Тадей Карабович ■ КУЛЬТУРА ■ №16, 2020-04-19

Християнство, яке прийшло в Україну з візантійським хрещенням у 988 році, закріпило писанку у великодніх святкуваннях. Коли на Вербну неділю святили вербу і люди «освячували» себе галузками цього дерева, згадувалися також писанки. Обряд, під час якого сусідів символічно «били» вербою, мав магічну сутність: за його допомогою передавали святкові побажання. В одному з них збереглася згадка і про писанки: «Не я б’ю, верба б’є, за тиждень Великдень, недалечко червоне яєчко!».

Гуцульські писанки Марії Келечави

Наші предки вірили, що писанка має добру магічну силу. У родину вона несла достаток, щастя, радість. На рівні відносин людини зі світом писанка захищала від нечистої сили. Люди вважали, що зло на Великдень не має до них такого доступу, як впродовж інших декад року. Проте казали, що озлоблені духи «причаїлися», бо бояться шкодити під час свята. Тому писанка на великодньому столі, на покуті за іконою чи в руках похресників (хрещеників) була оберегом. Шкаралупки від писанок, а іноді – й самі яйця, закопували на городі, щоби був урожай і щоб кроти не псували грядок.

Писанки мали й потойбічні функції. На Провідну неділю їх розкладали на могилах предків. Коли помирала дитина, їх також клали до домовини. Вірили, що померлим, які мають посвячену на Великдень писанку, легше буде потрапити до неба. Тому археологи знайшли у княжих похованнях в Києві керамічні писанки з Х століття.

Закохані з їхньою допомогою висловлювали взаємну любов. Саме дарування писанок мало особливий сенс. Так, маленьким дітям – похресникам – давали яєчка коричневого або зеленого кольору. Хлопцям і дівчатам дарували яйця із солярними знаками. Господарі зазвичай отримували писанки з сорока клинцями (орнамент у формі трикутників – ред.), а літні люди – з «доріжками» у червоних тонах. Під час освячення духовенству найчастіше давали писанки із написом «Христос Воскрес!». В українському музеї «Стривігор» у Перемишлі (від 1945 року – польський Національний музей у Перемишлі) збереглися розмальовані яйця з початку ХХ століття із символом тризуба. З Перемишля також походить вдома українська мисткиня Олена Кульчицька, яка створила низку писанок у галицькій традиції.

Візерунки передавалися з покоління в покоління. Люди вірили, що ця символіка виконує своє магічне призначення, історично в ній поєдналися поганські і християнські звичаї. Церква веліла починати розписувати великодні яйця у Велику п’ятницю. Ця традиція нагадує українські середньовічні іконописні майстерні, де ченці писали, а не малювали ікони, а також молилися.

Звичай розмальовувати яйця у Велику п’ятницю, можливо, пов’язаний з тим, що всередині керамічних писанок з Х століття дослідники знайшли круглі глиняні кульки, які постукували, коли яйцем струшували. У Велику п’ятницю не можна було бити в церковні дзвони, а звук брязкання писанки міг відганяти озлоблених духів і нечисту силу. На Галичині збереглася ще одна традиція: коли навколо церкви проходила процесія із плащаницею, прислужники з Вівтарної дружини стукали дерев’яними калаталками.

Яворівські дерев’яні калаталки

Центром писанкарства у середньовічній Україні міг бути княжий Київ, а згодом – й інші міста: Чернігів, Переяслав, Галич, Холм. Мистецтво виготовлення писанок поширювалося потім в українських регіонах: на Київщині, Курщині, Слобожанщині, Подніпров’ї (Гетьманщині), Поліссі, Волині, Поділлі, Галичині, Гуцульщині. Саме тому в Україні – настільки різноманітні традиції писанкарства. На наших рідних землях це розмаїття так само збереглося аж до переселення українців в рамках акції «Вісла» у 1947 році. По-різному виглядали писанки з Лемківщини і Бойківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя. Після політичної відлиги у Польщі 1956 року були спроби відновлення цих традицій – наприклад, конкурс писанок Українського суспільно-культурного товариства та Об’єднання українців у Польщі у Ґожові. Його організовував відомий український діяч Михайло Ковальський. Інший приклад – мистецька діяльність Марії Келечави з Вроцлава, яка створює писанки в гуцульському стилі, а також володіє технікою розпису, поширеного на Лемківщині, звідки походять її предки.

Писанки створювали за допомогою писальця: до нього наливали розтоплений віск і наносили орнаменти на яйце, після чого його розмальовували відповідною фарбою. Традиційно фарби виготовляли з лушпиння цибулі (поточна назва «цибульник» – коричневий колір) і озимого жита (зелений колір). Більш вимогливі писанкарки пробували розфарбовувати писанки дубовою корою (вона давала темно-коричневий колір) та червоними буряками (фіолетовий). У ХІХ столітті стали доступні анілінові фарби, і писанки набули різноманітніших кольорів. Вершиною майстерності тоді були гуцульські писанки. Зокрема, майстрині з Річки і Космача раз за разом створювали за допомогою воску нові візерунки та опускали яйце у фарбу – і так кілька разів. Роботи відомої народної писанкарки Анни Боб’як потрапили до етнографічних музеїв України й стали окрасою приватних колекцій.

Однак розписи з інших регіонів не поступалися гуцульським у конкурсах на найкращу писанку України. Про це пише Одарка-Марена Онищук в альбомі «Символіка української писанки» (Торонто, 1985 рік). Вона вважає, що важлива риса українських візерунків – регіональна різноманітність. Готуючи свій альбом, вона не забула також про нас – українців у Польщі, розмістивши у колекції зразки орнаментів з Сокальщини (різновид грубешівської писанки), візерунки з міста Ярослав, з Лемківщини (де яйця розписували голкою), по дві писанки – із Холмщини і Підляшшя. Усі вони мають притаманні українській традиції солярні символи.

Найголовнішим орнаментом на писанках вважалися кривульки або ж безкінечники. Вони означали вічність руху сонця і дорогу життя. Іншим важливим мотивом була бокова рожа (сонце), що мала різні регіональні назви – тригвер, зірка, квадратний хрест, роза. Це – солярні символи, що уособлювали чотири сторони світу і чотири пори року. Мотив тригверу існував в український культурі як символ епохи Трипілля й означав вогонь, повітря і воду. Зображення сорока клинків – це сорок подій і характеристик життя людини, серед яких головні – праведність, достаток і успіх.

Паска. Голя на Володавщині

Мотив павучка або ж круторогу – це знак вітряків, млинів, апокрифічної павутини на дорозі втечі святої Родини до Єгипету. Це – найдавніший символ, близький до солярного. Зображення сльози Божої Матері, поширений на Поділлі, – це християнське небесне світило. Символіка рослин і ялинових гілок означала юність у вічності, здоров’я, красу та буяння природи. Серед рослинних візерунків виділялися «колоски пшениці», які уособлювали сільське життя й урожай господарів. Ці знаки мали магічну функцію, їх зображували на писанках з Лемківщини, Бойківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя.

Варто згадати про цікавий феномен пам’ятників писанці у світі й Україні. Найвідоміший з них, який встановили українські мігранти, знаходиться у канадському місті Веґревіль, що поблизу Вінніпега. Заокеанська писанка, за задумом авторів, мала стати символічним «духовним містком єднання» між українцями, розсіяними по світу, і їхніми співвітчизниками на рідній землі. Канадській писанці не поступається коломийська в однойменному музеї – філії  Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського. Відома також писанка у селі Братківці, що на Стрийщині, зі скульптурою Покрови Пресвятої Богородиці всередині.

Фото надан автором статті

Поділитися:

Схожі статті

«Білорусь сьогодні звучить яскраво»

Анастазія Канарська ■ КУЛЬТУРА ■ №39, 2020-09-27 Розмова з музикантом-імпровізатором Олексієм Ворсобою. Олексій Ворсоба – композитор, аранжувальник, виконавець (клавішні, акордеон), імпровізатор, педагог, двічі стипендіат...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*