Юрій Гаврилюк ■ ІСТОРІЯ ■ №1, 2014-01-05

Українці з обох боків кордону 7 грудня вшанували в Млинах, – нині село лежить поміж Ярославом та Яворовом, – пам’ять о. Михайла Вербицького, пароха місцевої церкви Покрови Пресвятої Богородиці, який написав музику українського національного гімну. Хоч це була 143-тя річниця смерті композитора, а не повний ювілей, проте минулий рік у нашому національному календарі не пройшов безслідно, адже у червні завершився конкурс на найкращу концептуальну ідею пам’ятника М. Вербицькому. Конкурс проголосило Львівське реґіональне суспільно-культурне товариство «Надсяння». Наближається 2015 рік, а з ним і 200-річчя від дня народження М. Вербицького, а якщо вчитатися в історичну літературу, то можна зробити ще одне невеличке відкриття – є докази, що саме 2013 року минуло півтора століття від моменту написання музики Державного гімну України.

Як запевняє львівський дослідник історії нашого гімну Олександр Зелінський, «найдавніша документована дата, пов’язана з Гімном України, є 14 червня 1863 р.».
Перемишль і Сян тісно пов’язані з біографією М. Вербицького. Він народився 4 березня 1815 р. (майже рівно за рік після Тараса Шевченка!), у Явірнику-Руському. (Сьогодні село – Перемиського повіту). Однак пам’ятний знак з написом, що це село є місцем його народження, стоїть не біля церкви у Явірнику, а в сусідньому Улючі – біля колишньої монастирської Вознесенської церкви на узгір’ї Дубнику. Виявляється, кам’яну таблицю з портретом і написом «В селі Улюч народився Вербицький Михайло Миколайович (1815–1870), автор музики „Ще не вмерла Україна”» вмуровано під час першого з’їзду улючан 1990 р., отже перед тим, як громадськість дізналася про метричний запис, згідно з яким майбутній композитор народився у час, коли його батько о. Микола Вербицький був парохом церкви Святого Димитрія в Явірнику. На жаль, храму, який пам’ятав цю подію, вже нема – церква, яка сьогодні стоїть у Явірнику, що зберіг у назві прикметник «Руський» (хоч у 1977 – 1981 роках мав іншу, виправлену назву Jaworowice), була побудована лише у 1882 – 1883 роках. Збереглася вона завдяки тому, що місцеві римо-католики користувалися нею для своїх потреб. Але нещодавно в селі звели мурований костел, отже церква нині стоїть пусткою.
Крім збереженого іконостасу, особливістю її інтер’єру є розписи, виконані «із нагоди 950-ліття Хрещиння Руси-України» петлюрівцем з козацьким прізвищем – Павлом Запоріжським, поручником армії Української народної республіки, відтак співвласником Київської майстерні іконопису «Відродження» в Перемишлі. На церковній стелі зображено Богородицю, яка простягає свій омофор над золотоверхим Києвом. Можна сказати, що це ще один символ української соборності – так як і сам гімн, де слова з козацьким змістом з Наддніпрянщини гармонійно поєднуються з музикою з Надсяння.
Пізніше М. Вербицький справді переїхав з сім’єю до Улюча, на сам берег Сяну, де серед села в той час стояв ще парафіяльний мурований храм Св. Миколая, побудований десь на початку XVI ст. Отже аж до першого десятиріччя ХХ ст., коли парафіяни розібрали стару церкву, щоб побудувати новішу й гарнішу (поставили дерев’яну, в 1950-ті роки будівники соціалізму розібрали й використали на спорудження пеґеерівського корівника), Улюч був селом незвичайним – з двома храмами XVI – XVII століть! Однак улюцьке дитинство М. Вербицького не тривало довго, бо 1825 р. о. Микола помер, і хлопець, разом з молодшим братом Володиславом, помандрував за течією Сяну й опинився в Перемишлі, на владичому дворі двоюрідного батькового брата – єпископа Івана Снігурського (1784 – 1847), одного з зачинателів українського національного відродження в Галичині. До речі, в цьому ділі найактивнішим соратником владики був саме уродженець Улюча – о. Іван Могильницький (1777 –1831).

Завдяки опіці сановитого родича М. Вербицький закінчив перемиську гімназію і 1834 р. почав навчання в духовній семінарії у Львові, яке, з довгими перервами, тривало аж до 1850 р. Після опанування богословських наук та висвячення о. Михайло адміністрував кількома парафіями в тій частині Перемиської єпархії, яка нині лежить у кордонах України. Він 1856 р. став парохом старовинної Покровської церкви кінця XVII ст. у Млинах, де прослужив аж до смерті.
Місцем, в якому вперше проявився музичний талант майбутнього композитора, був Перемишль. Тут єпископ Снігурський заснував кафедральний хор (1828 р.), а потім і музичну школу, в яких співав як соліст і навчався юний Михайло. Саме там він отримав ґрунтовну музичну освіту. Важливе значення для формування М. Вербицького як композитора мав репертуар перемиського хору, в якому були твори як віденських класиків (Й. Гайдна, В. А. Моцарта), так і композиторів золотої доби української музики – Максима Березовського та Дмитра Бортнянського, завдяки яким у церковному співі закріпилося багатоголосся. У період навчання у Львові, де Михайло вже керував семінарським хором, він опанував гру на гітарі, яка супроводжувала композитора протягом усього життя. Твори, які він написав для цього інструмента, здобули широку популярність у галицькому домашньому музикуванні.

Як виявляється, перший варіант майбутнього гімну також був написаний для виконання під супровід гітари. Авторський рукопис зберігається у фондах Львівської національної наукової бібліотеки України імені Василя Стефаника. Пізніше виникла версія для хору, перше публічне виконання якої було зафіксоване пресою у грудні 1864 р. під час вистави «Запорожці» в театрі «Руської бесіди» у Львові (з огляду на це, пісня починалася словами «Ще не згибло Запоріжє»). Оскільки на рукописах обох версій твору немає датування, момент його виникнення дослідники визначають на основі факту, що вперше вірш Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» був надрукований у Галичині – при чому як твір Шевченка – у 4-му номері львівського журналу «Мета» за 1863 р., який вийшов на початку 1864 р.Все ж О. Зелінський стверджує, що М. Вербицький при написанні музики користувався не друкованим зразком з «Мети», а рукописною копією вірша П. Чубинського, який був написаний у Києві восени 1862 р. та відносно швидко потрапив у «громадівські» середовища Галичини. Аналізуючи матеріали, які документують суспільно-культурне життя українського середовища Перемишля, львівський музикознавець зробив висновок, що М. Вербицький написав першу версію своєї композиції до вірша про невмирущість України та її козацької слави вже навесні 1863 р.в приходському домі у Млинах, а першими слухачами її авторського виконання були молоді члени перемиської «Громади», зібрані в залі семінарії (у комплексі будинків біля тодішнього собору Св. Іоана Хрестителя).
Звісно, якщо вчитатися в рукописи композитора, побачимо, що вірш П. Чубинського, який потрапив до о. М. Вербицького, а згодом був надрукований у «Меті», місцями значно відрізняється як від скороченого тексту (перший куплет і приспів), який нині є офіційним Державним гімном України, так і повного варіанту з трьох куплетів. Виявляється, що в результаті змін, які внесено в пісню в процесі її становлення як національного гімну, з одного боку відбулося скорочення поезії П. Чубинського до рядків, які були найбільш афористичними й легко запам’ятовувалися, а з другого – з’явився заклик до боротьби за незалежність:
Станем, браття, в бій кривавий
від Сяну до Дону,
В ріднім краю панувати не дамо
нікому.
Чорне море ще всміхнеться
і Дніпро зрадіє,
Що на нашій Україні доленька доспіє.
Цей додатковий куплет, невідомий о. М. Вербицькому, який помер 7 грудня 1870 р. та був похоронений на прицерковному цвинтарі у Млинах, є дуже доречним, адже згадка про Сян – це не лише маніфестація факту, що тут українці жили й живуть (а його верхня течія – це справді кордон України і Польщі). Це також нагадування, що над цією річкою – у Явірнику-Руському, Улючі, Перемишлі, Млинах – пройшли всі найважливіші моменти життя композитора. Отже, говорячи образно, шум Сяну, голос надсянської землі постійно бринять всюди, де є українці, які впевнені у невмирущості своєї Батьківщини. ■

Поділитися: