Василь Шляхтич ■ ІСТОРІЯ ■ 2011-05-26
До відзначення 20-ї річниці проголошення незалежності Західно-Україн-ської Народної Республіки і, перш за все, до вшанування Українських січових стрільців українське населення готувалося по всіх землях Надсяння.
Так було і 1938 р. в Улючі. На горі Дубнику, недалеко від старенької церкви Вознесіння Господнього, улюцька молодь, згуртована при товаристві “Просвіта”, насипала тоді Стрілецьку могилу, де задумала поставити пам’ятний хрест. У селі був уже споряджений відповідної величі дерев’яний хрест, який мав стати на цій же могилі.
Поміж селян, особливо серед молоді, відчувалося, що свято незабаром, але доходили чутки, що польська санаційна влада робить все, щоб не допустити до відзначення річниці в Улючі. Наступає субота перед святом Зіслання Святого Духа, дерев’яний хрест уже готовий. Тепер треба підібрати пору, щоб хрест винести з села на гору Дубник, де вже було приготовлене йому місце на могилі. Прийшов такий день – і молодь Улюча підняла хрест, і несе його на Дубник. З того, що говорили тато: несучи хреста, побачили поліцію, яка стояла на їхній дорозі. Тоді вони хрест поклали біля церкви і розійшлися. Тато говорили, що хрест був дуже тяжкий, тому хлопці досить часто мінялися при несенні. Мій вуйко Юзко Мільчановський, улюцький поляк, який пізніше одружився з сестрою мого тата Софією, також допомагав нести хрест. А далі було ось так: коли в саме свято Зіслання Святого Духа в церкві тривала свята літургія, молодь крадькома підійшла до покладеного збоку хреста і, взявши його, занесла на могилу.
Через декілька днів невідома рука або руки підрізали хрест. Відтак уночі хлопці домовилися та пішли і вкопали обрізаного хреста. Але і йому не довго було там стояти. Незнані люди і малого вже хреста розбили, а ще й розкопали могилу. Про підготовку, внесення та встановлення хреста з часом дізналася поліція. А потім – і польська влада, яка тих, про кого дізналася, покликала на допити до міста. Серед них були, зокрема, дириґент улюцького хору, син пароха з Улюча Роман Солтикевич, Олександр Середняцький, Володимир Поливка і Юзко Мільчановський, якого в Улючі звали “Юзко Томашів”.
Про допити говорив мені сам вуйко, коли ще жив. Знаю з оповідань тата, що двох серед них – українців – заслано до концтабору для непокірних українців, у Березу -Картузьку. Інших, серед них і вуйка, в’язнили в Сяноці. Вуйка на допитах запитали: чому він, поляк, пішов нести “антипольського хреста”? Говорили до нього, що готові зрозуміти русинів, – тобто українців, бо слово “українець” не проходило їм через горло, – але що він, поляк, також пішов нести хреста, зрозуміти не могли. Вуйко пояснив їм, що стояв збоку і дивився, як вони мучаться, та пригадав собі киренейця зі Святого Письма, який допомагав Ісусові нести хреста. Так і він поспішив їм із поміччю – нести їхнього хреста. Однак це виправдання не врятувало його: за свою допомогу вуйко Юзко, хоч і поляк, мусив відсидіти в польській тюрмі десь біля місяця.
“Наше слово” №22, 29 травня 2011 року {moscomment}
