д-р Роберт Куснеж, Краківський відділ ІНП, делеґатура в Кельцях ■ ІСТОРІЯ ■ 2008-11-20
{mosimage} Про Великий голод, особливо в Україні, написано вже дуже багато. Спираючись на матеріали з українських і російських архівів, вичерпно представлено різні аспекти, зокрема причини Голодомору, його перебіг, наслідки тощо.
Дуже істотним джерелом для представлення повного образу трагедії є архівні матеріали держав, які мали свої дипломатичні представництва в СРСР під час голоду. Німецькі, британські та італійські документи були опубліковані вже 20 років тому, однак дуже цікаві та змістовні польські матеріали залишалися невідомими для дослідників до останнього часу. Головною причиною такого стану було те, що історики в Польщі не проявляли значного зацікавлення тематикою Великого голоду. Єдина польська монографія під назвою “Україна в роки колективізації та Великого голоду” появилася 2005 р.
Після видання книжки автор цієї статті розпочав пошуки з метою показати питання Голодомору в документах польської дипломатії та розвідки. Ефектом цих пошуків є опублікована в травні 2008 р. книжка “Мор у “більшовицькому раю”. Голод в Україні в 1932-1933 рр. у світлі польських дипломатичних документів і документів розвідки”, у якій були опубліковані не відомі досі матеріали польського МЗС та ІІ Відділу Головного штабу ПВ (військова розвідка).
Аналіз документів підтверджує переконання, що влада ІІ РП мала повний образ того, що діялося за Збручем. З тих же документів виникає, що становище Польщі у справі голоду (яка, нагадаймо, у липні 1932 р. підписала з більшовиками пакт про ненапад) не відрізнялося від становища інших європейських держав і США, а полягало на тому, щоб утримувати з більшовиками якнайкращі відносини, особливо після приходу в Німеччині до влади Гітлера. Щоправда, деякі польські дипломати давали до зрозуміння Варшаві, щоб ширше висвітлювати для громадської думки ситуацію в СРСР. Керівник Ґенерального консульства РП в Харкові Ян Каршо-Седлевський у своєму рапорті від 6 березня 1933 р., описуючи жахливі злидні й голодування населення, натякав МЗС, що варто було б з таким станом справ ближче ознайомити польське суспільство, особливо мешканців т.зв. Східних Кресів, які не завжди орієнтуються у справах східного сусіда і не завжди усвідомлюють небезпеку, яка звідти випливає. Однак його ініціатива залишилася без відповіді.
Варто звернути увагу на розмову радянського дипломата Карла Радека з московським журналістом урядової “Газети польської” Яном Отмаром-Берсоном у травні 1933 р. Радек сказав, що будьяка польська активність в Україні “коментуватиметься як сві доме чи несвідоме виконування німецьких планів на Сході”. Під поняттям “активності” Радек розумів підтримування, а також толерування польською владою діяльності української громади в ІІ РП її протестів проти “голодної політики Москви”. Про особливу вразливість більшовиків на т.зв. “посилену антирадянську кампанію” українців у ІІ РП, особливо партії УНДО, інформував шефа реферату “Схід” у ІІ Відділі Головного штабу Єжи Небжицького Ян Каршо-Седлевський у рапортах від 2 і 30 жовтня 1933 р.
У згаданому вище рапорті Берсон інформував також про видану більшовиками заборону закордонним журналістам залишати Москву і відвідувати територію, на якій панує голод. Радник Посольства РП в Москві Генрик Сокольницький після того, як австрійський сhargé d’аffaires запропонував йому спільно виступити зі зверненням у цій справі до радянського МЗС, відрадив йому, стверджуючи, що не обов’язково відвідувати місце голоду, щоб виробити собі уявлення про ситуацію. Крім того, як підкреслив, у “теперішніх” умовах польські газети не зацікавлені тими “занадто яскравими повідомленнями”. Теза Сокольницького була не зовсім правильна, бо деякі польські часописи (“Робітник”, “Варшавський кур’єр”, “Польсько український бюлетень” та інші) подавали час від часу інформації про голод. І все ж, аналізуючи відношення польської влади до проблеми голоду, можна ствердити, що у Варшаві прислухалися до натяків Радека, і жодною мірою питання голоду не порушувалося у польськорадянських відносинах. Слід також пам’ятати, що арґументів для зайняття такого становища додали і радикально настроєні українці з під знаку ОУН. Член цієї організації Микола Лемик убив 21 жовтня 1933 р. працівника радянського консульства у Львові Олексія Майлова. У зв’язку з цим польська влада анулювала видану попередньо згоду на громадське відзначення 29 жовтня дня національного трауру. Замість громадських мітинґів і маніфестацій, проведено тільки збори (переважно закриті) членів окремих українських організацій, молебні у святинях, збиралися гроші для голодуючих. Якби не замах, можливо, що українська акція, а що за тим іде – інформація про злочинний голод, потрапила б до ширших верств польського суспільства.
“Наше слово” №47, 23 листопада 2008 року {moscomment}
