Роман Матвійчина ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2009-04-02
{mosimage}
Beata Siwek-Ciupak, Więźniowie ukraińskiego pochodzenia na Majdanku [w:] “Zeszyty Majdanka”, tom ХХІV, Lublin 2008, s. 163-197.
Zeszyty Majdanka видає Державний музей на Майданеку та Товариство опіки над Майданеком. Том XXIV (вересень 2008 р.) містить вартісну і цікаву статтю Беати Сівек-Цюпак “Więźniowie ukraińskiego pochodzenia na Majdanku”. Стаття досить довга, з додатками має 35 сторінок і є першою спробою зібрати та впорядкувати інформації про українських в’язнів цього німецького концтабору.
Авторка є працівником Державного музею на Майданеку і мала можливість використати джерельні матеріали з архіву цього музею. Стаття спирається на документах, різних списках в’язнів (ориґіналах, мікрофільмах, фотокопіях з інших музеїв), спогадах колишніх в’язнів та архівних відеозаписах. Її вартість підносять також посилання на різні польські і закордонні матеріали.
В’язні українського походження в майданецькому таборі були групою розпорошеною фізично й евіденційно та дотепер найменш дослідженою істориками. У науковій літературі, спогадах і монографіях є про них лише дрібні згадки, а архівні матеріали нечисленні та неоднозначні (а буває, що навіть суперечливі). Між даними табірної адміністрації і даними руху опору існує велика різниця – ті другі подають часом удесятеро більшу кількість українців. Основною проблемою при дослідженні кількості та долі в’язнів українського походження є те, що їх у табірних списках зараховували до осіб польської або російської національності, до категорії “радянських робітників” (особи з теренів Reichskommissariat Ukraine) та до радянських військовополонених. В’язні з національно мішаних теренів передвоєнної Польщі були зараховані до поляків і діставали нашивки на одяг з буквою “П”. У списках загалом не було окремої категорії “українці”. Стаття містить згадку, що у звітах за період від квітня до червня та за грудень 1943 р. була виокремлена кількість українців. У статті “Odszyfrowane radiotelegramy ze stanami dziennymi obozu koncentracyjnego na Majdanku (styczeń 1942 – styczeń 1943 r., с. 204) є інформація, що в рапортах від квітня 1943 р. подавали кількість українців. Стаття не охоплювала того періоду, бо від лютого 1943 р. рапорти до Берліна висилали далекописом, а не радіотелеграфом, як до того часу.
Самі в’язні-українці залишили мало свідчень про свою долю. Авторка пише, що до винятків належать спогади Віктора Черняка з Грубешівщини. В анкетах колишніх табірників лише 37 осіб самі себе (або їхні родичі) записали до українців (с. 166). Дивно, що в комуністичні часи, коли жертви нацизму мали певні привілеї, вони не залишили більше спогадів про свою долю. У статті є згадка про ув’язненого бл. о. Омеляна Ковча – греко-католицького священика. В’язні надзвичайно позитивно запам’ятали його присутність у таборі. Є інформація про душпастирську послугу о. Омеляна для в’язнів, а також про його ґрипси до родини. Взагалі-то на особі о. Ковча наші знання про українців у цьому таборі й закінчуються, а навіть про нього ще 10 років тому знали тільки нечисленні особи. Авторка згадала і про двох інших українців, що їх запам’ятали в’язні (с. 178). Це блоковий Саша [Олександр] Вдовиченко і його помічник Ваня [Іван] в бараку номер 8 на ІV полі), які мали дуже погану репутацію за їхні знущання над іншими в’язнями. Як джерело тих інформацій подано спогади і реляції з музейного архіву (в’язнів Вричі, Шупана та Стабгольця). Про ті дві особи згадує також М. Цабан у книжці “Powrót zza rzeki Styks” (с. 182) – пише, що вони були українці та подає тільки ім’я блокового з бараку № 7 (а не № 8) – Саша та прізвище його помічника – Вайнберґ. Треба поставити собі питання, чи дійсно це був українець? Веб-сторінка http://www.majdanek.com.pl/ також подає це прізвище (блоковий писар у бараку № 7 на IV полі), але не зазначає національності.
Авторка знайшла теж інформації про українців, які служили німцям, пройшли вишкіл у місцевості Вулька-Профецька під Пулавами, дезертирували і були ув’язнені в майданецькому таборі. Про справу дезертирування українців та ув’язнення їх на Майданеку є також згадка в книжці М. Цабана “Powrót zza rzeki Styks” (с. 183). Таких випадків у німецьких таборах було більше. На веб-сторінці табору Аушвіц (http://www.auschwitz.org.pl/) є описана подібна справа. У березні 1943 р. німці почали формувати компанію українських вартівників (8-U-Kompanie), проте коли українці зорієнтувалися, яку функцію виконує табір, у липні 1943 р. втекли.
Авторка відшукала й багато цікавих та важливих документів, свідчень. Зокрема зачерпнула їх з книжки “Zamojszczyzna – Sonderlaboratorium SS. Zbiór dokumentów polskich i niemieckich w okresie okupacji hitlerowskiej” (за ред. Ч. Мадайчика), згадано про два документи в 2 томі. Вони становлять доказ, що голова УЦК проф. В. Кубійович звертався з клопотанням до німців про поліпшення долі українців на Майданеку. Обидва документи подані в книжці німецькою мовою з польським перекладом:
– с. 142-146, документ № 331 від 5.08.1943 р. – “Wyciąg z dziennika służbowego generalnego Gubernatora GG dotyczący wniosków W. Kubijowicza”, – с. 220-224, документ № 377 від 28.09.1943 р. – “Notatka przewodniczącego Głównego Komitetu Ukraińskiego, W. Kubijowicza o sytuacji ludności ukraińskiej w dystrykcie lubelskim”.
В. Кубійович домагався від німців, щоб зробити список в’язнів-українців та звільнити безпідставно ув’язнених. Згадував про звільнення з Майданека великої групи жінок з Галичини, про тяжке становище в таборі українців, яким УЦК не спроможний допомогти (поляки отримували поміч від Головної опікунчої ради – Głównej Rady Opiekuńczej). Склав внесок про дозвіл на передавання українцям пачок з їжею від родин та УЦК, звернувся з проханням, щоб українців на Майданеку перенести до окремих бараків. Мені відомо також про два листи В. Кубійовича до митрополита Андрея Шептицького: один від 11 листопада 1941 р. у справі опіки над полоненими українцями і другий від 2 січня 1942 р. у справі допомоги та духовної опіки в таборах для полонених українців. Варто було б перевірити тексти цих листів.
Важливим українським джерелом інформації про Майданек є збірник матеріалів про українських політичних в’язнів “В боротьбі за Українську Державу. Есеї, спогади, свідчення, літописання, документи Другої світової війни” за редакцією М. Марунчака (Світова ліґа українських політичних в’язнів – Вінніпеґ, 1990). Є там кілька згадок про в’язнів з Майданека. Авторка статті наводить у ній два спогади з цієї книжки.
Наприкінці статті подано приблизну загальну кількість ув’язнених українців – біля 3500 осіб, з яких найбільше (біля 2800) перебувало в таборі влітку 1943 р. Дотепер вважалося, що ця кількість була більша, однак найновіші дослідження скориґували кількість усіх в’язнів Майданека. Відразу після війни різні джерела подавали величезну кількість ув’язнених і смертельних жертв (напр. Укр. рад. енциклопедія, 1959 р. та Mała Encykl. Powsz. PWN, 1959 р. – близько 1,5 мільйона жертв), від 1948 р. говорилося вже тільки про 360 тисяч жертв, а від 1992 р. – 235 тисяч. Тепер (від 2005 р.) дослідники говорять про 78 тисяч жертв (з яких 60 тисяч – це євреї) і загалом біля 150 тис. ув’язнених, що пройшли через табір.
Преса 2007 року подавала, що праця в музеї над базою персональних даних про в’язнів знаходиться на досить серйозному етапі – до бази вже введено біля 20 тис. прізвищ польських громадян, які померли або були вбиті в таборі. Говорилося також, що у підготовці база даних про 60 тисяч усіх ув’язнених. Щоб не було сумнівів, чи подана в статті кількість українців (3500) не занадто мала, конче потрібні дальші дослідження і ще докладніше опрацювання даних про українців на Майданеку.
У додатку І до статті перераховано в 11 таблицях 277 прізвищ українців, прибулих до табору (ув’язнених), а в додатку ІІ у 8 таблицях подано 245 прізвищ українців, яких звільнено з табору (60 осіб) або вивезено до інших таборів (до Аушвіца – 11 осіб, Бухенвальда – 86 осіб, Дахау – 3 особи, Фльоссенбюрґа – 11 осіб, Ґросс-Розена – 4 особи, Маутгаузена – 4 особи, Натзвайлера – 66 осіб). Прізвища з додатку І майже не повторюються в додатку ІІ, отже можна вважати, що в статті названо та документально підтверджено разом біля 500 українців – в’язнів Майданека. Переглядаючи у додатках до статті прізвища українських в’язнів Майданека часом можна мати сумнів, чи це дійсно українці. Приміром, у таблиці № 1 ч. 79 – Grzywa Stefan, у таблиці № 3 ч. 55 – Moździeż Ludwig, у таблиці № 2 ч. 8 – Rojek Edward, у таблиці №8 ч. 20 – Deszczak Szczepan та ч. 41 – Kreis Alfred. Також Тюхтій Стефан є в таблиці № 1 ч. 125 і ч. 127. Шкода, що не знаємо, якими критеріями керувалася авторка статті, зараховуючи в’язнів до українців. Можливо, що часом неукраїнці подавали себе за українців. Зрозуміло, що тяжко приписувати комусь національність тільки на підставі прізвища.
Додаткові труднощі в табірних списках в’язнів завжди представляв запис німецькою мовою українських прізвищ. Бачимо велику різнорідність у картотечних записах імен і прізвищ в’язнів. Залежало це від того, хто в даний момент робив список, що виразно видно по іменах українських в’язнів у додатках до статті. Отож, ім’я Андрій було там записане як Андрей, Анреас, Анджей; Дмитро – Дметро, Дмитро, Димітро, Дімітро, Димітр, Димітрі, Демітр; Володимир – Владимір, Влодзімір, Влодзімєж, Володимір, Владімір; Петро – Петер, Петро, Пйотр, Пйотро; Павло – Пауль, Павло, Павел. Німці (або інші писарі) не знали східнослов’янських мов, тому реєстрація в’язнів проходила незадовільно. Імовірно, деякі транспорти (головним чином євреїв) зовсім не реєструвалися, а німці зразу відправляли в’язнів у газові камери. Треба також знати, що більшу частину табірної документації знищено або вивезено.
Ще раз хочу підкреслити, що написання статті про українських в’язнів вимагало великих зусиль – вона насичена фактами, цифрами, аналізами даних. Щоб читачі могли уявити, скільки потрібно було вкласти праці в її підготовку, подам такі факти. На підставі інших джерел знаємо, що в музеї, крім великої кількості документів (зокрема картотека Польського Червоного Хреста – 10300 карт в’язнів, яким вислано пачки, 1200 документів руху опору), є 376 спогадів і реляцій, 13 тисяч анкет колишніх в’язнів, 270 тисяч кадрів мікрофільмів, 480 аудіозаписів та 305 відеозаписів. Ми вдячні Беаті Сівек-Цюпак за те, що розпочала працю над встановленням кількості та дослідженням долі українців в майданецькому таборі. Дотепер бракувало професійного опрацювання на цю тему. Влітку минулого року в Люблині побував Ігор Мірчук – секретар Світової ліґи українських політичних в’язнів (з осідком у США) і розмовляв із заступником директора майданецького музею Ґжеґожем Плевіком про подальше дослідження долі українців у таборі. Узагалі, вважаю, що потрібні дослідження про українців у всіх німецьких концтаборах у Польщі.
“Наше слово” №14, 5 квітня 2009 року {moscomment}
