УКРАЇНСЬКОЇ мови на Підляшші вчаться і малі, і великі

Людмила ЛабовичГРОМАДА2011-11-18

{mosimage}

Влітку цього року Міністерство внутрішніх справ і адміністрації та Міністерство національної освіти РП разом, зокрема, з українським середовищем, прийняли „Стратегію розвитку освіти української національної меншини в Польщі”. Багато місця в документі присвячено питанню розвитку вивчення української мови в Підляському воєвідстві. Підляшшя, де рідної мови українські діти почали вчитися лише в середині 1990-х рр., є реґіоном, в якому українське шкільництво має чималі, проте не завжди використані можливості та перспективи для розвитку. Окремим питанням є українська мова у вищих навчальних закладах реґіону та інші позашкільні форми вивчення рідної мови.

Реґіон, де розвивається навчання рідної мови
У „Стратегії…” є положення про створення комплексу шкіл з додатковим навчанням української мови (початкова школа, гімназія та ліцей) у Більську-Підляському та пов’язані з цим інвестиції. Першим кроком для цього стало відкриття від поточного навчального року трьох самостійних відділів у І та ІV класах початкової школи та в І класі гімназії Комплексу шкіл ім. А. Міцкевича, де найдовше (від 1994 р.) ведуться уроки української мови. При їх утворенні не обійшлося без непорозумінь. Проте справу вирішено на користь українського середовища – отож у більському комплексі почали діяти перші в історії навчання української мови на Підляшші відділи з рідною мовою.
Загалом української мови в більському комплексі шкіл вчиться тепер 136 дітей. У самостійних відділах є 55 учнів, в тому числі 26 в І класі початкової школи, 12 – у ІV та 17 – у І класі гімназії. Заняття в них краще організовані, не проходять уже перед усіма уроками або після них, а це сприяє піднесенню престижу навчання рідної мови. У класах вчителі можуть використовувати додаткові години на уроки історії й географії України, крім того, українською мовою можна вести інші заняття. У першому класі початкової школи, за бажанням батьків, по-українськи ведуться уроки православної релігії.
Велика кількість дітей, які вивчають українську мову в більському комплексі, пов’язана з популярністю занять рідної мови, поєднаних з етнографічною програмою „До традиції” в садочку №9 „Лісова поляна” в Більську-Підляському. Цього року в них бере участь 98 малят з-посеред загальної кількості 232 дітей, які приписані до садочка. Однак це число може змінюватися, оскільки протягом навчального року багато батьків ще дописує своїх діток до українських груп.
Сьогодні в садочку № 9 працюють чотири українські групи, які загалом мають вісім годин занять української мови на тиждень. Одним із постулатів „Стратегії…” є створення в Більську-Підляському садочка з польською та українською мовами навчання.
Крім Більська, в середині 1990-х рр. уроки української мови організовано в Черемусі. Спершу вони відбувалися тільки в початковій школі, четвертий рік – також у гімназії. Проте зацікавлення навчанням рідної мови серед дітей (переважно – з українськомовних родин) – невелике. Тепер у черемуському комплексі працюють лише три групи в початковій школі (31 особа) та одна – в гімназії (7 людей).
Черемуха – єдине село на Підляшші, де є організовані заняття з української мови. Загалом в українськомовних місцевостях діти вчаться білоруської мови як рідної. Серед записів „Стратегії…” є постулат поширення навчання української мови на інші місцевості українськомовної частини Підляського воєвідства.
Поза українською етнічною територією між Бугом і Нарвою, навчання української мови ведеться лише в Білостоці, куди найчастіше міґрують підляшуки. Перш за все в столиці воєвідства діє міжшкільний пункт навчання при Початковій школі № 12. Однак його „привабливості” не сприяє форма занять: вони відбуваються досить пізно, тривають довго (діти мають три години підряд) та в мішаних з огляду на вік і рівень знання мови групах. Тому й ефективність занять невелика, а дітей у пункті – небагато. Цього року їх усього 13.
Краще ситуація виглядає в громадській початковій школі ім. свв. Кирила і Мефодія в Білостоці, оскільки разом з розвитком школи проґресує навчання української мови. Однак більшість дітей вчиться там і білоруської мови, і української, що не сприяє стабільності навчання (просто в будь-який момент дитину можна „виписати”). Проте почали вже з’являтися батьки, які хочуть, щоб їхні діти вчилися виключно української мови, а деякі з них – лише з огляду на українську – вибирають т.зв. православну школу. Нині у школі діють чотири групи, де української мови вчиться 18 дітей. У перспективі – створення громадської гімназії, в якій передбачаються уроки української мови.
Загалом на Підляшші в усіх пунктах української мови навчається 303 дітей і молоді. Це дещо менше, ніж минулого року, коли їх було 314, однак більше, ніж два-три роки тому. Ситуація – стабільна, з перспективою розвитку, головним чином у Більську та можливо, завдяки т.зв. православній школі, – в Білостоці.

Усе-таки потенціал не використаний
Навчання української мови в реґіоні зароджувалося та розвивалося виключно як ініціатива „знизу”: зусиллями батьків, учителів та Союзу українців Підляшшя (СУП), часто при байдужому, а нерідко й ворожому ставленні оточення. Тому можна говорити, що Підляшшя – це гарний приклад реґіону, де навчання української мови не падає, але навпаки – розвивається. Бачимо це передусім на прикладі двох пунктів у Більську – садочка № 9 та Комплексу шкіл ім. Адама Міцкевича, успіх яких складають: цікава програма занять, професійні педагогічні кадри, велика підтримка дирекції та СУП, привабливі форми позашкільної активності (як-от участь в ансамблі „Ранок”). Але помітна й неспроможність середовища вийти поза чинні вже пункти, що видно в самому Більську, де надалі молодь, яка завершує гімназію, не має можливостей продовжувати навчання рідної мови в ліцеї. Крім того, не вдається увійти з навчанням до інших місцевостей – попри те, що в реґіоні живі українські діалекти та є досить великий потенціал. У деяких місцях уроків української мови або не вдалося організувати (спроби були в Милейчицях та Яґуштові), або втримати їх (як в Орлі).
Головною причиною такої ситуації є передусім слабка українська ідентичність та низька мовна свідомість жителів Підляшшя, вся енергія яких іде не на будування національної ідентичності дітей, а радше на виховання їх „на поляків”, що є, – на їхню думку, – запорукою кращого майбутнього та кар’єри. Тому й навчання української мови як чогось, що „в житті не придасться”, не має шансів, хоча б порівнюючи з вивченням англійської мови чи інших більш „практичних” предметів.
Навіть національно свідомі батьки не завжди посилають своїх дітей на заняття з української мови: зокрема тоді, коли це вимагає від них якихось додаткових зусиль. Нерідко виправдовують себе нестачею часу, твердячи, нібито дитина має багато додаткових занять і не хоче вчитися тощо.
Іншою проблемою при розвитку українського шкільництва є неґативне або байдуже ставлення оточення, що видно передусім у терені. Антиукраїнське ставлення помічалося, наприклад, в Орлі, де під час існування пункту навчання української мови неофіційно говорилося про дискримінацію дітей, які ходили на уроки.
Проблема також у малій кількості зацікавлених учителів, які у вихованні дітей в дусі української традиції бачили б не лише джерело заробітку чи кілька додаткових годин до штату, але й місію. Та поки робота вчителя буде мало престижною і ненайкраще оплачуваною, випускники української філології, які виїхали на навчання до Варшави або до Люблина, не захочуть повертатися на Підляшшя, де чекатиме їх важка та відповідальна праця у школі, яку – до речі – треба самому собі пошукати. Отож, якщо не появляться рішучі учителі, організування нових пунктів не принесе успіху: буде навіть неможливим.
Причини низьких результатів розширення мережі пунктів навчання української мови на Підляшші можна перераховувати: сильне закореніле вже переконання, що „ми білоруси”; малий престиж в очах підляшуків України як держави, а разом з тим – української мови; байдужість Церкви до проблеми; стримане ставлення урядовців, шкільної влади та директорів (для прикладу, свого часу в одному ліцеї в Білостоці знеохочували учнів міжшкільного пункту, лякаючи їх необхідністю складання іспиту з української мови на атестат зрілості). Усе це є причиною того, що навчанням рідної мови охоплений тільки малий відсоток дітей українськомовного Підляшшя.

Українська мова в університеті
Окремим питанням є навчання української мови для дорослих, оскільки в українському середовищі Підляшшя весь час бракує кваліфікованих кадрів, які добре володіють українською літературною мовою – вчителів, журналістів, керівників ансамблів тощо. У столиці реґіону, Білостоці, нема й ніколи не було української філології: крім того, заняття з української мови не ведуться в жодному вищому навчальному закладі. Протягом останніх кільканадцяти років лекторій з української мови (на вибір з білоруською) мали тільки студенти русистики місцевого університету. Тому саме з-посеред них рекрутувалися, зокрема, ведучі українських програм, інколи також учителі. Проте другий рік поспіль заняття не відбуваються, а всі студенти, хочуть того чи ні, – змушені вивчати білоруську мову. Влада Інституту східнослов’янської філології пояснює це малим зацікавленням (цього року української мови хотіло вчитися дев’ятеро русистів, проте в минулі роки у групах завжди було по кільканадцятеро студентів, охочих навчатися української мови). Та тут ідеться радше про забезпечення занять для білорусистів, які, з огляду на мале зацікавлення молоді білоруською філологією, можуть просто залишитися без праці. Тому перейняття годин, які раніше були призначені на лекторій з української мови, є просто спробою „латання штатної дірки” білорусистам.
Отже, маємо досить курйозну ситуацію – з одного боку, велику підтримку для білоруської філології, якою цікавиться щораз менше молоді (для прикладу, минулого року на одному з курсів було всього… п’ятеро студентів), а з другого – брак найменшого зацікавлення розвитком тем з україністики. Складається враження, що в Білостоцькому університеті (БУ) зовсім іґнорують те, що лише за 20 км на південь у побуті наявні українські говірки. Або просто іґнорують факт, що це – українські говірки… Ситуація є не надто оптимістичною для українського середовища, та й важко зараз мріяти про якісь студії, що враховували б українську мову, культуру, фольклор, не кажучи вже про створення української філології, навіть якби було відповідне зацікавлення серед молоді.

Проте дорослі вчаться української мови
Крім того, що в БУ велися заняття з української мови для русистів, декілька років там також існував лекторій з української мови для всіх зацікавлених студентів. Скористалася ним хоча б молодь, яка в другій половині 1990-х рр. та на початку 2000-х включалася в розвиток українського життя в Білостоці. Однак заняття давно вже припинені, натомість особи, які хотіли вивчати українську мову, просто мусили вчитися самотужки або йти на українську філологію – приміром, до Люблина чи Варшави. Декілька років тому в Білостоці були, щоправда, спроби зацікавити організуванням занять з української мови одну з білостоцьких шкіл іноземних мов, однак ініціатива не пройшла.
Останній зріст активності в середовищі білостоцької молоді, наслідком чого була поява кількох українських гуртів („Слов’яночки”, „Джерело”, „Полудниці”) та відновлення діяльності Білостоцького відділу СУП показали, що є зацікавлення навчанням української мови серед молодих людей. Перші спроби організування занять для дорослих виявилися успішними: тож з початком жовтня в Білостоцькому центрі спів-праці громадських організацій почали працювати три групи. Хоч це щойно початки, у заняттях бере участь 19 осіб, на них весь час записуються нові охочі вивчати мову.
Нині на Підляшші діє сім пунктів навчання української мови для дітей і молоді у трьох місцевостях – Більську, Черемусі та Білостоці. Крім того, починає працювати білостоцький пункт для дорослих. Усе це – низові ініціативи, які є віддзеркаленням зацікавлення та потреб місцевого середовища. Це відрізняє навчання української мови хоча б від білоруського шкільництва, яке на українськомовній території ззовні нав’язував апарат влади, часто всупереч бажанню місцевого населення. Тому останнє тепер занепадає. Інше питання – це зовнішня підтримка та сприяння в праці різних установ, самоуправлінь тощо, а з цим якраз гірше. Як приклад, можна навести ставлення влади Більська-Підляського, яка не дозволяла створити українських відділів, хоч таку можливість давали всі розпорядження; або БУ, де штучно утримується курс білорусистики з п’ятьма студентами, а не дозволено організувати лекторію української мови для дев’ятьох студентів. Попри всі негаразди, навчання української мови на Підляшші розвивається й охоплює щораз більшу кількість осіб – уже не лише дошкільнят та учнів, але, завдяки ініціативі Білостоцького відділу СУП-у, також дорослих.

„Наше слово” №47, 20 листопада 2011 року {moscomment}

Поділитися:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*