ПОГЛЯДИ ■ №48, 2018-12-02

Не хочеться вірити, але з часу Революції гідності в Україні минає вже 5 років. Парадоксально, що в 5 років життя людини може вкластися багато подій, а для історичного процесу це невеликий проміжок часу.

У спогадах, з кожною новою річницею трагічних подій у Києві, часовий парадокс посилюється в нас. Реальні факти перетворюються на якісь віддалені спалахи пам’яті, залишаються окремі картини спогадів, символи. Тому треба наводити лад як у своїй пам’яті, так і в збірній пам’яті українців, що живуть над Віслою і Дніпром.

Гортаючи програми вшанувань у Польщі роковин кривавих подій п’ятирічної давнини, хотілося б спитати – чому нам треба лише молитися та плакати? Які уроки Майдану слід усім засвоїти?

Приводом до таких роздумів стала зустріч із колишнім дисидентом Мирославом Мариновичем, що проходила 20 листопада у Варшаві напередодні роковин Євромайдану. Головна контрастна тема розмов із Мирославом Мариновичем, які вели Петро Тима та Іза Хруслінська, – це «Україна дисидентів ХХ ст. – Україна сьогодні». На перший погляд, тема, що ставить у протилежності дві епохи української історії, є контроверсійною, широкою, як море. Однак М. Маринович своєю біографією та життєвим досвідом з’єднує ці дві епохи.

Тому треба з великою шаною сприймати його заключне слово на завершення варшавської зустрічі, що мало б бути
уроком Майдану. «Не набирайте в собі ненависті до тих, хто з нами воює. Коли так станеться – значить, вони перемогли вас», – підкреслив професор.

М. Маринович зробив таку заяву, яка, на його думку, стосується як міжлюдських, так і міждержавних відносин, зокрема стосунків України з Росією та Польщею.

«Один із учасників АТО розповідав мені, що коли дивився на агресорів у приціл автомата, він їх страшенно ненавидів. Однак, коли вийшов із лав армії, покинув ці пристрасті».

Його життєвий досвід дозволяє робити підсумки п’ятиліття, що минає від Революції гідності.

Озвученню головного висновку зустрічі, своєрідного уроку Майдану, передувала жвава дискусія (щоправда, учасників було не багато). Спочатку головна увага присутніх у столичному Українському домі була зосереджена на книжці «Всесвіт за колючим дротом» – автобіографії колишнього дисидента, а нині – ректора Українського католицького університету у Львові. Її автор із посмішкою розповідав про те, як він молодиком у віці 27 років перестав бути «гомосовєтікусом», став дисидентом, готовим іти за грати, а також про те, як досвід дисидентського руху позначився на Революції гідності. «Кожен із нас, правозахисників, учасників «Гельсінських груп», проходив етап своєрідного психологічного зламу, готувався до того, що його незабаром закинуть за грати», – згадував М. Маринович. – «Перебуваючи в таборі серед в’язнів різних національностей, ми проходили уроки толерантності».

Як підкреслював професор, у тюремних одностроях вони не знали умов життя за ґратами, а силу для своїх почуттів, для виживання виносили із сімейного життя, яке було позначене «духом опору».

Якщо сьогодні думати й дивитися на Майдан через призму 1970-х років минулого століття, тоді він у нашій уяві був якщо не вчора, то максимум позавчора, варто знаходити аналогії демократичної опозиції Польщі та СРСР. У той період в обох країнах відбувся спалах репресій.

У Польщі виник Комітет захисту робітників (KOR), в УРСР – Українська гельсінська група (УГГ). Символічно, що в залі присутня була дружина колишнього польського опозиціонера Яцека Куроня, Данута. Опозиціонери обох країн не мали змоги зустрічатися особисто. Один про одного знали з радіопередач радіо «Вільна Європа» та «Свобода». Сам згадую, як ходив із радіоприймачем по всій хаті, шукаючи місця, де «глушильники» менше перешкоджали слухати.

Однак, порівнюючи те, як влада ставилася до політичної опозиції, слід зауважити, що в комуністичній Польщі було «легше дихати», існували дисидентські осередки (зокрема, в студентському русі), міцну позицію в суспільстві мала Римо-католицька церква.

Жартома говорили тоді, що Польща в комуністичному таборі заселяє «найвеселіший барак». А вже коли виник профспілковий рух «Солідарність», усі переконалися, що падіння комунізму неминуче.

«Ми зрозуміли, що СРСР настав кінець, коли у Ватикані папою оголосили польського кардинала Кароля Войтилу. Ми знали, що він не такий собі італійський кардинал, – він „понюхав комунізму”», – зазначив М. Маринович.

Про дисидентський рух в УРСР ми писали вже в «Нашому слові», коли розповідали про діяльність Левка Лук’яненка
(«Батько незалежності України», «НС» № 35 за 2 вересня 2018 року).

Підбиваючи підсумки зустрічі з М. Мариновичем, варто відзначати роковини Революції гідності, віддати честь героям Небесної сотні, але не тільки, треба теж вивчати її уроки. Майдан переміг! Диктатор тихцем, мов щур, утік з України під захист своїх покровителів у Росії. У Польщі свого часу була суперечка про те, як відзначати роковини національних переворотів, – радісно або сумно. Дійшли висновку, що треба знайти «золоту середину», адже не зможемо дивитися в майбутнє з оптимізмом, коли очі заповнені слізьми!

Поділитися:

Категорії : Погляди

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*