Іван Челак ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ 2011-04-21
До 20-річчя освячення місця під будівництво лемківського храму
Після ІІ Світової війни лемки пережили трагедію, яка повністю зруйнувала процес їхнього історичного розвитку. У 1944-1946 рр. з ініціативи радянського НКВС і тимчасового польського комуністичного уряду більшість “галицьких” лемків насильно вигнано з рідного краю до Радянського Союзу. Решту лемків, які уникнули репатріації, навесні 1947 р. польські війська примусово виселили на західні й північні (понімецькі) землі Польщі. І лише у ІІ пол. ХХ ст. колишні мешканці Західних Карпат дочекалися повільного, обережного розвитку рідних культурних багатств. У Львові створено народну хорову капелу “Лемковина” (1969 р.), обласне товариство “Лемківщина” (1988 р.), Фундацію дослідження Лемківщини (1991 р.).
Лемківська громада в Україні мріяла відтворити лемківський храм, який став би осередком духовного відродження лемків, центром відновлення кращих лемківських традицій у середовищі молодого покоління лемківського походження. Такий храм можна було відтворити тільки на лемківській зоні Львівського музею народної архітектури (скансену), яким опікувався лемківський активіст–музеєзнавець, історик Іван Красовський.
На жаль, перевезення лемківської церкви з Закарпатської області або з Польщі було неможливим для здійснення. Дирекція і вчена рада скансену отримали з Міністерства культури України дозвіл спорудити на зоні типову лемківську церкву як копію існуючої на Лемківщині. До Польщі 1989 р. була відряджена спеціальна наукова експедиція, яка відібрала прототипом церкви у Львові дерев’яну лемківську церкву, побудовану 1841 р. у Котані (повіт Ясло). Наступного року дирекція і наукова рада скансену затвердила новостворений комітет до справ будівництва лемківської церкви, головою якого призначено завідувача наукового відділу, голову правління фундації І. Красовського. Першим поважним жертводавцем на лемківський храм був інженер і публіцист Олег Іванусів з Канади, який офірував на таку ціль 1800 примірників власної книжки “Церква в руїні”.
Почувши звістку про план зведення у Львові лемківської церкви, прибув з м. Монастириськ на Тернопільщині, священик лемківського походження Анатолій Дуда. Він пообіцяв допомогу і висловив побажання працювати у майбутньому в цій святині. Того ж дня він побував у керівників Греко- католицької церкви на площі св. Юра і домовився про участь владик в освяченні місця під споруду.
Ця незабутня урочиста багатолюдна подія відбулася саме на Великодні свята 7 квітня 1991 р. Тоді на музейному святі владики Мирослав -Іван Любачівський та архієпископ Володимир Стернюк відправили молебень біля бойківської церкви- музею. У супроводі кількатисячної громади віруючих прибули на місце будівництва храму, де стояв дерев’яний хрест і столик з посудиною та свяченою водою, а також інші церковні атрибути, призначені для відправи. Високих гостей від імені народу привітав тоді І. Красовський: “Ваше патріарше Блаженство, Ваше Високопреосвященство! Наступного, 1992 р. будемо відзначати славне велике свято – 1000 -ліття приєднання західнокарпатського краю – тепер Лемківщини – князем Володимиром Великим до Київської держави. Ця подія відбулася 992 р. Лемківська громада Львова, як і всієї України, мріє для відзначення такої історичної події збудувати на цьому місці лемківську дерев’яну церкву, надавши їй ім’я святих Володимира і Ольги. Лемківська громада просить Вас освятити і поблагословити місце, де буде збудовано храм. Просимо Всевишнього зіслати нам свою благодать! Христос воскрес!” Після урочистої відправи освячення хреста і ділянки владики поздоровили громаду з нагоди цієї пам’ятної події, а І. Красовський висловив владикам подяку. Далеко за межі музею понеслося гучне, урочисте й радісне “Христос воскрес”.
У вересні 1992 р. лемківська церква уже була зведена. Її освятив і відправив першу Службу Божу єпископ Филимон Курчаба. Збулася мрія лемків! Невдовзі, 2012 р., громадськість відзначатиме 20 -ліття лемківської церкви і 20 ліття священства о. Анатолія Дуди, якого неофіційно називають “душпастирем лемків”, – і це буде велике свято.
“Наше слово” №17, 24 квітня 2011 року {moscomment}
