Олександр Коляньчук ■ ЮВІЛЕЙ■ №33, 2020-08-16

100 років Володимира Ярмоловича

Нещодавно мені подзвонив Володимир Ярмолович. Довідався, що я шукаю, як із ним зв’язатися, і зателефонував першим. Просто сказав, що це він, що він є. Володимир мав підстави так говорити: йому вже виповнилося 100 років. Розмова поточилась – як то в людей, що були знайомі понад пів століття тому – про час і життя. Свою дату народження Володимир не пам’ятав, але знав, що це було літо 1920 року.

Історичне фото Володимира Ярмоловича в «Українському календарі» з 1966 року

Ми познайомилися, коли Ярмолович, тодішній працівник музичної редакції «Радіо Ольштин», випустив у етер півгодинну передачу з українськими колядками. Він і сам  заспівав тоді «Нова радість стала». Це було ще перед створенням української редакції – мабуть, тоді прозвучав перший український голос на радіо на Мазурах. Сталося це приблизно на Різдво 1957 року, через 10 років після депортації українців. Імовірно, регіональна влада готувалася заснувати в Ольштині україномовне радіо після того, як у 1956 році центральне керівництво дозволило створення Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ). Отож, колядка Ярмоловича «Нова радість стала» могла нести не лише релігійний, а й світський зміст: бути знаком того, що українцям стало легше і влада пішла на культурні поступки. Так чи інакше, згодом я і троє моїх друзів з української редакції знали, що неподалік є дружня до нас людина. Ми не зустрічалися з Володимиром часто, але бачилися на кожне Різдво. Олександра Щирбова робила кутю, ми приносили її на роботу. Запрошували ми й волинянина Вітольда Новоша – єврея, який записував наші передачі.

Волинян було на ольштинському радіо немало. Мені, вихідцеві з Холмщини, яка є частиною Волині, вони дуже близькі. Однією з перших дикторів українських передач була саме волинянка – Марія Стецька. До речі, коли її не було, а вели програму ми, Новош, який добре знав українську мову, часом переривав запис і вигукував: «Ukraińce, poprawić się!». Як ми не вкладалися в час, міг ужити й міцніше слово.

Володимир Ярмолович також виніс українську пісню з Волині. Мазури після війни трохи нагадували цей регіон, бо були багатонаціональні. У радіопередачах у Станіслава Бєліковіча інколи можна було почути відгомін передвоєнної литовської вимови, що нагадувало славного майстра віленського фейлетону Вінцука, тобто Юзефа Цирського. Недаремно він говорив: «Na olsztyńskim rynku jedna lampa mruga i dla autochtonów, i dla tych z za Buga» («На ольштинському ринку одна лампа моргає і для автохтонів, і для тих з-за Бугу»). Українці могли сказати – і для переселенців з акції «Вісла».

Співпрацюючи з радіо в Ольштині, я найчастіше приходив у редакцію готувати матеріали до українських передач пополудні. Одного разу я ввімкнув музику до випуску, почув якийсь рух за стіною, і за мить побачив у дверях Володимира. Нічого не кажучи, він сів і слухав українських пісень. Було їх небагато, бо музичний запас ольштинського радіо був невеликий, та все ж Володимирові вони принесли душевне полегшення. Згодом він заснув – мабуть, тужив, і це не був легкий сон.

Недавно я віднайшов саме цю тему як фрагмент його біографії у книжці Тадеуша Матулевича «Z piosenką przez życie» («З піснею крізь життя»), виданій у 2008 році в Ольштині: «Хлопцеві – кільканадцять років, він чує віддалений жіночий спів, до якого згодом приєднується другий голос, а там і третій. Залунала багатоголоса сумна українська думка, понеслася над сіножатами, багнами, прекрасною мелодією та гармонією. Сподобалася хлопчині, зворушила його мінорним настроєм та скритою в ній тугою:

Місяць на небі, зіроньки сяють,

Тихо по морю човен пливе.

В човні дівчина пісню співає,

А козак чує – серденько мре.

Під час однієї з розмов пан Володимир сказав, що у дитинстві любив слухати українських думок, що їх на Волині співали селянки».

Видно, що ці пісні супроводжували його всюди, не лише в кімнаті нашої редакції.

Я бачив тугу за втраченими місцями, де людина переживає перші естетичні враження, які потім впливають на її художню творчість, у багатьох, хто походив з України, але осів після війни у Польщі. Я не один раз відвідував виставки Зіновія Подушка (1872–1963), художника родом з Ізюма. Він був учителем малювання у Ланьцуті, потім осів у Лодзі. Після однієї з його лодзьких виставок з’явився відгук про те, що в пейзажах Подушка «ніби крізь туман, видно природу України». Щось подібне відбувалося і в творчості народженого в Литві українця Михайла Саванюка (1938-2003), професора Вищої педагогічної школи в Ольштині.

Володимир Ярмолович інколи ішов у музикотеку (музичний архів), потім зачинявся у своїй кімнаті – і було чути, як там грають українські пісні. Слухав сам і, мабуть, страшенно тужив. Українською він не говорив, але кілька слів від нього можна було почути. Не йшлося, зрештою, про мову, а про те, що він робив. Наприклад, коли у Пєнєнжні виник гурток УСКТ, там з’явився і хор. Тамтешні діячі якось відшукали Ярмоловича, і він їздив на репетиції цього хору як художній консультант.

При нагоді розповім також про один тамтешній епізод. Одного разу міська влада й представники делегацій мали покласти квіти до пам’ятника радянському генералу Іванові Черняхівському. Члени Українського суспільно-культурного товариства також повинні були це зробити, але влада не хотіла, щоб вони йшли у вишиваних сорочках. Однак вони не пішли переодягатися, а вбрали плащі – та стали в чергу. Перед самим пам’ятником верхній одяг зняли, а самі офіційно, у тих же сорочках, вклонилися українцеві Черняхівському як українці.

Я понад  20 років працював у тому ж будинку, що й Володимир. Я відійшов, він залишився. Однак 1966 року в УСКТ-івському «Українському календарі» розмістив про нього (щоправда, прізвище там написано інакше: «Ярмулович») замітку «Збирач фольклору». У ній ішлося: «Любов до народної музики розвинулася в нього і виросла на українській землі. Вже в дитячі роки, що пройшли на Волині, він грав на скрипці та захоплювався українськими піснями, особливо – операми «Наталка Полтавка» та «Запорожець за Дунаєм», які до сьогодні залишили слід у його чутливій душі». Отож і нині знаю, що подзвонити до Володимира Ярмоловича мене також спонукала його «українська чутливість» – уважність, делікатність та прихильність, яких він не втратив навіть у свої 100 років.

Поділитися:

Схожі статті

Частина наживо, частина онлайн: як пройшла українська наукова конференція у Перемишлі

Кася Комар-Мацинськак ■ ПОДІЇ ■ №38, 2020-09-20 У Перемишлі в українському Народному домі пройшла ІІ Міжнародна наукова конференція «Українці та їхні сусіди протягом віків: політика,...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*