проф. Ігор Галагіда ■ ІСТОРІЯ ■ №37, 2012-09-09
Центральний табір праці в Явожні (ЦТП – пол. COP – Centralny Obóz Pracy w Jaworznie) – це один з чотирьох таборів праці, які були створені в Польщі після закінчення ІІ Світової війни. Саме там у квітні 1947 р., напередодні Акції «Вісла», засновано українську частину табору (пол. podobóz ukraiński), де панував режим концентраційного табору. Туди запроторено майже 4 тис. осіб. Внаслідок поганих умов та тортур померли там 162 особи. Серед в’язнів було 27 священиків. Нижче публікуємо фраґменти найновішої книжки проф. Ігоря Галагіди «Duchowni greckokatoliccy i prawosławni w Centralnym Obozie Pracy w Jaworznie (1947−1949). Dokumenty i materiały», що видана за сприяння Інституту національної пам’яті та Об’єднання українців у Польщі. Переклад на українську мову від редакції «НС» (ред).
У ЦТП в Явожні були ув’язнені 22 греко-католицькі і 5 православних священиків. Частину з них затримано вже в початковій фазі Акції «Вісла», тобто в травні 1947 р. Першими священиками, яких спіткала така доля, були о. Володимир Бозюк, о. Євстахій Хархаліс, о. Іван Яремин, о. Омелян Каленюк, о. Євген Хиляк і о. Степан Шеремета. Наступного місяця за табірним дротом опинилися о. Михайло Гащак і о. Степан Дзюбина. Найбільшу групу священиків – аж чотирнадцять – ув’язнено в липні 1947 р. Були це греко-католицькі духовні о. Андрій (Адам) Абрагамович, о. Іван Булат, о. Koстянтин Дацько, о. Григорій Федорищак, о. Ярослав Гребеняк, о. Олексій Коляновський, о. Омелян Котис, о. Сильвестр Крупа, о. Юліан Криницький, о. Петро Мазяр, о. Юрій Менцинський. о. Микола Заяць та двох православних духовних – о. Дем’ян Товстюк і о. Василь Ляшенко. У серпні серед числа в’язнів опинилися греко-католицький священик о. Іван Сенета і трьох православних священиків – о. Микола Костишин, о. Олексій Нестерович і о. Йосип Кундеус, затримані функціонерами ольштинського Воєвідського управління громадянської безпеки вже на північних землях і перевезені до Явожна після короткого перебування в ольштинському арешті. Останнім духовним, ув’язненим у ЦТП в Явожні, був греко-католицький священик о. Михайло Дочило, також затриманий вже після Акції «Вісла» на західних землях. У таборі він опинився 23 вересня 1947 р. Жоден зі священиків не був ув’язнений на основі судового вироку. Для ув’язнення жодного з них не видано теж прокурорського рішення. Формальне вреґулювання цього питання наступило щойно 1949 р. (два роки після ув’язнення) коли відповідне рішення видав тодішній керівник IV Відділу Міністерства громадянської безпеки пплк. Мечислав Дитри. Частину священиків затримали в домівках, або вже після виїзду з дому під час операції виселення. Перед тим, як запроторити до табору, їх тримали деякий час в арештах місцевих органів безпеки.
Деяких священиків примушували до фізичної роботи, а всіх – до різноманітного прибирання (занять важких і водночас без сенсу). «Щоб морально принизити священиків, видумували для них інші праці, – згадував о. Дзюбина. – Коли випав перший мокрий сніг, прийшов наказ замітати його з доріжок між бараками, посипаних жужлем. Зметене болото казали класти на віз, котромусь священикові запрягтися, іншого священика саджали на болотяну купу на возі, давали мітлу і серед крику й глуму вивозили поза територію бараків.
Одного разу знайшли між бараками здохлого кота. Примусили о. Менцинського робити йому похорон. Накинули на нього якусь плахту, що мала бути за фелон, до рук дали мітлу, позганяли ще й інших в’язнів. Отак глумилися, нарешті занесли кота за барак і закопали. Раз наших священиків загнали під сторожову вежу співати релігійних пісень для вартового на цій вежі, додатковою наругою було те, що зараз біля неї була лятрина».
Серед числа тортур і знущань, які застосовувалися щодо священиків, слід теж згадати примушування до виконання різноманітних виснажливих «вправ», що в поєднанні з літнім віком і голодним пайком вело до швидкого винищення організму. «На отця Яремина сідали і їздили на ньому верхи» – згадував пізніше один з в’язнів. У результаті такого ставлення і важких побутових умов один із греко-католицьких священиків о. Криницький помер 31 липня 1948 р.
Ув’язнених у ЦТП в Явожні, подібно як і інших українських в’язнів, оскаржували у приналежності до українського підпілля, тобто відділів УПА або цивільної сітки ОУН. Закиди ці були безпідставними, нерідко спиралися на чутках чи неперевірених доносах. (…)
Першим звільненим з табору духовним був о. Хиляк, який вийшов на волю півтора місяця після ув’язнення. На початку вересня 1947 р. звільнено теж о. Бозюка, що також було пов’язане зі спробою використати його в діяльності аґентури. Отож, на початку червня 1948 р. в ЦТП у Явожні перебувало ще 24 священики, яких табірна адміністрація зараховувала до т.зв. групи «І» (українська інтеліґенція). Їхньою долею – а радше відсутністю ефектів веденого слідства – зацікавилися тоді центральні органи безпеки, а конкретно V Департамент МГБ, у віданні якого знаходилися всілякі віросповідні справи. У середині серпня 1948 р. (правдоподібно 16 або 17) до табору приїхав делеґований спеціально в цій справі функціонер згаданого департаменту Кароль Сопляк, який принаймні два наступні дні допитував священнослужителів. Тут варто зазначити, що був він керівником 2 Секції V Відділу V Департаменту Міністерства публічної безпеки (пол. MBP – ред.), що «займалася» виключно греко-католицьким духовенством. Здається, що це його згадував пізніше о. Заяць: «Восени 1948 р. в таборі українців було вже дуже мало (…). Однак священиками Служби безпеки (пол. UВ – ред.) цікавилося далі, до нас часом приїжджав з Варшави один слідчий, мабуть, займався тільки нами». Однак здається, що здобуті допитувачем матеріали не внесли багато нових фактів. (…) Тому теж 12 грудня 1948 р. 18 осіб (17 духівників і одна особа світська) звільнено з Явожна. (…) Зрозуміло, звільнення згаданих священиків не означало, що органи безпеки перестали ними цікавитися. Навпаки. Вже 7 січня 1949 р. Воєвідська служба публічної безпеки (пол. WUBP – ред.) з Кракова переслав до Варшави список звільнених священиків з адресами, на які вони подалися, виїжджаючи з Явожна. Їхнім подальшим розпрацюванням мали вже зайнятися місцеві (воєвідські й повітові) управління безпеки.
Шестеро останніх священиків, ув’язнених в ЦТП в Явожні (о. Дацька, о. Гащака, о. Крупу, о. Мазяра, о. Товстюка і о. Заяця), 8 січня 1949 р. перевезено, згідно зі згаданим вище планом, до в’язниці на вул. Монтелюпі у Кракові, а потім (…) до Ґрудзьондза. (…) Мало там щодо них проводитися дальше слідство і додаткові операційні дії. (…) Напевно таку спробу вчинено щодо о. Дацька, який навіть почав писати зобов’язання, проте не закінчив його і не поставив під ним свого підпису. Отож, остаточно спроба «оперативного використання» останніх священиків – в’язнів ЦТП у Явожні, закінчилася цілковитою невдачею. Рішенням Головної військової прокуратури від 5 березня 1948 р., усіх затриманих в Ґрудзьондзі священиків повинні були випустити. На свободу вийшли вони 8 березня 1949 р. ■
▲ о. Костянтин Дацько. З архіву Євгена Місили
▲ о. Дем’ян Товстюк. З архіву Ігоря Галагіди
______________________________
12 червня 1947 р., Любачів – Наказ про затримання греко-католицького священика о. Григорія Федорищака
Ściśle tajneRozkaz zatrzymania
Rozkazuję zatrzymać [ks.] Fedoryszczaka Grzegorza, s. Michała, zam[ieszkałego] w Machnowie gm. Machnów pow. Tomaszów Lubelski, podejrzanego o współpracę z bandą UPA. Inteligencja ukraińska.
______________________________
29 жовтня 1948 р., Варшава – Лист Любові Кундеус, дружини православного священика Йосипа Кундеуса, до Районної військової прокуратури у Кракові
Do
Rejonowego Prokuratora Wojskowego
w Krakowie
od
zamieszkałej w mieście Nidzica
przy ul. 1 Maja, wojewódz[two] Olsztyn
Lubow Kundeus
Podanie
5 sierpnia 1947 r. zabrano mi męża i osadzono w C[entralnym] O[bozie] Pracy w Jaworznie.
Pozostałam z córką uczennicą, do tego będąc przesiedloną z Kresów Wschodnich na zachód, bez środków do życia i bez możliwości zarobkowania, gdyż nie wolno mi oddalać się z miejsca przymusowego osiedlenia. Mąż, chronicznie chory, ginie w obozie, ja z córką doszliśmy do kresu nędzy bez opiekuna i karmiciela. Taki stan rzeczy trwa już 15 miesięcy: bez żadnego badania, bez sądu, uwięziono człowieka i zapomniano o nim.
Chcę wierzyć, że obywatel prokurator weźmie pod uwagę moją prośbę o oddanie pod sąd mego męża [ks.] Józefa Kundeusa, jeśli zawinił, albo o zwolnienie go z obozu z braku winy.
______________________________
6 грудня 1948 р., Варшава – Лист директора V Департаменту Міністерства громадської безпеки плк. Юлії Бристиґер до шефа Воєвідського управління громадської безпеки у Кракові у справі священиків, ув’язнених в Центральному таборі праці в Явожні.
Do
szefa Wojewódzkiego Urzędu
B[ezpieczeństwa] P[ublicznego]
w Krakowie
Celem zakończenia śledztwa przeciwko księżom greckokatolickim i prawosławnym podejrzanym o współpracę z UPA i osadzonym w COP w Jaworznie deleguję kierownika Sekcji 1 Dep[artamentu] V [MBP] ob. Soplaka i referenta ob. Kosińskiego od dnia 6 do 10 grudnia [19]48 r.
Większą część księży przewiduję zwolnić, a niektórych osadzić w więzieniu karno-śledczym celem prowadzenia dalszego śledztwa.
W związku z powyższym proszę:
1. Przydzielić do pomocy w[yżej] wym[ienionym] pracownikom Dep[artamentu] V jednego waszego pracownika z Wydziału Śledczego lub Wydziału V dla szybkiego przesłuchania wszystkich księży.
2. Polecić Wydziałowi Śledczemu wystosować wnioski na zwolnienie i osadzenie w więzieniu karno-śledczym tych księży, którzy będą wytypowani do zwolnienia i osadzenia w więzieniu przez ob. Soplaka po ich przesłuchaniu i po uprzednim telefonicznym porozumieniu ze mną.
Księża zakwalifikowani do osadzenia w więzieniu zostaną przetransportowani do więzienia karno-śledczego według wskazówek dyrektora Dep[artamentu] VI MBP.
Dyrektor Departamentu V MBP
Brystygier
