Юрій Гаврилюк ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ №42, 2013-10-20

Доля вирішила, що Антонич став вічно молодим. Не доживши навіть до 28-ми років, він помер 6 липня, напередодні святого Івана, коли у найкоротшу ніч року (за старим стилем 23 червня, в день астрономічного зламу весни і літа) справляли свято Купайла. То й дехто каже, що він пішов шукати цвіту папороті та просто загубився…

«Запрягти до саней чотири чалі коні і в чвал, і в чвал! Навпростець переїдемо всі перепони, здобудемо життя фінал. /Розпускають коні сиві гриви, пара з уст, мов дим. З рвучим вітром буйногривим! Бути вічно юним, вічно молодим!» – саме так Антонич завершив «Пісню про вічну молодість» у першій його збірці «Привітання життя», яка вийшла друком, коли авторові було всього-на-всього 22 роки. Звичайні молодики в цьому віці бачать себе безсмертними і не роздумують про «великий фінал». Але не поети – вони навіть у розпалі молодості та розквіті весни живуть у постійному «страху поезному», неначе б у їхній душі в один момент акумулювалося все, що звичайна людина зможе відчути за все життя. Звідти в них постійна ейфорія, але й «ляк, мов свердел», як пише Антонич у «Запрошенні» до збірки «Зелена Євангелія» (написаному також у 22-річному віці), що закінчується закликом вдатися до «народного антидепресанта»: «В цей вечір весняний ходи зо мною в корчмі на місяці горілку пити».
Так, молодість закінчиться! Людина, хоч мала народитися зі здійсненого Божим повелінням перетворення землі (у міфах античних греків – з каміння, у біблейській книзі «Генезис» – із земного пороху), наділена ще й свідомістю того, що перед смертю не втечемо, навіть на місяць. Але що тут говорити про смерть, коли навіть саме усвідомлення того, що молодість не вернеться, може чоловіків перед сороківкою увігнати у важку депресію. Я борюся з цим, переконуючи себе, що наша молодість все ж таки вічна. Просто з часом із молодості невгамовної переходить у молодість помірковану, згодом – у відносну, а насамкінець – в умовну, десь після 80-ти (можна ще іронізувати: не нарікай, що молодість швидко минула, бо й старість не вічна). Але є ще й менш надуманий спосіб зберегти вічну молодість, відомий вже античному філософові Менандрові, котрий відкрив, що улюбленці богів помирають молодими (згодом Оскар Вайльд придумав ще фокус із портретом Доріана Грея).

Доля справді вирішила, що Антонич у пам’яті своїх сучасників та нашій уяві залишився вічно молодим – у «менандрівський» спосіб. Не доживши навіть до 28-ми років, він помер 6 липня, напередодні святого Івана, коли у найкоротшу ніч року (за старим стилем 23 червня, в день астрономічного зламу весни і літа) справляли свято Купайла – згідно з успадкованим прадавнім язичницьким (поганським) ритуалом очищувалися вогнем і водою. То й дехто каже, що він просто пішов шукати цвіту папороті та загубився і ще може повернутися.
До речі, є прямий доказ того, що його творчий дух увійшов у вагомі для поетичного «психе» зносини з вищими праслов’янськими, а може, навіть і більш давніми, божественними силами. У вірші «Автопортрет», який відкриває збірку «Три перстені», Антонич зізнається: «Я, сонцеві життя продавши за сто червінців божевілля, захоплений поганин завжди, поет весняного похмілля».
Похмілля приходить ранком… Як звичайне похмілля, після якого порятунком є знову похмелитися, так і невідоме українським лексикографам похмілля поетичне, притаманне саме Антоничеві (можна сказати, творчий шал чи манія). «Мушу признатись, – писав поет, – що значна частина моїх, і то бодай найкращих поезій повстала… напів у сні. (…) Найкраща пора писати для мене, це ранній ранок. Напівпробуджений, ще в ліжку складаю вірші. Тоді уява викликує образи небагато ріжні від сонних мрій, тоді маю дослівно враження, мовби мені хтось нашіптував якісь дивні слова. Буджуся, одягаюсь і записую якнайскоріше зложені в цей спосіб поезії. Так повсталі вірші здебільша не потребують згодом майже ніяких поправок і змін. Все на свому місці, нічого не можна переставити. В інших порах дня, при повній свідомості пишу назагал важко й багато виправляю».
Сьогодні, коли вчені переконують, що 95% нашої інтелектуальної активності відбувається поза контролем свідомості, таке зізнання нікого не здивує, хіба що викличе заздрість тих, кому – попри всі амбіції – не допомагає в написанні чогось путнього навіть розширення свідомості різними натуральними та синтетичними хімікатами. Можна здогадуватися, що саме у такому напівсні виникли найбільш характерні для Антонича короткі та пульсуючі внутрішньою музикою і міфологічними образами вірші, характерні для «Трьох перстенів», та ліричні інтермецо з «Книги Лева» і «Зеленої Євангелії». Саме їхня легкість і свіжість приваблює молодих читачів і робить Антонича вічно молодим та живим, адже натхненні поети, коли волосинка їхнього земного життя обривається замолоду, насправді не помирають ніколи.
Все ж не можна заперечити, що в липні 1937 р. з вулиць Львова зник чоловік, який мав у кишені документи, які підтверджували, що він Богдан-Ігор Антонич. Нам залишилося читати його вірші, а люди, самі ж знаєте, інколи такого навичитують…
«Притчею во язицех» стали читацькі здібності одного з сучасних прихильників поета – Юрія Андруховича. Це саме він у післямову до серйозної книжки Лідії Стефанівської «Антонич. Антиномії» (Київ, «Критика», 2006) вписує апокрифічний «Лист Незнайомого Читача із жовтня 2003-го», який нібито сповіщає патріарха «Бу­-Ба-Бу», що поета знову бачили на львівських горищах – після смерті почав він курити і дещо непристойно лаятися (мабуть, внаслідок проблем із вирішенням побутових справ), але надалі працює над незакінченою при житті збіркою «Ротації» та влаштовує оргії з участю своїх фанаток-старшокласниць.
Почувши слово «оргія», яке однозначно асоціюється з кулінарним «розперезанням» та сексуальною розгнузданістю і «перверзією», багато хто, зокрема, представники чоловічої статі, почне зацікавлено стригти вухами, сподіваючись на щось пікантне та близьке тілу, зі своєї натури – блудному (і не дивно – сам Антонич в есе про національне мистецтво основними біологічними потребами назвав «голод та ерос»). Сподівання на сенсацію – не марні, адже й нині поетова біографія спроможна викликати скандали, хоч винуватець цього – не сам Антонич, який вів у Львові життя добропорядне та спокійне, отже для стороннього ока нецікаве, а саме Андрухович (його фанат-старшокласник із 16-ти років), якому було мало написати кандидатську дисертацію «Богдан-Ігор Антонич і літературно-естетичні концепції модернізму». Він вирішив, що поклін об’єктові свого молодечого читацького захоплення складе романом «Дванадцять обручів» (Київ, «Критика», 2003).
Вчитавшись в Антоничеві вірші, Андрухович прийшов до висновку, що у багатьох текстах літературний суб’єкт – це якийсь «bad boy» (поганий хлопець – ред.), навіть дещо демонічний, екстремальний у своїх вчинках, більш схожий на його другого молодечого ідола – співака та поета, а за поведінкою – справді «поганого хлопця» Джима Моррісона (до речі, помер він однолітком Антонича – мабуть від передозування «наркотою»). Так виникла повністю суперечна з малобогемною реальною біографією Антонича, візія його особи як особистості «цілком і повністю приналежної до світового співтовариства проклятих поетів». Вилилася вона у вписану в роман, фіктивну, але скомпоновану з використанням персонажів, місць, подій та слів, зафіксованих у віршах Антонича, «по-бубабістськи» оновлену версію його біографії – похмільну та приперчену первісними, не приглушеними міщанським етикетом, тілесними і душевними пристрастями.

Богдан-Ігор «по-Юрієвому» – це учасник реґулярних пияцьких дискусій і нічних збіговиськ по пролетарсько-бандитських кублах, інколи – смертельно втомлений цілодобовою вакханалією поет, який у популярному серед кишенькових злодіїв кіно «Омана» п’є дешеве вино та зчиняє бійки, а згодом читає свої нові вірші малолітній кістлявій Люїзі – повії у «певному клубі на Левандівці». До того ж жінка, у квартирі якої він проживав на Городоцькій, це ніяка не тета, а його «найперша львівська коханка, нестримна в тілесних розвагах і кондитерських вигадках». За таких обставин логічним є, що смерть Антонича – це не якийсь там нещасний наслідок апендициту і запалення легенів, а втеча звиклого до волі й незалежності гедоністичного молодика перед перспективою побутової рутини і нудьги подружнього життя на галицькій провінції: «на вчительській посаді де-небудь під Коломиєю». Це «ньюзмекерське» (сенсаційне – ред.) самогубне отруєння газом (vide «Балада про блакитну смерть»), але вчинене не з офіційною нареченою Олечкою, а з новим бурхливим захопленням – Фанні, якій було ледь за тридцять, і мала вона «довгі, як струмки молока, ноги, шовково-теплий живіт і…».
Прочитавши таке, одні – «молоді і дурні?» – певно, заревіли зі втіхи, що Антонич – «кльовий (!) чувак (!)» (файний хлоп – ред.). Другі посміхнулися, розуміючи автора, часто свого однолітка, котрий, за його ж словами, розраховував на іронічне та гумористичне трактування цього «шматка». А треті, більш перейняті традиційним національним страхом, щиро обурилися та назвали це все відверто хамськими вигадками, стверджуючи, що таке зображення поета – неправдиве і неправдоподібне, навіть до певної міри – злочинне.
А я? Мені здається, що це черговий доказ того, що Антонич – живий. Він ще при моїх прадідах переселився зі свого тіла в нашу уяву, і вона донині породжує сновидіння про нього, інколи – дуже несподівані, навіть аморальні. Але коли поет у своїх віршах чоловіків намовляє «в корчмі на місяці горілку пити», а до «красивої статі» звертається зі словами «Дівчино, хмелю весняний, довкола мене оплетися!», не варто дивуватися, що це по­різному впливає на читачів…

У кожного ж бо свій темперамент, характер та багаж досвіду особистого і громадського життя, отже кожний світ і людей бачить по-своєму, через особисті «окуляри». А зі словами, як з кулями: людина стріляє, але Бог цілиться – автор ніколи не може бути певний, куди вони влучать. Фіктивною біографією Антонича як богемного і сучасного поета, свого роду Джима Моррісона тридцятих років, Андрухович склав данину сучасній епосі, у якій те, що мистець напивається, обкурюється та масово злягається, багатьом навіть цікавіше та важливіше ніж те, що він пише, малює чи співає. Але, здається, так завжди було і буде, бо ж людські потреби – диференційовані, тому і в культурі, попри просвітницьке прагнення «піднести всіх», лише частина шукає сходинок до висот, а більшість – радше дешевої розваги.
Не брехня і те, що навіть особа, яка намагається бути витонченим інтелектуалом, надалі залишається гріховною людиною. Тому, думаю, багато читачів цих роздумів, хоч, певно, віддали би перевагу інтелектуальним дискусіям із Богданом-Ігорем про літературу і мистецтво у якійсь бібліотеці, інколи хотіли б з поетом і пива випити в стриптиз-барі. Здогадуюсь, що й він був би не проти цього – хоч би для пошуку ситуацій, цікавих для літературного опису.
Все ж змоги піти з Антоничем у будь-яке більш або менш пристойне місце у нас немає. Залишається піти в бібліотеку та читати, читати, читати! Наприклад, про те, що «На дворі буревій, у корчмі портовій на столі в чарці джин. Нещасний, нещасний, хто бісові програв тінь власний. Дівчина та джин – єдиний лік на сплін. (…) Хрипкий саксофон тут хихикає басом та скрипкою, танок тупотить під ритм мелодією дикою. Танечниць перегнуті постаті п’яно без сорому». Читаючи у «Привітанні життя» цю трагічну «Баладу про тінь капітана» (програну з чортом у карти), як і інші вірші, справді важко втриматися від думки, що її автор – черговий кандидат на звання «poète maudit» (проклятий поет – ред.).
Молодий капітан та інші Антоничеві герої страждають не через національний гніт і класову нерівність, як це було в народницькій літературі, а через типові всьому людському родові пристрасті та хиби. Звільнивши своїх героїв від обов’язку потерпати за народ, він справді став пліч-о-пліч з «проклятими поетами», яких наплодилося, зокрема, у Франції (саме тут жив у середньовіччі їхній прекурсор поет-авантюрист Франсуа Війон, котрий ледь втік від справжнього зашморгу шибениці, та класична «проклята трійця» – Бодлер, Рембо і Верлен), де письменникам не було потреби ставати національними борцями. Зрештою, такий атрибут «проклятих» як скандальність – це лише зовнішня оболонка їхнього феномену, бо ж основа – талант. Щоб стати «проклятим поетом» треба, передусім, бути насправді ПОЕТОМ (молода київська письменниця, яка оприлюднила відео-запис із пиятики під час котрогось із львівських Форумів видавців, на якому дозволяє хлопцям «обсуслювати» свої оголені перса, має шанс вписатися в історію літератури все ж таки не голими «цицьками», а добрими книжками).

Щойно пересвідчившись у наявності таланту, можемо пробувати шукати в собі переданих з генами первісних інстинктів, які стримує гамівна сорочка соціалізації. Але чи її розірвання принесене очікувану свободу, якої багато хто прагне і водночас боїться? До свободи також треба мати талант і вміння, а то буде як у Мазепи: «самі себе звоювали»…
Антонич не переступив порогу корчми, у якій можна заграти з чортом в карти, адже вважав, що «мистецтво дає такі переживання, яких не дає реальна дійсність». Тому зовнішню сторону «проклятості» та її наслідки віддав героям своїх поезій, сам залишаючись їхнім вічно молодим спостерігачем і хроністом їхніх дерзань, страждань і трагічної смерті чи то в портовій корчмі, чи у львівській кам’яниці…
А все ж таки на одній фотографії, напевно ранній, бачимо його виструнченим молодиком зі шляхетним обличчям, але із зухвалістю в очах, а на іншій – пригорбленим… Що його так змучило? Літа? Ні, він прожив небагато. Певно, внутрішні емоції, які також можуть спалювати фізично. Сам же Антонич зарікався: «Велика творчість родилась завжди з великих емоцій. Не можемо вірити в мистців і поетів, що для них творчість – це тільки справа світогляду, що не зуміли б для свого мистецтва посвятити самих себе, виректися для нього так званого особистого щастя, не спати ночей і будитись серед сну в сяйві нових задумів. Бо своє мистецтво треба таки протерпіти. Справжнім мистцям дає на дорогу найясніший бог Діоніс коли вже не „сто червінців божевілля”, то бодай одного». Спроба писання без емоцій, тим паче про щось, чого сам не пережив, – це лише літературне рукоблудство…
Дехто, певно, зараз скаже, що і я став єресь виписувати. Але думаю, що це не так погано, адже навіть найсвятішу ортодоксію треба час від часу єрессю дразнити, щоб у боротьбі з нею канон оновлювався, інакше виродиться і захиріє в шкаралупі офіціозу. Звісно, єрессю, яка освіжає, яка випускає із задушливої клітки й дозволяє вийти на дику вершину карпатської гори та глянути на чистий і яскравий світ чи то в сяйві поранку, чи то в кривавому вогні заходу, так як бачили його русичі, які стали на Київських горах, щоб з племінних орд, мечем і вогнем викувати державу.
Кидаймо єресь та повертаймося до поезії, зокрема, до питання: чи можливо знайти справжній образ поета – будь-якого, не конче Антонича? Чи є справжньою людина, що ходила або ходить вулицями, яку можна зустріти, поговорити з нею про погоду, запросити на філіжанку кави, а може, навіть заманити в ліжко? Так жити може кожний, однак поетами є лише нечисленні…
То, може, поет – не сама людина? Може, це амеба, яка петляє її мозковими звивинами та, маніпулюючи рукою, тримає письменницьке перо, скапує поетичними рядками на папір? Не одній же поетовій дружині, попри всю щиру любов до свого Орфея, трапляється вередувати: «Якби я раніше знала тебе таким „як-ти-є”, а не таким, „як-ти-пишеш”, то ніколи би за тебе заміж не пішла!» Може, людина й поет – насправді дві паралельні істоти? Подібно як на традиційному селянському весіллі, де у піснях, паралельно до подій у простій, інколи дуже вбогій, хаті, відбувається пишне дійство з участю князя і княгині та бояр, які куштують вишукані страви та напої, а коровай ріжуть не почорнілою залізякою, склепаною сільським ковалем, а гострим, блискучим ножем із золота.
Отже хочеться запитати, хто ж був автором «Привітання життя», «Великої гармонії», «Трьох перстенів», «Книги Лева», «Зеленої Євангелії», «Ротацій»? Що це за дух, який вільно літав над просторами, де в бурих кублах ховаються звірята, люди і комети? Що це за дух, який нишпорив по корчмах, де сажотруси, лупії і горлорізи співали гімни над склянками і сповідалися горілці? Що це за дух, котрий заглядав у алькови дівчат, яким млосно, болісно й любо, які в обіймах мліють, стогнучи. Що це за дух, який все це побачив та ранками нашіптував напівсонному Антоничеві? А може, це не дух, може, Антонич знайшов десь щілину, через яку з океану юнґівського колективного підсвідомого вихлюпуються всі міфічні образи, всі метафори, поет не мусить нічого вигадувати, вистачить – вилити це все на папір. Воно згодом здасться таким простим, що багато хто скаже: «І я міг би таке написати». Але ніхто не пише…
Певно, саме тому, як інформують у газетах, немає досі проекту пам’ятника Антоничеві у Львові. Він, напевно, має бути настільки простим, що нікому зі скульпторів не вдається його створити, а де шукати щілини, через яку можна підгледіти, ніхто не знає. Ну й Антонича нема як спитати… ■

Поділитися: