Улита Харитонюк: «Для багатьох із Центральної Польщі ми є чимось екзотичним»

Людмила Лабович ■ ПІДЛЯШШЯ ■ №4, 2021-01-24

Кільканадцять років записує, виконує і популяризує український фольклор Підляшшя і Полісся, у колі її зацікавлень є також польський і білоруський народний репертуар. Улита Харитонюк – культурознавиця, вокалістка, викладачка народного рукоділля, учасниця груп «Południce», «Kapela Batareja», «Z lasu», «Pieśni Piękne», ініціаторка заходів, які популяризують народну культуру. Попри пандемію, вона реалізовує проєкти, пов’язані з вивченням народних пісень Підляшшя.

Фото авторки: Улита Харитонюк з жінками з Городиська

Останні місяці стали дуже складними для проведення заходів за участі народних співаків. Тобі все-таки вдається це робити.

Минулого року я проводила кілька проєктів з різних програм. Уже втретє ми – товариство «Спадщина Підляшшя» – організували майстер-класи у межах ініціативи «EtnoPodlasie». Цього разу вони були присвячені рукоділлю і народному мистецтву, хоча ми провели також два заняття зі співу – у Малинниках і Добриводі. Другий проєкт, що його реалізували «Спадщина Підляшшя» і Товариство друзів скансену в Козликах, – три майстер-класи зі співу і «Танці в клуні». У межах іншої ініціативи ми мали ще три вокальні заняття. А як Союз українців Підляшшя ми провели проєкт «Кожинська музична традиція», присвячений пісням та розповідям Марії Денисюк, 92-річної співачки з Кожина. Під час майстер-класів невелика група учениць вчилася місцевого репертуару. Пройшло кільканадцять зустрічей.

Як пандемія впливала на ваші заходи?

Через неї все почалося пізніше. Наприклад, майстер-класи з Марією Денисюк стартували не в березні, а у червні, від вивчення великопісних пісень. Якраз цей проєкт тривав до грудня. Насамкінець видали друком співаник з творами з Кожина.

Був час, коли співачки боялися зустрічатись. Часто, однак, остерігалися не самі жінки, а їхні діти – «мамо, куди ти їдеш, зараз пандемія». Тому деякі події треба було перенести. Але цього року ми мали багато проєктів улітку – почали з кінцем червня та до середини вересня провели більшість заходів. Іноді майстер-класи відбувалися майже безперервно. Звичайно, це можна було зробити онлайн, але я не хотіла. Надаю перевагу безпосереднім зустрічам з людьми, навіть на відстані й у масках. Бо ж сенс таких заходів – це вивчати пісні разом із носіями традиційної культури.

Розкажіть детальніше про цю ідею.

Мені хочеться показати, що народний «неопрацьований», тобто оригінальний спів без обробок – прекрасний і вартісний, що його не треба перемелювати у жорнах фолку або естетики так званих ансамблів пісні й танцю.

Однак найголовніше – це зустрічі з жінками. Деякі пісні нам подобаються більше, інші – менше, бо розповідають, наприклад, про насильство; але основне – це радість спілкування. Як сказав мій професор Пйотр Дагліґ, спів – це найкращий спосіб проводити час.

Чи немає проблем із тим, аби знайти охочих до участі у майстер-класах? 

Ні, тому що багато людей хоче вчитися безпосередньо у співачок. От, наприклад, на одні заняття не було вільних місць вже за кілька годин після того, як я про них написала. Коли наступного дня дзвонили мої подруги, вони були здивовані – «впиши мене, то ж інформація з’явилася лише вчора».

Хто бере участь у майстер-класах – люди з регіону, пов’язані з українським середовищем, чи з-поза Підляшшя?

Я не веду жодної статистики, але мені здається, що найбільше учасників – з-поза регіону. Звичайно, є люди з Підляшшя, але до нас приїжджають також із Варшави, Любліна. Більшість – жителі міст. Хтось має старших родичів у селах, причому не завжди на Підляшші, хтось просто любить сільську місцевість. Є люди, які знають говірку; інші дивляться на текст і майже нічого не розуміють. Вони навіть не чули тих пісень та дивуються, що десь у країні співають на два голоси і до того ж – не польською мовою. Для багатьох із Центральної Польщі ми є чимось екзотичним. 

Цього року ти проводила проєкти за участі співачок з Добриводи, Малинник, Кожина і Городиська. Чотири села та різні типи української говірки, у випадку Городиська – це вже мовне українсько-білоруське пограниччя.

Буває, що учасники питають співачок, якою мовою вони розмовляють. «По-свойому», – відповідають жінки. Дуже часто в таких ситуаціях люди з-поза Підляшшя дивуються. І починається розмова: «Але як це можливо? Це, я розумію, така мішанина? Трохи російська мова, трохи білоруська?». Тоді я втручаюся, бо не можу слухати таку інтерпретацію, і пояснюю: «Ні, це не так. Ще до того, як з’явилися літературні мови, існували говірки. Не можна стверджувати, що вони виникли як поєднання якихось мов». І так далі.

Архів товариства «Спадщина Підляшшя»: Улита Харитонюк з учасниками майстер-класів та жінками з Малинник

Мовна свідомість – це одне. Інша справа, що співачки, певно, погано володіють польською.

Говірка рідного села – це їхня перша мова; буває, що польською вони не дуже люблять або навіть не вміють розмовляти. Траплялися ситуації, коли приїжджали журналісти і говорили такій старшій жінці: «А можете сказати польською?». Я пояснювала, що вона користується тільки своєю говіркою, і що це природньо. Однак серед учасників майстер-класів ніколи не бувало, щоби хтось приїжджав і вимагав від співачок розмовляти польською.

Жінки не лише говорять українською говіркою, а й співають нею. Важко навчити людей співати по-підляськи?

У повідомленні про заняття я завжди вказую, що співачки будуть виконувати твори місцевою говіркою, часом підкреслюю, яка саме це говірка. Перед кожними майстер-класами я готую тексти пісень. Пишу латинкою, бо у групі завжди є учасники – часом їх більшість – які без цього не зрозуміють. Потім, коли ми вчимося, пояснюємо не лише зміст пісень, але й контекст. Це дуже важливо, бо сучасна людина не розуміє, чому, наприклад, у жнивних піснях ідеться про перепілку або зайця.

Буває, що приїжджають люди, які пройшли майстер-класи у Тетяни Сопілки та мають своє уявлення про те, як треба співати та вимовляти слова. Тут треба бути дуже пильним, аби почути говіркові нюанси. Я й сама звертаю на це увагу, коли співаю. Однак на заняттях я дивлюся на це крізь пальці. Адже ми збираємося не для того, щоб вишукувати відмінності у мові, а для того, аби навчитися співати. Варто сказати, що згодом ці твори йдуть у світ, учасники майстер-класів вчать своїх знайомих. Вони починають шукати народних співаків ближче до свого місця проживання і розучують репертуар, наприклад, виконавців з найближчих місцевостей, з села батьків.

Окрім майстер-класів, ти проводиш конкурс «Szansa na Oskara» («Шанс на Оскар»), який є нагодою використати вивчені твори на практиці.

Це була наша з Анею Яковською ідея. Ми просто подумали, що файно було б організувати конкурс, на якому люди виконували би пісні з репертуару народних співаків, а ще – зробити це з гумором. Нас надихнув телеконкурс «Szansa na sukces» («Шанс на успіх»). Ми вирішили, що учасників будуть оцінювати самі співачки, які найкраще знають ці твори. З одного боку, це був гарний задум, але з іншого – жінки дуже нервувалися: «Чому ми маємо оцінювати? Це нас завжди оцінювали, ми не вміємо».

Ідея цікава, але треба додати, що у вас були проблеми з такою назвою конкурсу.

Ми отримали лист від юриста, який представляв Американську кіноакадемію в Польщі. Він заявив, що ми не можемо вживати слово «Оскар». Не мало значення, що наша назва апелювала до постаті Оскара Кольберга, дослідника фольклору; окрім того, ми писали «Oskar», не «Oscar». Ми листувалися з цією канцелярією, однак нічого не можна було вдіяти. У 2018 році нам дозволили закінчити проєкт із цією назвою, але за умови, що після цього ми її змінимо. Тому ми оголосили конкурс на назву. З 2019 року наш проєкт відомий як «Rozgłos» («Розголос»). У 2020 році він відбувся онлайн. Ми оголосили, які пісні можна вибрати, кожен учасник записав свою та опублікував її у фейсбуці чи на ютубі. Не було офіційного вручення відзнак і спільного виконання зі співачками. Ми просто опублікували результати в інтернеті та розіслали нагороди поштою.

Про твої проєкти можна говорити багато, бо ти не тільки організовуєш майстер-класи й конкурси, але й сама співаєш. Разом з групою «Z lasu» ти записала платівку з піснями з Полісся.

До альбому увійшли кільканадцять творів з українського і білоруського Полісся, а також їхні тексти та інформація про те, з яких сіл походять. 

Матеріал ми записали ще в 2019 році. Із самого початку знали, що альбом буде про жінок, у яких ми вчилися пісень на Поліссі. Звідси й заголовок – «Głosy kobiet» («Голоси жінок»). Для обкладинки ми вибрали фото співачки Палажки з місцевості Старі Коні, яка вже, на жаль, померла.

Фото Ґутека Зеґєра: Улита Харитонюк з жінками з Добриводи

Власне: ти записуєш фольклор, спілкуючись зі старшими людьми, які у будь-який момент можуть відійти. До прикладу, нещодавно померли дві співачки з Підляшшя, з якими ти співпрацювала. Не боїшся, що невдовзі не буде у кого записувати пісні?

Дійсно, часом я так думаю: що невдовзі вже не буде жінок, у яких можна вчитися. Однак, з іншого боку, я їжджу на Полісся 11 років, до сіл на Підляшші – ще довше. Уже кільканадцять років тому я думала, що це останній момент, аби записати щось цікаве. Звичайно, багато в чому це правда. Але, на щастя, є інші співачки – може, не такі прекрасні, але все-таки вони є. Тому маю надію, що за 10 років ще буде до кого поїхати – на Поліссі, Підляшші чи в інших регіонах Польщі. 

Я вважаю, що про це не треба довго думати, а, коли є нагода і пандемічна ситуація дозволяє, – просто їхати в село, записувати пісні, проводити зі співачками майстер-класи, а часом – просто їх відвідати, щоби випити чаю. Бо зустріч – це найголовніше. У мене ще багато планів. Я й далі продовжуватиму свою діяльність, а окрім цього –постараюся записати наступні платівки з репертуаром з Підляшшя. 

Поділитися:

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*