Кася Комар-Мацинська ■ ПОГЛЯДИ ■ №39, 2020-09-27

Батько Анни (ім’я змінене) був українцем, мати – полькою. Хоча не зовсім так. Насправді вже батько мав змішане польсько-українське походження. Утім, його мати – етнічна полька – під впливом свого чоловіка повністю українізувалась, можна навіть сказати, що стала справжнішою українкою за деяких українців. Тому, до речі, відмовилася від своїх онуків, які народилися у змішаному, польсько-українському подружжі її сина.

Отже, Анна, як можна очікувати, не говорила про свою бабусю особливо позитивно, як, і, до речі, і про своє українське походження загалом. Хоч охрестили її по лінії матері в костелі, а її братів, як батька – у церкві, коли Анна йшла до першого святого причастя, католицький священник прогнав її та наказав шукати українського бога у церкві. З огляду на українське прізвище їй діставалося також від учителів історії та релігії. Прихистку серед інших українців у неї не було, бо ж батьки не належали до громади. Хоч Анна знала, що така спільнота існує, вона ніколи не розуміла, як до неї підійти, знайти розуміння.

Боялася, бо буде як з бабою.

—

– Питання змішаних подружжжів взагалі існує? На мою думку – ні. Не знаю жодної такої пари… ну, крім своєї. Про це взагалі говорять? Є така категорія? Когось це цікавить?

—

Євреї після Голокосту одружувалися тільки з членами власної спільноти – переважно через ортодоксійні правила та бажання відбудувати знищену націю, але не завжди. Велике значення мала можливість розуміти одне одного без слів. Тобто без поетичних метафор: не мусити говорити про найстрашніші речі, побачені на власні очі й відчуті на своїй шкірі; не згадувати і не пояснювати, не роздряпувати ран, знати, до чого не торкатися, де болить.

У такий спосіб вони давали собі раду з травмою.

—

Чому ми взагалі говоримо про подружжя? Бо, поки не прозвучить сакраментальне «так», усі в родині сподіваються, що все ще якось закінчиться, не встигнувши початись. Друге «так» – це, безумовно, дитина.

—

Подруга розповідала мені колись про змішану польсько-українську сім’ю, яка у сінях хати повісила навпроти одне одного портрети двох предків: один був воїном Армії крайової, інший – Української повстанської армії. Чоловіки ні на мить не спускали один з одного погляду, їхні зображення вітали усіх гостей, які заходили в цю хату. Це був знак польсько-українського примирення під одним дахом.

—

В Уйковичах (селі, яке розташоване неподалік Перемишля) на початку ХІХ століття 50% усіх родин були змішаними. У середині ХІХ століття у Львові від 30 до 60% подружжів були польсько-українськими. 1863 року апостольська столиця ухвалила «Concordia» – документ, який регулював досі неписаний принцип функціонування змішаних подружжів між греко- та римо-католиками. Вінчання відтоді мало відбуватися в обряді жінки, а діти мали бути хрещені за принципом статі: дівчата в обряді матері, хлопці – за батьком.

Згідно з останніми даними греко-католицької церкви, у Польщі майже половина подружжів, які вінчалися останніми роками, – змішані. Інформація стосується лише таїнств, які проводилися у греко-католицьких храмах, і не враховує цивільних шлюбів та випадків, коли в обрядах були задіяні римо-католицькі священники.

—

Змішуватися, полячитися, асимілюватися, відходити від свого, покидати своє, лишати, забувати, цуратися. Ослаблювати спільноту.

На одній території зіткнулися дві національні ідеї, почалося протистояння, згодом – виселення, після якого одна сторона однозначно стала жертвою, інша – мучителем.

Уяви, дитино: одного дня колишній ворог стає твоїм чоловіком. Не твій ворог? Тоді мій ворог, ворог твого діда… навіть якщо дідо ворога твого діда – пам’ятаємо.

Кожна, внусю, бодай не полька. Може бути чорна, може бути американка, китайка, француженка… але пам’ятай, не полька.

—

Біда польку підкусила, чумбай-чумбай да… Біда польку підкусила, гей, чумбай-чумбай да! Вийшла полька за русина ля-ля-ля-ля… Уха-ха!

—

Якщо в селі була тільки церква, а мешкали там нечисленні польські родини, вони ходили до цієї церкви разом з українцями. Зрештою, Бог один. Раз чи двічі на рік, переважно на великі свята, сідали на віз та їхали до сусіднього села, де функціонувала римо-католицька парафія. Усі ті поляки вміли говорити українською мовою. А потім, на заході країни після 1947 року, все змінилося.

—

 – У подружжях, в парах завжди виникають якісь комунікаційні складнощі, а що вже говорити про людей з різних світів. Я зустрічаюся з китаянкою, уявляєте, яка це проблема? Її батьки не розуміють, чого вона привела білого, з Європи, не знають взагалі, де знаходиться Польща. Якщо додати до цього інші проблеми між нами… треба мати надзвичайно велике бажання і наполегливість, щоби бути в таких стосунках, навіть якщо люди дуже одне одного кохають. Не знаю, чи вистачить мені на це сил.

—

Перше покоління, яке має травматичний досвід, відмовляється від почуттів та емоцій, не хоче говорити – щоб мати змогу жити далі. Друге характеризує надмірна емоційність, чутливість до теми кривди, яку завдали їхнім батькам і спільноті. Лише третє покоління має шанс звільнитися від болю та ухвалювати рішення, на які не впливатимуть пережиті травми. 

Якщо узагальнити – є три типи українців у Польщі: дуже свідомі, менш свідомі та такі, що майже не усвідомлюють свою ідентичність. Відтак у змішаних подружжях є кілька шляхів: піти в польському чи українському напрямку або ж почати діалог і шукати золоту середину. Такі пари – це найчастіше вічний пошук балансу щодо мови, релігії, культури, хоча бувають випадки, де ці теми ґрунтовно проговорюють один раз, і це дозволяє підтримувати взаєморозуміння протягом усього життя.

—

Свій? Не свій… Що люди скажуть?

—

А що ви скажете?

***

Це – роздуми, що виникли під час розмови під заголовком «Змішані подружжя – між дослідженнями та досвідом» за участю антрополога та культуролога, доктора Томаша Коська з Ряшівського університету. Захід відбувся 4 вересня 2020 року в українському Народному домі в Перемишлі. Розмову провела авторка статті.

Поділитися: