Микола Литвин ■ ІСТОРІЯ ■ 2009-10-02
Пакт Молотова-Ріббентропа від 23 серпня 1939 року дуже чітко висвітлив двох головних паліїв ІІ Світової війни. Щоправда, до сих пір триває дискусія щодо кола всіх винуватців цієї трагедії.
Українські історики інколи стверджують, що Друга світова війна розпочалася на західноукраїнських землях 14-17 березня 1939 р., коли за мовчазної згоди Берліна відбулося угорське вторгнення на територію незалежної Карпатської України (проголошена 15 березня 1939 р.). Деякі російські автори, а серед них С. Ковальов, частину провини за розв’язання нової світової війни, всупереч усталеним думкам, покладають на Польщу.
На думку згаданого автора, поляки завинили перед людством через те, що відмовилися виконати нібито обґрунтовані претензії Гітлера: включити вільне місто Данціг до Третього рейху, дозволити побудову шосе та залізниці, які б зв’язали Східну Прусію з основною частиною Німеччини. Варшава не дала на це згоди. Щоправда, польське військо у жовтні 1938 р. захопило частину словацьких земель – Тєшинську Сілезію.
Україна вступила в Другу світову війну як об’єкт міжнародного права 1 вересня 1939 р. Того дня розпочалося німецьке бомбардування Львова (320 тис. осіб) та інших галицьких і волинських міст, що входили у міжвоєнний період до Польщі. 9-10 вересня німецькі війська вступили на українські етнічні терени – форсували річку Сян, а опівдні 12 вересня 1-а німецька гірська дивізія розпочала бої за Львів проти 15-тисячного польського гарнізону генерала В. Лянґнера. Зокрема, о 14.30 того дня в район вулиці Городоцької та костелу св. Ельжбети ввірвалася перша німецька колона – 7 мотоциклів і 14 бронеавтомобілів, наступ яких зупинили прицільні удари польської артилерії і численні барикади. Гітлерівці вели постійний артилерійський обстріл міста, бомбардували вокзали, летовища, навіть цвинтарі, зокрема Польських орлят на Личакові. Німецькі авіаудари частково нейтралізували 10 протиповітряних гармат. Місто залишилося без води, світла, телефонного зв’язку, радіо, не вистачало харчів. Поранених звозили до чотирьох шпиталів, один з яких розмістили в політехніці. Вранці 13 вересня гітлерівці захопили Збоїська, Кортумову гору – важливий стратегічний об’єкт польської оборони й фактично заблокували роботу Головного вокзалу, а 14 вересня взяли Сихів.
Командування гарнізону на чолі з Лянґнером робило все, щоб виконати наказ Е. Ридза-Сміґлого від 14 вересня: утримувати Львів, відволікати на себе німецькі сили і дати змогу війсь ку організовано відійти в бік Румунії, на новий рубіж опору Дністер – Стрий. У ці драматичні вересневі дні генеральний консул СРСР у Львові Є. Синіцин інформував Москву про становище у місті. Зокрема, 11 вересня він доповів про чергову розмову з віце-старостою Львова Домбровським, який стурбовано допитувався: “Чому совіти не займають неокуповану територію? Адже ми, слов’яни, завжди знайдемо спільну мову”. 15 вересня радянський консул теж покинув Львів. Більшість із 13 зарубіжних консулів залишилися в місті. Львів був переповнений біженцями з західної частини Польщі, насамперед євреями, які прагнули отримати в консульстві дозвіл виїхати на схід.
Українці були серед будівничих міських барикад. Тисячі львівських українців (загалом понад 120 тис.) вступили до польського війська. Цьому сприяло те, що 2 вересня 1939 р. на засіданні сейму лідер центристського Українського національно- демократичного об’єднання В. Мудрий від імені Української парламентської репрезентації закликав українців виконати свій громадянський обов’язок і стати в “обороні держави”. Такої ж думки був митрополит Греко-католицької церкви А. Шептицький. 15 вересня львівське “Діло” опублікувало спільну заяву А. Шептицького і В. Мудрого, у якій спростовано чутки про те, що українці нібито свідомо шкодять польському війську. Як відомо, багато українців у той час воювали в лавах 9-ї Підляської піхотної дивізії на Помор’ї, а в складі Львівської дивізії обороняли Варшаву. Щоправда, зафіксовано збройні сутички невеликих загонів ОУН з польськими військовиками під Щирцем, Миколаєвом, Стриєм, на Товмаччині. До збройного виступу проти Польщі закликав і лідер Фронту національної єдності Д. Паліїв.
У ці вересневі дні офіційний Берлін надсилав до Москви телеграми, в яких пропонував негайно розпочати бойові дії. Однак Кремль не поспішав, прагнучи перенести відповідальність за розв’язання світового конфлікту на Німеччину. Сталін також боявся реакції Англії та Франції. І лише 17 вересня, коли реально готувався штурм Львова, у війну нарешті вступив СРСР, зайнявши о 18.00 того ж дня Тернопіль. 18 вересня 36-та танкова бригада (200 танків Т-26 і 23 бронемашини) захопила Луцьк, де полонила 9 тис. польських вояків. 19 вересня о другій ночі червоноармійці здійснили першу атаку на Львів – польські барикади і лінію оборони на Личакові. А пополудні між союзниками несподівано зав’язався несанкціонований командуванням бій у підміських Винниках. Гітлерівці підбили тоді дві бронемашини, один танк, убили трьох і поранили чотирьох червоноармійців. Радянські танкісти завдали удару у відповідь: підбили три протитанкові гармати, вбито трьох німецьких офіцерів і кількох солдат, дев’ятьох було поранено.
Загалом у подальшому дії союзників координувалися. Зокрема, велику спільну операцію вони провели 26-27 вересня проти 4-тисячної польської оперативної кінної групи генерала В. Андерса в районі Мостиська-Медика. У складі двох кінних бригад та інших підрозділів ця група намагалася коридором між німецьким і радянським військом пробитися з району Рави- Руської до Карпат і перейти угорський кордон. Коли група перейшла залізницю на ділянці Мостиська-Судова Вишня, їй довелося відбиватися як від німців, так і від частин 17-го стрілецького корпусу та 12-ї армії. У кровопролитних боях польська група була розсіяна і частково знищена. Потрапив у полон поранений генерал В. Андерс.
Згідно з вказівками Гітлера, вивід німецьких військ мав розпочатися 21 вересня і тривати 14 днів. Визначено, що радянське військо досягне Перемишля ввечері 26 вересня, Варшави – 3 жовтня. Однак у ході виводу військ з’явилися перші непорозуміння: німці відмовлялися передавати Дрогобич, звідки вивозили все цінне, насамперед нафтопродукти, а чого не могли забрати – палили. 23 вересня гітлерівці все ж Дрогобич покинули, а в пожежах і грабунках звинуватили українців.
Повідомлення про те, що при відступі німецькі частини руйнують і знищують важливі об’єкти, вивозять товари зі складів і магазинів, надходили від радянських командирів також із Перемишля, Сянока, Любеня Великого, Самбора, Мостиськ. У Самборі, наприклад, гітлерівці забрали в банку 480 тис. злотих (180 тис. роздали населенню), 20 паровозів, 100 цистерн, 150 вагонів з гумовими виробами, 17 вагонів пшениці, багато поштових марок, електроламп. Демонтовано також верстати з підприємств Перемишля, який невдовзі поділено на дві зони окупації.
У деяких районах гітлерівці проводили політичні акції. Зокрема, командування 17-го стрілецького корпусу повідомляло, що 22-25 вересня в околицях Львова, Рудках, Любені Великому та інших населених пунктах німецькі офіцери збирали українців для “пронімецької пропаґанди”, а потім безкоштовно роздавали промислові і продовольчі товари з реквізованих магазинів.
Щоб зменшити потік військовополонених і посилити розклад польських частин, 23 вересня нарком К. Ворошилов наказав командуванню Українського фронту визволяти військовополонених селян- українців, мобілізованих у Західній Україні. На підставі цього наказу С. Тимошенко і М. Хрущов видали розпорядження негайно відпустити до домівок полонених солдатів – українців і білорусів, батьки яких мешкали на території Західної України та Західної Білорусії, а вояків чехів відпускати, взявши розписку про те, що вони не воюватимуть проти СРСР. Офіцерів, жандармів, поліцейських, тюремщиків, розвідників, контрреволюціонерів з інших територій передавали органам НКВС.
За домовленістю з Берліном командування групи “Південь” теж видало наказ, згідно з яким вояків українців з Галичини і Волині відпускали з полону. Зокрема, тільки через Перемишль до 3 жовтня їх було передано радянській стороні близько 4 тисяч. Водночас німцям віддавали військовополонених з піднімецької частини Польщі (близько 13 тис. на той же день). На захід подалося й чимало галицьких німців.
На приєднаних теренах Західної України започатковано масові репресії проти польських службовців, діячів українських, польських і єврейських партій, підприємців; багато військовополонених залучено до будівництва і ремонту доріг. Щоправда, певні надії на краще життя з’явилися, коли нова влада почала масово відкривати українські школи й ліквідовувати безробіття.
Тієї осені Сталін постійно наголошував на довгу перспективу дружніх радянсько- німецьких відносин. Він вважав, що спільний розгром Польщі зміцнив його союз із Гітлером. Коли Ріббентроп привітав більшовицького диктатора з його 60-літтям, у відповіді в газеті “Правда” за 25 грудня 1939 р. Сталін відзначив: “Дружба народів Німеччини й Радянського Союзу, скріплена кров’ю, має всі підстави бути довготривалою й міцною”. Однак так не вийшло. Два диктатори продовжували мріяти про розширення кордонів власних імперій. При цьому кожен намагався перехитрити і використати іншу сторону. З Прикарпаття до Німеччини надходили нафтопродукти і ліс, з інших реґіонів СРСР зерно, бавовна, фосфати, марганець, хром, мідь, брухт кольорових металів. Водночас гітлерівці ділилися з Москвою деякими технологічними і військово технічними новинками (зокрема, надіслано 30 бойових літаків Мессершмідт – 109, 110, Юнкерс – 88).
Однак уже влітку 1941 р. недавні союзники стали супротивниками. На жаль, у новітній німецько-радянській війні мільйони українців опинилися по різних сторонах фронтів. Улітку 1941 і 1944 рр. воєнні дороги знову пролягли через Галичину.
ПРО АВТОРА: Микола Литвин – доктор історичних наук, професор, керівник Центру дослідження українсько- польських відносин Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України.
“Наше слово” №40, 4 жовтня 2009 року {moscomment}
