Степан Мігус ■ ІСТОРІЯ ■ №20, 2013-05-19
Перед їхніми очима, виснаженими трьома тижнями подорожі у товарних вагонах для тварин під безперервним наглядом жовнірів, з’явилося місце, в якому їм наказали жити – навпіврозвалена мурована руїна без даху, дверей, вікон, підлоги і частини стін. Усередині чекала ще на них глибока яма: чи то від вибуху снаряду, чи лишилася після «акції» злодіїв, які чогось тут шукали. Це мала бути нова мурована хата родини Мартиняків, силоміць записаних на переселенні Марциняками, на відміну від цієї cадиби, з якої вигнали їх силою з рідного Пріся тодішнього Рава-Руського повіту. Нове ж «рідне» село називалося Ґавлики-Великі на Ґіжиччині.
Утеча від «мурованих люксусів»
– Може й комусь перепала краща хата від цієї, яку силоміць забрали, але ми мали новозбудований, правда, не до кінця закінчений ще в середині дім, у якому було вікно навіть у коморі, – згадує трагічний 1947 р. тоді 19літній Еміліан Мартиняк, нині мешканець маленької двокімнатної квартири в Рині, містечку на Вармії і Мазурах. – Мій батько працював майже двадцять років конюхом у князя Павла Сапеги. Було нас удома шестеро дітей – трійко хлопців і стільки ж дівчат. Правда, нам ще давали в додаток до «нової хати» землю, але батьки не вміли її обробляти, тому й не брали.
Батько Григорій не міг одночасно працювати у князя й обробляти землю. Мав багато обов’язків. Крім опіки над кіньми, організування полювань гостям князя, їздив ще до Рави-Руської, завозячи до тамтешнього банку чи привозячи з нього гроші. Тому мав право носити коротку і довгоствольну зброю. Червоноармійські окупанти, які зайняли їхню територію в порозумінні з фюрером, одразу ж прийшли по зброю, не залишаючи жодного посвідчення про її передачу. Незабаром, після вреґулювання німецько-радянського кордону, по неї прийшли й німецькі окупанти, під чию адміністрацію попала ця українська земля. Довелося довго пояснювати, де зброя. На щастя, врешті й ці повірили…
Родина Мартиняків тишком покинула пропоновані їй, як називає пан Еміліан, «муровані люксуси» в Ґавликах-Великих (іронічно відкликаючись до слів польських переселенців з України, які до сьогодні повторюють, що «Ukraińcy powinni się cieszyć z akcji „Wisła”, bo dzięki niej zamienili swoje kurniki na luksusowe poniemieckie domy na Warmii i Mazurach») і подалася до недалеких Ґавликів-Малих. Там, після втечі автохтонних мазурів до Німеччини, «народній» владі довелося творити державне сільськогосподарське підприємство, т.зв. пегеер (пол. – PGR), бо ж нікому було обробляти покинуту землю. Це в державному господарстві батьки, потім і діти знаходили заняття, а найважливіше, що могли мешкати в дещо більш пристойних умовах від тих «люксусів», які їм «подарували», насильно виселивши з рідної хати. Батько, як згадує наймолодший син Еміліан, умів говорити з людьми. Після розмови з адміністратором «майонтку» став скарбовим. Натомість наймолодший син клопотався біля коней з UNRRA (Адміністрація Об’єднаних Націй для відбудови й допомоги – ред.). Пізніше вислали його на курс тракториста і комбайнера до Квідзиня. Та не довелося закінчити вишколу. Сам каже, що настільки перейнявся курсом, що аж захворів. Через хворобу мусив назад вертатися до пегееру. За якийсь час удруге послали його на курс у те саме місце. Екзамени склав чи не найкраще, повернувся до батьків і почав працювати. Але не лише на праці проходив час.
– Українець Олекса Духнич, що мешкав неподалік у Цебульках, поділився думкою, чи не поїздити б по навколишніх селах, у яких живуть українці, – згадує Е. Мартиняк. – І заохотив мене. Спершу ми поїхали роверами до Зельок, у яких поселено родину Галанів. Той старший Галань був у нас вдома станичним. Ми приїхали, він до нас вийшов, ми порозмовляли… За якийсь час, після кожного виїзду, я не знаю, яким чудом, міліціонер Раубо з постерунку у Видмінах почав випитувати: де я був, з ким зустрічався, що робив, що плануємо. Страхав, погрожував УБ (орган безпеки – ред.)… Одним словом, вони стали коло мене крутитися. А Галаня забрали. І він просидів п’ять років. Та треба було жити, виховувати дітей. Наші працьовиті, позбавлені своїх прабатьківських обійсть люди піднесли з руїни не лише будинки, але зробили плодоносною землю, яка їх, нещасних, вітала густими бур’янами. Хоч ще надіялися на повернення на батьківщину, то тут, на чужині, не могли дивитися спокійно на це знищення.
Замість офіцерських погонів… будбатальйон
Арешт Галаня, з яким зустрічався раніше Е. Мартиняк, постійні міліцейські та УБ-івські візити й «поради», спричинили те, що він вирішив зробити нестандартний, але і непередбачуваний крок. А працював тоді постачальником.
– Дирекція вислала мене до Кентшина по матеріали, – поринає у спогади Е. Мартиняк. – По дорозі придумав я, що, може, небезпеки й клопотів позбудусь, якщо звернуся до війська. У Кентшині я зайшов у Військову комісію рекрутації (WKR) і кажу, що хочу вступити в армію добровольцем. А вони, нічого не перевіривши, до мене: приїжджай завтра з речами… Приїхав я з речами. Послали до Рембертова коло Варшави.
Це був самостійний батальйон при Вищій школі піхоти. У цій школі молодші офіцери навчалися на старших офіцерів. Жовніри були для них у всіх службах – піхота, снайпери, важка зброя… Ганяли їх, каже пан Еміліан, «як собак».
– Брав собі такий офіцер чоту чи компанію і вчився на ній командувати, – згадує доброволець.
Тривало це рік, від жовтня 1951-го до жовтня 1952 р. Перед закінченням цієї служби появилася пропозиція продовжити службу в офіцерській школі Війська польського. Е. Мартиняк написав рапорт одним з перших.
– Від цього моя біда й почалася, – зізнається кандидат в офіцери. – А то їх зацікавило те, що я з тих сторін, а то те, що я з кимось зв’язувався вже на місці. А ще виявилося, що моя сестра була за великою водою, про що я їх не повідомив.
Почалися погрози, бо нібито він вдерся в їхні ряди, щоб «розробити» польську народну армію за наказом УПА. Щастям називає Е. Мартиняк спрямування його до будівельного батальйону в Біскупці, до військової будівельної частини, повної українців, у якій важко пропрацював повний рік. Був свідком і смертей, і травм. Нарешті повернувся додому.
– Виявилося, що мої тато і мама не хотіли тут бути, не вміли прижитися, – говорить пан Еміліан. – Зібралися й виїхали до Рави-Руської. Поїхали не зі своїм, не українським, а з прізвищем «Марциняк». Там я їх і поховав пізніше, але сам не хотів довше жити з польською версією нашого родового прізвища.
Виявилося, що й батько був проти насильної польської версії родового прізвища. Син пішов до суду. Прізвище повернули.
Живе нині Е. Мартиняк самотнім у Рині – місті на Мронґівщині. Діти поїхали за океан, мати подалася за ними. Брат, як каже сам, відпекався роду-племені і не бажає розмовляти з ним батьківською мовою. Сам же Е. Мартиняк, попри вік, завжди присутній на всіх українських заходах. ■
