ГРОМАДА ■ №3, 2019-01-20
Стан навчання української мови на Підкарпатті
У нашому регіоні є пункти навчання, які працюють уже багато років. Дивлячись на географічну карту від північних окраїн воєводства, можемо згадати про Ярослав, Хотинець, Ніновичі, Кальників, Перемишль, Сянік, Мокре, Репедь, Команчу, де навчаються від кількох до кількадесятьох учнів.
Останнім часом кількість відділень скоротилася (відділення в Запалові та Мриглодах). Звичайно, центральним місцем залишається українська школа «шашкевичівка» в Перемишлі, у якій зараз нараховується близько 200 учнів.
Специфіка праці вчительки-методистки
Як і в інших регіонах, пункти навчання віддалені один від одного. Як консультантці Підкарпатського центру навчання вчителів (ПНЦВ) мені випадає можливість зустрічатися з ними. Маю змогу поїхати до них, а вони приїжджають на конференції та семінари до Перемишля. Перебуваємо в постійному контакті.
Специфічним є те, що ми займаємось освітньою діяльністю на рідних землях. Це великою мірою допомагає розповідати дітям про минуле українського народу. Можемо учням представити реальні докази історичних подій, показати історичні місця, пов’язані з Київською Руссю.
Основна різниця – в методиці викладання культури та історії, але також у вихованні в дусі національної ідентичності. У північних та західних регіонах Польщі вчитель має звертати увагу насамперед на рідні місця, звідки походять діди або батьки учнів.
Діти різного віку разом у класі
Головною проблемою роботи вчителя у відділеннях із навчанням української мови, що функціонують у польській освітній системі, є вимушена необхідність збирати в об’єднані класи дітей різного віку й різного рівня знання мови. Вчитель стоїть перед викликом, як викладати предмет так, щоб знання дійшли до всіх дітей.
Парадоксально, але це добре, що в нас немає підручників, а останнє слово за вчителем. Учні під час уроку не зможуть користуватися єдиним навчальним посібником, бо вони мають працювати не всі разом, а в групах. Тому підручник лише заважатиме вчителю, бо в ньому матеріал подається для учнів із подібним рівнем знань.
Навчальні посібники вже зараз перестали бути найбільшою цінністю школи. Бачимо, що інноваційні школи світу, а також Польщі, відходять від користування ними. Праця без підручника вимагає від учителя проявів власної ініціативи, креативності, опанування вмінням самостійного творення освітніх програм. Одним словом, учитель сам має знати, чого та як хоче навчити дітей, беручи до уваги різний рівень знань окремих учнів.
Працюючи як учителька української мови в гімназії, протягом багатьох років я не користувалася підручниками. Тому знаю, що такий спосіб праці з учнями – реальний. Сама придумувала та виготовляла потрібні для уроку допоміжні матеріали, великою мірою використовувала легкодоступні та безплатні засоби в Інтернеті.
Контакт із батьками
Справа співпраці школи (пункту навчання) з батьками має бути пріоритетом, причому не тільки в українському меншинному середовищі. Як і всюди, є батьки, які хочуть допомагати школі, вчителеві, а бувають і такі, що не зацікавлені в цьому.
Думаю, у наших школах за програму-мінімум слід вважати те, що батьки привели дитину навчатися рідної мови, бо багато є таких, що навіть цього не роблять. Учитель, який має на уроці учнів, уже може зробити добру справу, досягти великих успіхів.
З іншого боку, цікавими спільними ініціативами можна все ж притягти до співпраці й інертних батьків. Це все знову-таки залежатиме від учителя.
Співпраця з освітянською владою та директорами шкіл
Співпраця з освітянською владою в Прикарпатті складається, як мені здається, цілком добре. Наведу як приклад, що в Прикарпатському воєводстві, єдиному в Польщі, вже декілька років проводиться кураторійний конкурс української мови на рівні гімназії, а з наступного року планується на рівні основної школи.
Як працівниця ПЦНВ, кожного року, починаючи з 2010-го, організовую за фінансової підтримки підкарпатського куратора освіти велику 3–4-денну конференцію. Для порівняння, у Люблінському воєводстві, де я також працюю консультантом, у кураторії не погодилися на організацію та фінансування таких заходів.
Конференція відбувається восени, паралельно день-два – у Перемишлі, потім, як правило, переїжджаємо до Львова. Для проведення занять маємо можливість запросити та профінансувати освітніх спеціалістів, визнаних викладачів і відомих літераторів із Польщі та України. Усім учасникам конференції забезпечується перебування, вони сплачують лише кошти подорожі.
До участі в конференції запрошуємо не тільки місцевих учителів, але й україністів зі всієї Польщі. Шкода тільки, що вчителі часто бувають важкі на підйом, тому залишаються невикористані проплачені місця.
Якщо йдеться про ставлення директорів шкіл до проблем функціонування пунктів навчання української мови, тут бувають суттєві відмінності. Є директори, які цікавляться, допомагають, але буває також по-іншому. Не всі розуміють, що навчання мови національних меншин збагачує дану школу, є способом підтримки багатокультурності в регіоні, може бути цінністю для всіх учнів і батьків.
