Уроки Листопадового чину у Львові

Василь Шпарик ■ ІСТОРІЯ ■ №2, 2019-01-13

Перша світова війна наприкінці 1918 року підійшла до свого завершення. На руїнах царської Росії виникла, зокрема, Українська Народна Республіка (УНР). Натомість на руїнах Австро-Угорської імперії 1 листопада 1918 року внаслідок подій у Львові утворилася Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), що була офіційно проголошена 13 листопада 1918 року. 22 січня 1919 року відбулося об’єднання (Злука) ЗУНР з УНР у формі Західної області УНР.

Цей перелік дат я навів для того, щоб нагадати і побачити, що ЗУНР була утворена як незалежна держава в той час, коли вже існувала незалежна українська держава УНР. Я не буду ставити риторичного запитання: чи було доцільним мати ще одну українську державу, але висловлю думку про відсутність взаємної довіри між Києвом і Львовом, бо навіть після Злуки ці відносини не були належними. Щоправда, свій вплив на це мав і Берестейський мирний договір від 9 січня 1918 року, учасницею якого була УНР. За ним Галичина, Буковина і Закарпатська Русь не увійшли до складу УНР. Річка Збруч і далі ділила українців на східних і західних, хоча УНР намагалася покінчити з азійським деспотизмом і стати європейською демократичною державою, як цього бажала і ЗУНР.

1 листопада командувач українськими військами у Львові сотник Українських січових стрільців (УСС) Дмитро Вітовський наказав: «Усі частини УСС-ів мають переїхати до Львова. Бойові частини, що знаходяться у Чернівцях, мають виїхати зараз, не гаючи ні хвилини часу». Проте перший транспорт УСС вирушив із Чернівців лише вранці 2 листопада. Помилкою було не виїхати пасажирськими поїздами, бо спеціальний військовий транспорт блокували польські залізничники. Основні бої чекали бійців УСС 4 листопада, коли була зроблена спроба повернути станцію Львів-Головний. Це був стратегічний об’єкт, оскільки через нього до поляків потрапляла основна допомога ззовні. УСС-івці воювали хоробро, проте виправити ситуацію уже було неможливо. 21 листопада 1918 року українські війська залишили Львів і перейшли до облоги Львова й подальшої боротьби за Галичину й Україну.

Причини негативних наслідків боротьби за Львів

Галицькі українці з самого початку І Світової війни пов’язували ідею вільної України з Центральними державами – Австро-Угорщиною і Німеччиною. Виходячи з цього, програш цих країн означав і програш українців. Ставати на стороні Антанти (Англії, Франції і Росії) було б актом самогубства, бо Росія не визнавала нічого українського. Крім того, однією з умов порозуміння членів Антанти була згода на приєднання Галичини до Росії.

Керманичі народу того часу вели подвійну гру: ухвалювали незалежну державу, а у Відні вдовольнялися виділенням Східної Галичини як окремої адміністративної одиниці в складі Австрійської держави.
Не було також сильних особистостей, які вміли б належно поставити військову справу. З Начальною командою (аналог генерального штабу) дійшло до того, що протягом перших 9 днів вона опинялася по черзі у руках 3 людей.

Головна вина центральної військової влади в Галичині полягала в тому, що вона не зуміла змобілізувати необхідних сил. Серйозним промахом українського командування на самому початку бойових дій у Львові було невміле використання бойової сили УСС. Передусім не було вжито заходів, аби УСС прибули до Львова вже 1 листопада. Крім того, 6 листопада їх розподілили по окремих ділянках фронту, замість того, щоб використати як згуртовану ударну силу.

Ситуацію ускладнила відсутність допомоги з «Великої України». За Збручем взяло верх національне відчуження і розбіжність тимчасових інтересів. Коли Українська Народна Республіка (УНР) проголосила повну незалежність, гетьман Павло Скоропадський стояв на позиціях федеративних відносин з Росією, тому ідея злуки з Наддніпрянською Україною була не на часі. Січові стрільці (ні, це не УСС), основу яких складали галицькі українці, що були в російському полоні, стали основною військовою силою УНР у боротьбі з більшовиками та денікінцями, тому не змогли прийти на допомогу Львову. Симон Петлюра вважав боротьбу за Київ і утвердження української державності в Наддніпрянській Україні пріоритетними.

У той же час полякам суттєво допомагала корінна Польща. Як виявилося, основну роль у боротьбі за Галичину відіграв корпус генерала Юзефа Галлера, сформований у Франції, що прибув до Львова і становив основну силу у подальшій боротьбі за Галичину.

Окрім цього, у збройній боротьбі у Львові протистояли два різні суспільні елементи – місто і село. Українські вояки походили переважно зі села, в місті почувалися невпевнено; вони добре воювали на фронтах, але до боротьби в місті підготовлені не були. Поляки як міщани мали в цій боротьбі суттєву перевагу. 

Уроки Листопадової кампанії у Львові 

Боротьба за державотворення Української національної держави на руїнах І Світової війни в 1918 році вийшли невдалими з двох причин. Це – відсутність національної єдності та належної збройної сили – арміїя.

Масова участь українців у І Світовій війні сприяла значному зростанню національної свідомості, а отже – і бажанню мати незалежну державу. Проте багатовікове перебування українців у складі двох відмінних імперій – Австро-Угорщини і Росії – відбилося негативно на формуванні єдиної національної ментальності, на що вплинули рудименти від цих двох імперій: європейські з демократичними цінностями на заході; деспотичні, успадковані від Золотої орди – на сході.

Таким чином українцям треба засвоїти уроки подій столітньої давнини: єдність демократичних сил і сильна армія – понад усе!

Поділитися:

Категорії : Bez kategorii

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*