Мирослав Вербовий ■ ГРОМАДА ■ 2011-05-26
{mosimage}
Початок 70-х рр. нічого доброго не віщував. У країні відчутно зростала політично-суспільна напруженість, що, звичайно, позначалося і на роботі громадських організацій, а вже особливо на політиці стосовно національних меншин. Щоправда, трагічні грудневі події на Узбережжі (Ґдиня, Ґданськ), а відтак – зміна партійного керівництва в країні породила певні надії на покращання ситуації національних меншин, проте дальший курс політики Е. Ґерека призвів до того, що у відчутті товариств національних меншин 70-і рр. записалися найважчими за всю історію.
Постійне наголошування партійним керівництвом національної однорідності Польщі, що особливо проявлялося в підміні слова “громадянин” словом “поляк”, а також переміщення важелів нагляду за діяльністю меншинних організацій з ЦК ПОРП (пол. KC PZPR) до Міністерства внутрішніх справ призводило їх до щораз більших обмежень, урешті міцнішого політичного зашморгу.
Саме в таких розхитаних політичних обставинах доводилося тоді працювати Українсько му суспільно культурному товариству (УСКТ). І якби не самовідданість окремих діячів, зокрема в містах, а також на воєвідському чи повітовому рівнях, то неможливим було б дальше розгортання культурно- освітньої діяльності, бо зведено було б її до рівня підмостків невеличких світлиць. Адже вийти поза їхні стіни навіть колективам з високим виконавським рівнем (хоровим, танцювальним чи театральним) було вкрай важко і тому їхня діяльність найчастіше служила лише заспокоєнню потреб українських середовищ.
Такими були й перші огляди гуртків художньої самодіяльності, що стартували на рівні повітових сцен Сянока і Кентшина. Однак, усупереч усьому, уескатівський аматорський рух розвивався і настільки зростав його художній рівень, що зумів пробити собі вікно в ширший, позаукраїнський світ. Вершинним на той час проявом цього став ІV Фестиваль української пісні і музики, який проведено 27 червня 1971 р. у… Варшаві.
Чому саме в столиці? Влада бачила не лише масовість художнього руху, його щораз вищу сценічну майстерність, але водночас найбільше побоювалася організувати фестивалі на рідних землях чи навіть на територіях великих скупчень виселенців. Острах породжувало велелюддя на цих оглядах, які згодом ми стали, щоправда, також не без адміністративних перешкод -заборон, називати фестивалями. Отже, користуючись тим, що 1971 й був ювілейним роком для УСКТ (15- ліття діяльності організації), беручи до уваги досить високий художньо- виконавчий рівень колективів, особливо хорів, керівництво товариства отримало дозвіл на проведення ІV Фестивалю у Варшаві.
Ми, звичайно, раділи цим рішенням. Це ж була своєрідна нобілітація нашого сценічного доробку, заохота для колективів, хоч побоювалися за глядацьку присутність – чи приїде з віддалених на 300-500 км теренів народ, варшавські українці самі в той час не могли заповнити концертного залу. Влада, натомість, розмірковувала, що цим обмежить нашестя українців на фестиваль. Та де там! Виявилося, що народ таки потяг у столицю, зрештою, об’явилося тоді й чимало “прихованих” столичних українців.
Однак, як говориться в польському прислів’ї – “strachy na Lachy”: і президія ГП УСКТ прийняла на початку травня 1971 р. рішення провести ІV Фестиваль української пісні і музики у столичному театрі “Rozrywka” на Повіслі. Невелике за кількістю місць, не надто гомінке, хоч у центрі, приміщення.
До участі в одноденному фестивалі зараховано 14 колективів, які виступили у двох концертних відділеннях – української народної пісні та української хорової й естрадної пісні.
Увесь день сцена нещодавно збудованого театру (вже не існує) гомоніла українськими піснями, музикою й танцями. Дообідній концерт складали виступи шкільних колективів з Білого Бору, Ґурова- Ілавецько го та Лігниці. Відтак сценою заволоділи фольклорні групи з Кальникова, Лелькова, ансамбль “Лемковина”, народна капела з Бобровника, а на завершення виступив варшавсько ґданський хор.
Післяобідній концертний блок відкрив Чоловічий збірний хор УСКТ під дириґентським керуванням Ярослава Полянського. Це по суті було зачаття славнозвісного згодом хору “Журавлі”. Виступ хористів (хоч приміщення не відзначалося доброю акустикою), їхній репертуар, культура співу вразили присутніх настільки, що ніхто не йняв віри, що виконавці – це аматори, просто любителі української пісні, люди звідусіль, яких єднає саме рідна пісня.
Концерт тривав довго, виступали ще хор зі Слупська, щецинські бандуристи, солісти краківських “Солов’їв”, люблинська “Троянда”, перемиські “Бескиди”, “Смерічка” з Бань -Мазурських, естрадна група Варшавського хору, зокрема, дует: Леся Рибчак та Аня Керкош, а на завершення – збірний варшавсько- ґданський хор.
Особливою нобілітацією фестивалю були виступи професійних співаків, які вперше вийшли на нашу сцену – Володимира Денисенка і Бернарда Ладиша з Великого театру опери і балету м. Варшави, та Мирослава Кравчука зі Щецинського музичного театру. Велику приємність справив глядачам дует Леокадії і Бернарда Ладишів виконанням пісні про “Рушничок”. Оваціям не було краю.
Фестиваль завершився пізно увечері. Ніхто не залишав залу перед кінцевим: “до зустрічі на наступному фестивалі!” Хоч це були часи, коли наш глядач не був власником колісниці хоч би марки “Syrenka”, поїзди тоді не від’їжджали з Варшави щогодини: отже, добиратися додому було нелегко, проте заряд національних емоцій, якими він наповнювався упродовж одного дня, вистачав, щоб на крилах почутих пісень і музики долетіти до рідного порога і ще довго розпам’ятовувати “варшавський сон”.
Не обійшлося на фестивалі і без курйозу. На запрошення УСКТ з Товариства дружби і культурних зв’язків із зарубіжними країнами з Києва приїхала делеґація. Адже привід – 15-річчя УСКТ і ІV Фестиваль – був небуденний як для запрошення, так і для приїзду. Однак владі це не вельми було до вподоби, що відбилося на моменті вручення киянами під час фестивалю представникам УСКТ символічного сувеніра. “Процедуру” цю слід було проводити майже за відсутності глядачів.
Велемовним прикладом ставлення до нашого фестивалю було й те, що польські центральні засоби масової інформації ні словом, ні телевізійним кадром не згадали як про 15-річчя УСКТ, якому приурочене було врочисте пленарне засідання напередодні заходу, так і про ІV Фестиваль. Вражало це як гостей з України, так і з Чехословаччини.
* * *
У післяфестивальних оцінках заходу керівництвом УСКТ, а також враженнях глядачів, опублікованих на сторінках тижневика “Наше слово”, лейтмотивом було те, що фестивалі повинні прописатися на постійно в календар уескатівської діяльності. Промовляли за це жанрове фольклорне багатство, яке ще тліє в пам’яті старшого покоління, щораз вищий рівень шкільних колективів, поява цікавих естрадних груп і передусім відродження хорового мистецтва, яке у вигляді варшавського і ґданського хорів сягає виконавських вершин.
Обговорювано і місця проведення фестивалів – одні, зокрема і з президії ГП УСКТ, висловлювалися за локалізацію у Варшаві, інші – схилялися до думки, щоб повернутися до концепції організування фестивалів у різних місцях, найперше враховуючи рідні землі.
Однак поки тривала дискусія, президія ГП УСКТ вже 10 липня 1971 р. вирішила проводити чергові фестивалі кожні два роки в одному місці. Більше того, керуючись організаційними можливостями і мистецьким критерієм, прийнято постанову провести V Фестиваль української пісні і музики у Варшаві. Цю думку особливо обстоював Я. Полянський, вбачаючи в ній реальний шанс для виходу нашого аматорського руху з уескатівського загуміння. Введено постулат: запрошувати до участі у фестивалях колективи з України та Чехословаччини, а також польські народні групи.
Так, майже з маршу, було дано старт підготовці до наступного фестивалю, враховуючи помилки, загострюючи критерії добору колективів, а також звертаючи більшу увагу на репертуарне питання. Я. Полянський продовжував вести сторінку “Хор” у тижневику, щоб подати керівникам сценічних груп фахову допомогу.
П’ятий фестиваль, оскільки був ювілейним і організатори зуміли врахувати досвід попереднього, пройшов з великим розмахом. По перше, тривав два дні (30 червня і 1 липня), по-друге, взяло в ньому участь понад 20 колективів і, по-третє, проходив уже у двох престижних для Варшави місцях, а саме в Лазенківському парку – в “Театрі на острові” та в Національній філармонії.
Багатюща програма V Фестивалю була надзвичайно різноманітна, більш профільована, врешті, у ширшому аспекті показала справжні художньо-виконавські можливості уескатівського руху. На двох міжвоєвідських відбіркових оглядах (у Ґданську та Кракові) закваліфіковано до участі у фестивалі 21 колектив, тобто на третину більше від попереднього. Отже, і цей суботній концерт у Лазенках, і два недільні марафони у філармонії були справжнім віддзеркаленням не тільки автентичної праці гуртків, зростання майстерності окремих колективів, а й чи не вперше широкою презентацією пісенно- музичного багатства українського народу в цілому в Польщі. Справді, було чим захоплюватися і насолоджуватися, дивуватися явищу невмирущості наших традицій – комусь на радість, іншому на злість. У широкому спектрі постала робота з дітьми (взяти хоч би “Іскорки” з Ганчови, мандоліністів з Білого Бору, “Черемош” з Тшеб’ятова чи “Барвінок” з Кошаліна), естрадні й танцювальні гурти, народні гуртки, якими майоріла уескатівська сцена, ну й хори – візитна картка найвищої духовної культури нашого народу на чолі вже з охрещеним чоловічим хором на ймення “Журавлі”.
Програма фестивалю була сформована так, що представляла весь пісенний, музичний, танцювальний спектр сценічного мистецтва українців. Тому не лише амфітеатр “Театру на острові” був ущерть заповнений глядачами, а й його околиця, бо пісня і музика у паркове надвечір’я розпливалася по найдальших закутках.
Неділя у Національній філармонії була видовищем, гідним найвищого подиву. Показалися на ній по суті усі найкращі колективи й солісти – гомінкими були виступи естрадників: ліцеїстів з Лігниці і “Чумаків” зі Щецина, “Смерічок” з Бань- Мазурських і “Бескидів” з Перемишля, танцювальних гуртків з Лігниці, Ґурова- Ілавецького та Вроцлава і Ґданська, народних капел бойків і лемків, самодіяльних сільських хорів, зокрема, “Ослав’ян” з Мокрого, дитячих гуртків, урешті хорів “Дума” і “Журавлі”. Яким же ж невимовним пережиттям був виступ на сцені з українським репертуаром оперних співаків – Марії Щуцької (солістки Великого театру м. Лодзі) та Володимира Денисенка (соліста Великого театру опери і балету з Варшави), – важко передати. Усе це було настільки грандіозне, нобілітаційне, зворушливе, що кожного з нас до болю розпирала національна гордість.
Коли у фінальній стадії фестивалю на сцені появилося понад 400 виконавців і з їхніх вуст загриміло безсмертне Шевченкове “Реве та стогне Дніпр широкий…”, коли, мов за змахом дириґентської палички, піднявся весь зал, підхоплюючи слова пісні-гімну – в очах сотень присутніх засльозило, у горлі на мить затиснуло, щоб уже за хвильку влитися в унісонний спів -хорал нашої душі.
“Наше слово” №22, 29 травня 2011 року {moscomment}
