В Україні ви все побачите!

ПОГЛЯДИ ■ №6, 2019-02-10

Уявіть собі таку картину: красива зима, легенький мороз, у повітрі вирують ніжні пелюстки снігу. У вас вільний день, гарне товариство – нічого дивного, що швидко з’являється ідея поїхати у Львів. Звісно, така ідея спаде вам на думку тільки у тому випадку, якщо ви за вдалим збігом обставин живете неподалік Львова – наприклад, у Перемишлі. Хоча ви підозрюєте, що у Львові в ці дні тротуари точно будуть нечищені, можна буде послизнутися на бруківці або застрягнути в одній з усюдисущих кучугур сніго-болота – вас це все одно не лякає і з курсу не зіб’є. Ви придумали – ви геніальні та спраглі розваг – тому поїхали!

Саме таке підозріле почуття «геніальності» зберігається у вас ще приблизно годину. Коли їдете чорною як ніч дорогою до Медики, у вас навіть на мить не промайне думка, що нечищені тротуари – це лише маленький симптом більшої проблеми. Кордон ви проходите пішки, доволі швидко – сьогодні чомусь тут не багато таких «геніїв», як ви. Проте львівська ейфорія не дозволяє вам також замислитися, чому на перших метрах української землі вас не зустрічають звичні питання численних таксистів «де вас, дєвочки, завезти?».

Урешті-решт знаходиться один водій, який зі своєю щирою, хоч і беззубою посмішкою, пропонує вам свої послуги. Хоча ви ще хвилинку думаєте, хочете торгуватись або шукати конкуренції, зрештою розумієте, що, окрім «дяді Жені» (з таким іменем він у вас асоціюється – тим стереотипним «дядею Женею» з радянських часів), більше ви водіїв у Шегині не зустрінете. Тому вирішуєте сісти у його машину. Але тільки тоді, коли ви побачите, що це не просто машина, а «Лада Самара ’85», коли раптово подивитесь під ноги і помітите, що дорога там біла від збитого снігу, коли подивитесь на небо і побачите там не просто хмари, а чорні, снігові хмарища… тоді ви зрозумієте, що потрапили в халепу. Проте вам досі хочеться у Львів, і ваш інстинкт самозахисту не працює.

Що б не говорили про дядю Женю, перш за все у ньому помітна глибока побожність. Вже у Шегинях розпочинає він свій ритуал потрійного хрещення біля кожного храму і біля кожного кладовища, повз яке ви проїжджаєте. І хоча ви абсолютно не проти цієї побожності, вона навіть здається вам трохи зворушливою, вас злегка тривожить, що «дядя Женя» під час виконання своїх релігійних жестів забуває про водійські обов’язки та повністю знімає руки з керма. Невдовзі ви дізнаєтеся також, чому, окрім «дяді Жені», сьогодні на кордоні більше не було таксі. Дорога у Львів – у трагічному стані, до того ж всіх водіїв (окрім безстрашного Жені) налякала аварія маршрутки, яка сталася на цій дорозі – тоді загинуло п’ятеро людей.

Можна сказати, що у цей момент у ваших головах вже розгорілись жовті лампочки. На жаль, жовте – не червоне. Женя взяв із вас 800 гривень, що стало додатковою мотивацією не відступати від своїх намірів. Звісно, вашу душу не гріє відсутність ременів безпеки у «Ладі», особливо коли ви проїжджаєте біля ще однієї церкви. До того ж, чорні хмари опускаються щораз нижче і починають сипати густим снігом. І саме цієї миті ви дізнаєтесь про ще одну рису характеру свого водія: ощадність. Щітки-двірники Жениної «Лади» не змінювали від згаданого 1985 року, і ніхто вже навіть не очікує, що вони виконуватимуть свою початкову функцію. Проте «дядя Женя» не з тих, хто здається без бою, і, попри суттєві проблеми з прозорістю вітрового скла, обганяє вантажівки на подвійній суцільній лінії, ще й під гірку. У кульмінаційний момент – коли ви вкотре не витримуєте напруги і починаєте кричати – «дядя Женя» голосно покрикує на вас, буцімто з наміром заспокоїти, причому дуже енергійно махає руками – вкотре забираючи долоні з керма.

Женя також досить самовпевнений щодо свого знання польської мови та понад усе полюбляє її практикувати. І немає жодного значення, що ви не можете второпати, що він намагається вам сказати. Його мово-язик є притаманною водіям з кордону мішаниною російсько-українсько-польських говірок. Запам’ятайте тільки одне – вам не треба розпитувати «дядю Женю» про суть його фраз та в жодному випадку не варто просити його повторити.

Урешті-решт, коли крізь скло «Лади» не видно майже нічого, Женя зупиняє машину на автозаправці та, попри доступні там засоби для чищення вікон, витягає з багажника масну від олії ганчірку та намагається нею ще трохи забруднити вже й так достатньо брудну шибу. Коли справа здається вже вкрай безнадійною – «дядя Женя» бере у голі руки снігове болото та… продовжує ним своє діло. У кінці, неначе втомившись, він залишає частину болота на склі, вмикає двигун та мчить у дальшу дорогу. Та щойно він пригадує, як працюють його оригінальні щітки-двірники з 1985 року, ви чуєте від нього тихе, таке знайоме польське слово на «к».

Ви навіть не дуже добре пам’ятаєте, коли почали молитися разом із Женею. На зміну всім відомим молитвам у вас в голові товчеться Сосюра зі своїм «Любіть Україну, як сонце, любіть, (…) в годину щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди!». Перед очима постає Шевченкове «…Любіть її… во врем’я люте, в остатню, тяжкую мінуту…», особливо коли ви доїжджаєте до місця згаданої аварії, бачите згорілу маршрутку, а ваш водій молить Всевишнього усім собою, забувши про світ довкола і, звісно, – про кермо «Лади» також.

Львів уже недалеко, ви майже впевнені у перемозі, коли раптом зі снігового туману виринає велетенський плуг, який з великою швидкістю суне вашою смугою, прямо на вас. Проте ви навіть не встигаєте відкрити рот, щоб зойкнути. «Дядя Женя» виконує маневр, відомий тільки українським прикордонним таксистам та зручно оминає величезну машину. Побачивши ваше здивування, він всміхається своєю беззубою посмішкою та виголошує споконвічну мудрість: «Так, дєвушки, в Україні ви всьо побачите!»

«На щастя і з Божою допомогою ви доїхали до Львова. Ви вдячні дяді Жені і всім його ангелам. Щоб дещо заспокоїтись, ви мчите відразу до «П’яної виші». Весь день ви радісно гуляєте казковим містом. Неприбраним від снігу – та чомусь це зовсім вас не турбує. Ви думаєте про враження від подорожі. Сьогодні ви відчули ясно як ніколи, що любов до батьківщини – це любов нелегка та вимоглива.

Ви повертаєтесь на кордон пізно ввечері, домовляєтеся з водієм таксі за допомогою додатку «Uber» на смартфоні, який уже якийсь час доступний у великих містах України так само, як і в країнах Заходу. Вашому водієві на ім’я Андрій – 25 років. Їздить «Фольксваґеном» на «євробляхах» (єврономерах). Він задоволений тим, що живе в Україні, має щасливу сім’ю та роботу. Не економить на щітках-двірниках, руки тримає на кермі. Не збирається їхати на заробітки в Польщу, хоч із радістю побачив би Краків. Важко не тішитися з його спостережень.

Лише дивно чомусь: не так цікаво згадувати Андрія, як його богобоязливого співвітчизника – «дядю Женю». Хоча він вам і не дядя, і з великою ймовірністю – певно, навіть і не Женя.

Поділитися:

Категорії : Погляди

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*