Розмовляла Анна Вінницька ■ КУЛЬТУРА ■ №10, 2013-03-10
Інтерв’ю з Ростиславом КРАМАРЕМ – головним редактором «Українського альманаху»
Анна ВІННИЦЬКА: «Український альманах» – це, поряд із тижневиком «НС», найстарше видання українців у Польщі. Його концепція понад 55 років (до 90-х років видання виходило під назвою «Український календар») змінювалася, однак, завжди поміщалися в ньому матеріали культурного, освітнього та політичного характеру. Це була своєрідна платформа спілкування. А якою є концепція видання Ростислава Крамаря – нинішнього головного редактора?
Ростислав КРАМАР: Під час моєї поїздки північчю Польщі один з учасників зустрічі запитав мене: чим є нинішній «Український альманах»? А ведучий зустрічі у Слупську додав: чи це книжка, чи, можливо, довідник? Справді, нинішній «Український альманах» – це книжка, яка вміщає різноманітні за формою менші книжки, окремі історії та дослідження, однак зосереджені навколо української проблематики Польщі. Крім цього, нинішній «Альманах» до певної міри є довідником-енциклопедією українського життя в Польщі, а також порадником, оскільки, реалізуючи провідну тему видання, хочемо допомогти нашим читачам знайти відповіді на складні запитання. Сподіваюся, що виданий 2013 р. «Український альманах» допоможе нам відповісти на питання про те, що відбувалось у XX ст. у сфері непростих українсько-польських відносин, допоможе зрозуміти, що відбувається сьогодні в Україні, а також, що діється в українській спільноті в Польщі.
Намагаємося, щоб в «УА» звучали думки, поради та ідеї щодо того, як маємо далі іти вперед. Очевидно, крім текстів на сучасні теми, значна частина статей присвячена історії, бо не можна будувати сучасної ідентичності на порожнечі чи в пустелі. Старі теми звучать по-новому тому, що приходять нові покоління дослідників, які працюють з недоступними раніше документами, отже, у книжці постійно друкується щось нове. Разом з редакційним колективом, до якого, зокрема, входять голова ОУП Петро Тима та історик Ярослав Сирник, хочемо продовжувати традиції дотеперішніх видань, також «Українського календаря». Тому нинішній «Альманах» – це насамперед платформа обміну поглядами між українцями Польщі з приводу важливих суспільних проблем. Якщо подивимось останні три видання, головним редактором яких був саме я, то кожне з них має провідну тему, навколо якої відбувається обмін думкою. Останніми роками такою темою була українська ідентичність у Польщі, питання чисельності української спільноти чи активності місцевих українців. До цих тем ми постійно повертаємося.
В майбутньому хотілось би виразніше підкреслити роль особистості у творенні цієї спільноти, більше показувати людей, про яких варто згадувати, тому що люди – це наше багатство та опора.
Які враження в головного редактора «УА» після поїздки Помор’ям? Тут протягом довгих років не організовували-ся презентації «Альманаху». Наскільки теперішні зустрічі були ефективними і чи відчувається потреба надалі видавати цей річник?
Справді, досі відбулися чотири зустрічі на півночі Польщі (Ґданськ, Слупськ, Кошалін та Щецин), а ще раніше презентація книжки пройшла у Варшаві. Це лише перший етап. У планах чергові зустрічі, оскільки хочемо повернутися до живого контакту з читачами «Альманаху». Щиро кажучи, в організаторів були певні побоювання щодо того, чи ці зустрічі будуть ефективними, бо ж у наш час люди мають доступ до різної літератури, хоча б через Інтернет.
На мою думку, українці в Польщі (як громадяни Польщі, так і громадяни України) часто живуть у полоні якихось старих уявлень про те, які ми є, як виглядає громада і які в нас мас-медіа. Я особисто живу в Польщі вже 11 років – і постійно чую, що, скажімо, видання українців у Польщі є анахронічні та відсталі. Це повторюється як мантра. А коли, буває, запитаю людину, яка таке каже, що вона останнім часом читала в «НС» або в інших українських виданнях – то не може назвати нічого, заставляючись тим, що ці видання нецікаві. Отже, одним із завдань таких зустрічей є зламати цей безпідставний стереотип.
Уважно стежу за українськими виданнями в Польщі, і, на моє глибоке переконання, вони не є такими, як їх описують. Відбулася зміна поколінь, тож мусили змінитися й самі видання. Тому я хотів особисто розповісти, яким сьогодні є «Альманах» – бо одна справа, коли книжка лежить, скажімо, на столі голови гуртка ОУП і її заохочують прочитати, а інша справа – коли люди, які підготували видання, розкажуть про нього особисто. Зрозуміло, в кожному з міст зацікавлення було різне, однак я дуже задоволений від спілкування з читачами й сподіваюся, що людям було цікаво зустрітися зі мною. Люди хочуть знати, хто працює з українськими виданнями. Іноді ці розмови були досить емоційними, доводилось чути навіть претензії, що стосувалися українських ініціатив загалом – але це тому, що на місцях подібні зустрічі організовуються не надто часто.
Чи учасники цих зустрічей підказували теми, які вважають за необхідне розробляти в «Альманасі»?
Я особисто відчув, що спосіб, у який ми повели розмову про історію в останньому номері, спрацьовує. Отже, слід говорити не лише про нові обставини минулого, але й про ставлення до нього, бо дискусія навколо пам’яті про Акцію «Вісла», пам’яті про депортацію як елемент ідентичності всюди знаходила живий відгук. Учасники зустрічей висловлювали своє задоволення фактом, що в розмову включилося молоде покоління українців.
Чергова справа, яку наголошували читачі, – це наше майбутнє: як нам жити далі, яким чином будувати українське життя в Польщі, щоб Україна та українство були привабливими насамперед для молоді. Звучали й пропозиції, щоб почати писати про економічні проблеми України та господарчу співпрацю Польщі з Україною. А чи в цій співпраці може себе віднайти також українець з Польщі? Учасники зустрічей закликали більше місця відводити мистецтву, зокрема митцям, які живуть і працюють у Польщі. Інша тема – це сприйняття «Альманаху» й інших видань українців у Польщі молодшими поколіннями, питання мови. Тем для обговорення під час тих зустрічей виринуло справді багато.
У добу комп’ютерів та Інтернету читацький попит на книжкові видання, на жаль, зменшується. Як здобути нових читачів серед молоді, яка дуже часто упереджено ставиться до україномовних видань, нерідко послуговується польською мовою?
Зрозуміло, є різні шляхи, щоб подолати стереотипи та помилкові уявлення. Я особисто хочу, щоб на шпальтах «Альманаху» з’являлися імена молодих українців, зокрема представників української громади в Польщі (половина авторів цьогорічного альманаху – це саме молоді люди). У результаті, від початку промоційної акції видання я кожного дня отримую листи з питаннями, де можна придбати книжку. Це означає, що «УА» може бути цікавим та корисним. Крім того, потрібно використовувати нові технології – тому я створив профіль «УА» в соціальній мережі Фейсбук: упродовж кількох днів до «Альманаху» вислали запити, щоб записатися у друзі, понад п’ятсот людей! Статистика досить промовиста. На Фейсбуці з’явилися також фраґменти окремих статей. Натомість зараз працюємо над створенням веб-сторінки «УА» – все це разом дає можливість потрапити до молодого покоління українців.
Однак треба пам’ятати, що українські видання в Польщі не становлять винятку від загальної тенденції, так як в усьому світі паперові видання читаються щораз менше. Водночас це абсолютно не означає, що книжку чи паперову газету чекає неминуча смерть. Ми живемо в час розвитку мас-медіа, тому слід іти з духом часу. Думаю, поряд можуть існувати і паперове видання, і його електронна версія. Це наш шанс вийти до значно ширшого кола читачів. Завдяки Інтернетові «Альманах» читають в інших країнах. Потрібно тільки радіти з цього факту.
Натомість, коли йдеться про питання мови, то це справді проблема, про це необхідно говорити. Не секрет, що частина текстів, які надходять до «Альманаху», написані польською мовою. Вони порушують настільки важливу проблематику, що хотілося б, щоб з ними ознайомилися й ті, хто не читає українською мовою. Оскільки в мене є в робочому варіанті чимало текстів по-польськи та по-українськи, то задумуємося, щоб помістити їх згодом на нашій веб-сторінці. Я впевнений, що це працюватиме тільки на користь «Альманаху». ■
