі. Мені було дуже цікаво дізнатись, як йому вдалося відремонтувати вроцлавську домівку на вул. Руській. Я також запитала про те, які в нього плани на розвиток свого фонду. Декілька місяців пізніше ми разом з Артемом та його дівчиною Оленкою гуляли дощовими вулицями Ґданська, а потім на моїй кухні підсмажували вареники.
За рік до того у Ґданську мені потрібна була няня для дітей. Я вирішила пошукати її серед українських студенток, а допомогла мені в цьому професор Ґданського університету Марта Коваль. Після оголошення прийшло до мене кілька молоденьких українок. В однієї з них, Ані, був дуже сумний погляд (дуже сумувала за родиною, особливо молодшим братиком). Здається, трошки наперекір собі хотіла залишитися в Польщі (може, тому що її хлопець, так само з України, навчався у Варшаві). Іншим разом прийшла до мене життєрадісна Ліля з неймовірно кучерявим волоссям. Гарно співала, мала небанальні зацікавлення. На жаль, жодна з них не змогла мені допомогти з дітьми (можливо, я надто мало пропонувала їм за працю).
Коли я переглядаю фотографії своїх знайомих у Фейсбуці, бачу багато «кириличних» прізвищ. З деким із цих людей я познайомилася випадково, як, наприклад, з Анею з Хмельницька, коли я, повертаючись з малювання українського муралу в одному з ґданських тунелів, зустріла на площі Венгльовій знайому однієї моєї польської подруги. Аня прийшла тоді зі мною вперше до домівки і лишилася в ній на декілька років, граючи з нами в театрі «Навпаки». Про деякі інші знайомства, як, наприклад, з певною Мар’яною, яка «знала про всіх українців на світі буквально все» (хоч насправді не знала і знати не бажала нічого), хочу забути. На щастя, є й такі знайомства, на які була я приречена, як от з головною редакторкою українського тижневика Христиною Заник. Дуже люблю з нею розмовляти про українську літературу. Крім того, я завжди відчуваю її щире зацікавлення нашими справами. Думаю, саме тому вона запропонувала мені співпрацю з «Нашим словом».
Є ще Леся, Катя, Олена, Наталія, Дмитро, Ігор та інші. Я їх знаю, бачу. Я хочу з ними говорити, показувати їм Польщу і тутешніх українців. У розмовах ловлю кожне їхнє слово, намагаючись запам’ятати наголоси і мовні конструкції, виправляти недоліки моєї української мови. Вони обрали місцем свого життя Польщу, а я дізнаюсь від них про Україну. Хтось, певно, скаже, що ці люди сьогодні тут, а завтра їх може не бути. Поїдуть у світ широкий або повернуться в Україну. Але це не має значення. З мільйона приїжджих усе ж якась мала частка залишиться в Польщі, а серед них обов’язково буде жменя моїх друзів. До решти знайомих буду їздити в гості. Як писав Степан Руданський: «Чи у небі, чи у пеклі скажуть вікувати, треба всюди, добрі люди, приятеля мати». ■

Поділитися:

Категорії : Міграція, Погляди

Схожі статті

Іспанія завершує період «амнезії минулого». Чого це вчить нашу громаду і Польщу?

ПОГЛЯДИ ■ №39, 2018-09-30 Іспанія закінчує етап політики так званої «історичної амнезії». Вона полягала в тому, що після падіння режиму диктатора Франсиско Франко, котрий правив чотири десятиліття, іспанці...

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*