Верхрата – село непокірних

Юрій ГаврилюкІСТОРІЯ№29, 2014-07-20

Для мандрівників землями над Сяном і Бугом, що шукають «камінчиків» людських доль, подій та місць, які складають великомасштабну мозаїку нашої історії, справжньою країною скарбів буде сьогоднішній Любачівський повіт, тобто частина географічного реґіону, який батько української картографії, уродженець Перемишля Степан Рудницький, сторіччя тому назвав «Розточчям зі славним Львовом». У княжу добу тут проходила межа між Галичиною і Волинню, адже більшість цієї території належала Любачівській волості Перемиського князівства, у ХІІ ст. об’єднаного з Галицьким, менша ж частина – Белзькій, яка входила вже до Володимирського князівства. На думку істориків, ця первісна галицько-волинська межа була аж до кінця XVIII ст. збережена в церковному кордоні поміж Перемиською та Холмсько-Белзькою єпархіями і проходила тут північними межами Любачівського й Терногородського деканатів (австрійсько-російський кордон у ХІХ ст. розділив ці два міста).

Колишня монастирська церква Покрови Пресвятої Богородиці. Фото початку ХХ ст.
Колишня монастирська церква Покрови Пресвятої Богородиці. Фото початку ХХ ст.

Сьогоднішній Любачівський повіт є, можна сказати, вітриною всього українського Розточчя, адже в його селах та містечках знайдемо найцінніші культурні пам’ятки, зокрема церковної архітектури, – достатньо згадати, що церкви у Радружі і Горайці минулого року були занесені до списку світової спадщини ЮНЕСКО, – тисячі кам’яних хрестів XVIIІ–XX ст., кованих поколіннями бруснянських «гірняків», та сліди змагань за свої права і волю.
Місцевістю, у якій сплелося особливо багато ниток з цього історичного полотна, є Верхрата, яка з історичної пітьми виринула 1444 р. Сьогодні село, що лежить біля 30-ти кілометрів на північний схід від Любачева, опинилося майже на польсько-українському кордоні (у 1954–1982 рр. почав тут навіть працювати польсько­радянський залізничний «сухий порт», формально відновлений 1994 р., але поки що не працює). Верхратському солтисові підпорядкована територія 55 км2, отже рівна не одній сільській ґміні. Це не повинно дивувати, адже історична Верхрата, по суті, великий осадничий комплекс, складений з центрального села в долині річки Рати, яка й дала назву місцевості та кільканадцяти присілкам (Майдан, Горай, Мриглоди, Монастир, Гірники, На Деганах, Медвежа, Ставище, Завалила, Немиця, Лужки, Шупри, Гулящаки, Козубелі, Нестераки тощо). У 1880-ті рр. було тут 440 домів та 2496 мешканців – 2347 українців (русинів), 13 поляків, 121 німець (до цієї останньої категорії потрапили й місцеві жиди). Протягом піввіку кількість мешканців зросла майже на півтори тисячі. За підрахунками українського географа Володимира Кубійовича, 1939 р. тут проживало 3,7 тис. осіб, зокрема 3,5 тис. українців, 30 поляків, 25 «латинників», тобто українськомовних римо-католиків і 120 гебреїв. (Схожий склад населення показує й більш офіційний польський перепис 1921 р., коли було тут 3351 мешканців, серед них 3073 «русинської національності»). Виселення українців у 1944–1947 рр. та знищення будинків під час боїв сил польської і радянської безпеки з підрозділами Української повстанської армії призвели майже до ліквідації села – нині там проживає менше ніж 500 осіб.

Верхратська (Крехівська) ікона Богородиці. Як записано в монастирській хроніці, її написав у Замості митець-іконописець Матвій (б. 1682 р.). Фото автора статті
Верхратська (Крехівська) ікона Богородиці. Як записано в монастирській хроніці, її написав у Замості митець-іконописець Матвій (б. 1682 р.). Фото автора статті

У минулому мешканці Верхрати, багато з яких було ремісниками, – від XVI cт. добували тут каміння, з якого випалювали вапно та виробляли млинові й жорнові камені, а в XVII ст. плавили навіть залізо, – славилися непокірністю як на соціальному, так і релігійному полі. Польський історик Мавриций Горн, досліджуючи селянський опір проти збільшування обтяжень відробітками та даниною на користь шляхетських землевласників, стверджує, що інколи приходило до своєрідних боїв поміж верхратцями і панськими слугами, які пробували примусити їх до послуху. У такій ситуації натуральною була й масова підтримка повстання під проводом Богдана Хмельницького, зокрема, коли південно-західна частина Белзького воєвідства опинилася на шляху походу основних козацьких сил, які восени 1648  р. прямували з-під Львова у сторону Замостя. Як стверджує український історик Мирон Кордуба, у цій війні українського селянства з польською шляхтою «особливим завзяттям визначилося населення села Верхрати, де провідну роль грали священик Васько Череван, „князь” (війт) Васюта, мельник Остап Кочулап, Андрій та Ілько Галущаки, Іван Наливайко та ін.».
Свідченням релігійної ревності мешканців Верхрати був, натомість, православний монастир, який дав ім’я горі, що стоїть на північ від центру села, та присілкові. Згідно з традиційними переказами, його засновником мав бути ще київський митрополит Петро Ратенський (помер 1326 р.). Можливо, що в так далекому минулому існував тут якийсь осередок чернечого життя, але монастир, який діяв у новітню добу, на подарованій мешканцями Верхрати землі був заснований щойно 1678 р., стараннями ієромонаха Іова Ямницького. В історії монастиря також був «козацький епізод», адже 1705 р. гетьман Іван Мазепа, перебуваючи під час походу проти шведів у Раві-Руській, подарував монастиреві «Апостола», надрукованого 1696 р. в друкарні Ставропігійського братства у Львові. Верхратський монастир, уже як греко-католицький, проіснував до 1806 р., коли був ліквідований з наказу австрійської адміністрації. Тоді монахів перенесено до Крехова, куди потрапила також чудотворна Верхратська ікона Богородиці, яку стали звати Крехівською.

Пам’ятники на сільському цвинтарі у Верхраті. Фото автора статті
Пам’ятники на сільському цвинтарі у Верхраті. Фото автора статті

Сьогодні про колишнє існування монастиря нагадує назва верхратського присілка та гори, на якій він стояв. На самому ж монастирському майдані збереглися фраґменти кам’яної огорожі та муровані склепи (пивниці) і частково засипана криниця. До 1950-х рр., коли її розібрали польські поселенці, простояла дерев’яна монастирська церква Покрови Пресвятої Богородиці, зведена біля 1680 р. в архітектурному стилі, притаманному найдавнішим українським церквам Галичини (дуже близька формою до старшої на сторіччя церкви у Радружі). Ще перед знищенням церкви, поряд з нею у трьох могилах поховано солдатів УПА (куреня під командою «Залізняка»), бійців верхратського й любицького СКВ та цивільних мешканців присілка Мриглодів, які загинули у 1945–1946 рр. До речі, саме в лісах на горі Монастир улаштував свою головну квартиру провідник ОУН на Закерзонський край Ярослав Старух «Стяг». Сліди бункера, в якому він загинув, оточений підрозділом польських сил безпеки у вересні 1947 р., та присвячений йому пропам’ятний знак, поставлений у 1990-ті рр. (нині знищений невідомими особами), можна знайти мандруючи зеленим туристичним маршрутом (на деяких польських туристичних картах це місце детально означене).
У самому ж центрі села пам’яткою українського минулого Верхрати є велична мурована церква Св. Юрія, побудована у 1908–1910 рр. за проектом Василя Нагірного в неокласицистичному стилі. Поряд з церквою збереглася могила о. Євгена Хомінського, верхратського пароха у 1918–1939 рр. та батька видатного «польського музиколога українського походження» Йосипа Хомінського (1906–1997), який у 1930-ті рр., проживаючи у Львові, працював також на українській музичній ниві – був активним дописувачем журналу «Українська музика», членом і заступником секретаря Музикологічної комісії Наукового товариства ім. Тараса Шевченка.
На південний схід від церкви, при дорозі на Прісся, яке також належало до верхратської парафії, видно сільський цвинтар з бруснянськими пам’ятниками, деякі з них дуже архаїчної форми. Виразний національний акцент складають тут два кам’яні хрести 1940-х рр. з вирізьбленими зображеннями тризуба, а також сучасний пам’ятник, встановлений 1993 р. на могилі 13 солдатів УПА (їхні імена викарбувані на металевих табличках) та меморіальна дошка, присвячена мешканцям Верхрати, які загибли у визвольній боротьбі. Є й сучасні поховання з українськими написами на пам’ятниках.
З цього короткого ескізу бачимо, що в минулому села у верхів’ї Рати свій слід залишило все, що в українській історії як будувало, так і руйнувало. Хоч у фізичному сенсі цей другий фактор узяв гору, та він неспроможний перекреслити наше прагнення скористатися цим першим у будуванні свого уявлення про українське минуле цієї землі. А Верхрата – лише одна з палітри розточанських місцевостей з яскравими слідами нашої спадщини. ■

Поділитися:

Категорії : Історія

Коментарі

  1. Моя прабабуся Юля Козуб аль походить з родини Галущак мама Ксенія тато Юрій з Верхрати.Чи можливо хтось знав ту родину?

  2. Цікавить чи збереглися могили родини Юнко мій батько народився в с.Верхрата 1919 р

  3. Дуже цікава історія нашого села в якому 80 літ тому поживало 3,7 тисяч людей – майже всі Українці, а тепер є люди, які бояться цієї історії і навіть просунулися до знищення на Верхратському цвинтарі (зафіксованого на фільмі камерою і поміщеного тими злочинцями на YouTube) пам’ятника людям які загинули в часі війни і зараз після неї.

  4. У присілку Мриглоди мешкав легендарний бандурист, пасічник і провідник ОУН Кость Місевич!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*