Наталя Кравчук ■ ГРОМАДА ■ 2011-06-24

{mosimage}

Пригляньмося ще раз до нашого минулого – а саме до Фестивалів української культури, які від 1983 року на чверть століття загніздилися в Лісовій опері в Сопоті (з перервою на два перемиські свята). Відбулося тут 10 фестивалів.

Розмова з Олександром Гнатюком – колишнім секретарем ГП УСКТ

“Усе для фестивалю” – писалося тоді в “НС”. На засіданні президії ГП УСКТ голова організації тоді стверджував: “Президія ГП УСКТ схвалила ризиковане рішення – усупереч усьому VІІІ огляд художніх колективів УСКТ провести на Ґданщині, розраховуючи тільки на власні сили. Після фіаско з Перемишлем, керівництву товариства прийшлося чимдуж шукати нового місця для огляду. Вибрано Ґданськ (Сопот – ред.).

Є тут оперативний актив, який спроможний усе забезпечити, та Лісова опера; прихильно та зі зрозумінням до огляду поставилася й місцева влада. Непокоїть тільки одне – фінансове забезпечення цієї великої імпрези”. Для цього в кожному черговому числі “НС” і в теренових структурах товариства закликалося: “Усіма поколіннями – на наш фестиваль, щоб жити піснею, стверджуватися у пісні!”

– Справді, так було. Мобілізація громади проходила при кожному фестивалеві, – стверджує тодішній секретар ГП УСКТ Олександр Гнатюк. – Правду кажучи, я був організатором ще першого фестивалю в Сяноці. Місцева влада нам сприяла. Навіть якісь невеликі кошти були виділені. Потім ІІ фестиваль – у Кентшині – довірили організувати також мені (я тоді ще був секретарем ВП УСКТ у Щецині). Тут уже жодних дотацій не було. Треба було все самостійно зробити, забезпечити нічліги виконавцям, харчування, оплатити приміщення, тож ми вірили, що громада купить квитки і велелюдно буде радіти від рідної пісні й танцю. При розповсюдженні квитків відбувалася неймовірна мобільність активу по всіх щаблях організації, включно з сільськими гуртками. Я інколи дивувався, коли читав у “НС”, що фестивалі ОУП бували під загрозою, через непевність дотації.

ІІІ фестиваль проходив 1969 р. в Кошаліні – і потім ще двічі (1977 і 1981 рр.) це місто гостило захід.

– Кошалінська влада нам сприяла, а 1977 р. дійсним головою оргкомітету був мер міста. Приходив на кожне засідання, наділяв членів обов’язками і перед ним ми звітували, що вже зробили, а де напотикаємо на труднощі. Грошей, однак, не дав, – згадує О. Гнатюк. – Кошалін і тутешні фестивалі та дитячі огляди ототожнюємо з Володимиром Серкізом – людиною з неабияким організаційним хистом і з почуттям великого українця.

Прийшла декада Ґерека…

І прийшли перешкоди, – каже секретар. – Влада відкрито заявляла, що не хоче бачити наших центральних свят. Назву заходу змінено на огляд, щоб зменшити його ранґ. У 1971 і 1973 рр., щоправда, нам дозволили організувати захід, але тільки в столиці, розраховуючи, що люди не приїдуть і тоді буде крах нашим старанням, а влада матиме сильні арґументи, щоб чинити спротив нашим черговим культурним задумам. У централі мислили спрощено: тут немає інтеліґенції, а українці-селяни розпорошені по країні і не в силі будуть організуватися й приїхати.
На мою думку, ті, що все вирішували, попередили всіх, у кого ми мали просити приміщення, щоб відмовляли, – продовжує О. Гнатюк. – Всюди відповідь була одна: “зайняте!” Я вже зневірився. Одного дня пішки повертався з друкарні на Тамці і проходив повз музичний театр на Повіслі. Зайшов туди, запитав і зразу почув: але ж так, ласкаво просимо! Наступного дня з головним бухгалтером Едвардом Недоходовичем ми туди поїхали і підписали договір. Політичний дозвіл нам уже раніше дали – впевнені, що приміщення ми не знайдемо. І тут ми їх поставили перед фактом. При другому варшавському фестивалеві (1973 р.) вже зі “штучками” влада скінчила, не перешкоджала нам, але й не допомагала.

1983 р. ми загостили в Сопоті…

У Ґданську був Павло Кремінський – голова ВП УСКТ, – згадує О. Гнатюк. – Людина з великим даром установлювати контакти, домовлятися. Підготував нам ґрунт для огляду і я, сівши в поїзд, поїхав підписати договір. І що цікаве, усюди ми починали спершу топтати стежку до партії, а відтак до адміністративної влади. У Ґданську й Сопоті я на очі не бачив жодного секретаря, а це ж був післявоєнний стан, – говорить О. Гнатюк. – У сопотській опері був один брак – озвучення. Ми це усвідомлювали. Могло бути краще, якби в нас були більші фінанси. Тут теж ми не мали дотацій, ані спонсорів, що тепер таке модне. Кошти проїзду колективи брали на себе, художнім інструкторам ми платили символічні гонорари, а всі члени оргкомітету працювали задля ідеї і були горді з цього, що причетні до такого великого центрального свята. Було й так, що двічі ми брали з Лодзі професійних режисерів і зразу їх попередили: можлива й така ситуація, що не буде їм з чого заплатити. Погодилися і на таку перспективу. На щастя, ми з ними розрахувалися. Кошти заходу були меншими й тому, що декорації робив сам Богдан Сютрик – діяч з Перемишля, людина великих талантів. Він теж був досконалим у ролі конферансьє. Тоді ще не було охоронців, які коштують грошей. Ми просили міліцію, яка трошки показувалася в мундирах, але, мабуть, більше було їх у цивільному.

Дочекались ми незабутнього, “непокірного” фестивалю 1989 р., коли, крім наших уескатівських колективів, сопотською сценою заволоділа Україна і дуже скоро затратилась різниця поміж глядачами і виконавцями, бо пов’язали всіх невидимі ниточки єдності. Серед артистів – ті, яких офіційно організатори не запрошували. З-поміж них гурт Олега Кульчицького зі Львова. То вони на півтори години підкорили публіку, увели її в піднесений настрій, бо пізніше громада, особливо відважна молодь з прапорами, співала різного роду і змісту пісні, у тому числі й такі, що ще називались “забороненими”.
“Повіяв вітер степовий” у виконанні Остапа Стахіва зі Львова – такого мистецтва, що поривало кожну душу, вимагав глядач. Віктор Морозов ставив запитання: ким ми є без історичної пам’яті, без наших стрілецьких могил? Хліб і пшеничне колосся, привезене з Шевченкової землі, – це був символічний подарунок від України Володимирові Мокрому – першому українцеві в повоєнній Польщі, що став депутатом парламенту. А потім під скандування десятитисячної публіки на сцену вийшов Богдан Горинь – культурний діяч зі Львова, дисидент, який заявив, що Україна увійшла в період національного відродження.
Присутні, з великими емоціями, у настрої єднання з материком, уперше заспівали гімн України… І всі усвідомили, що лише при допомозі України і ми можемо приступити до змін у широкому плані – не лише музичного, але й національного характеру, бо усе те, чим у Сопоті сьогодні радіємо – пливе саме з України. Сопотський амфітеатр ще довго не вщухав…

– Звучить “Ще не вмерла Україна”. Дезорієнтація, – тепер згадує О. Гнатюк. – Одні встають і співають, інші не знають, що робити. Я сидів у ІІІ ряді, встав, але не перший… Не приховую, я боявся. Ми, організатори, знали трошки, що іде новий подих, але певності до кінця не було. Тож існувала ще УРСР. Як виявилося, до нас приїхали гурти, щоб зробити патріотичний зрив серед громади. Під кінець свята підійшов до нас чолов’яга, мабуть, із ґданського відділу СБ, і каже: “Będziecie mieć problemy, ktoś posiedzi”… Я злякався. На диво, Євген Кохан почав сміятися і сказав: “No dobrze”… Той пішов. У перших рядах амфітеатру були представники ЦК ПОРП, МВС, СБ, але ніхто не робив нам зауважень, не було жодних розмов на цю тему. Поїхали до столиці. Ніхто нас не кликав на розмови. Мені здається, що влада вже почала дбати про власну шкіру. При зміні політичної орієнтації (на початку червня парламентські вибори виграв опозиційний виборчий блок – Громадянські комітети “Солідарність” – ред.) треба було їй принишкнути, шукати собі місця в початках нового ладу, – міркує секретар.

Я до всього сказаного додам тільки таке: ми, очевидці й учасники цього свята, щасливі донині, що дано нам було пережити зародження надії і реальних сподівань на вільну Україну. А батьківське виховання привело нас і молоде покоління в амфітеатр, де ми переконалися, чим є українська пісня, яка її сила і єднальний жар.

“Наше слово” №26, 26 червня 2011 року {moscomment}

ДОПОВНЕННЯ

Ще на мить повернімося до реалій Фестивалів української культури. У 26-у числі “НС” (від 26 червня 2011 р.) Олександр Гнатюк – колишній секретар ГП УСКТ, розповів читачам про історію фестивалів, уточнив деякі нюанси, пов’язані
з їхньою організацією. Він, зокрема сказав, що “кошти заходу були меншими й тому, що декорації робив сам Богдан Сютрик – діяч з Перемишля, людина великих талантів”. І, безперечно, так було. Тільки не до кожного фестивалю сценографію підготовляв Б. Сютрик. Мій співрозмовець, мабуть, мав на увазі передусім перші свята української культури.
Дякую пані Єлизаветі Кремінській, що звернула увагу на цей факт. Я зв’язалася з відомим ґданським митцем Андрієм Ментухом, який уточнив питання декорації. І справді, пан Андрій теж був причетним до великої справи – безкоштовно робив сценографію до трьох сопотських фестивалів – 1985, 1987 і 1989 р., про що сьогодні з гордістю згадує художник. А ми, учасники цих заходів, сердечно дякуємо митцеві за внесення до сопотського амфітеатру національної ідентифікації українців. Особливо запам’яталася нам червоно-чорна вишивка, що прикрашала значущий фестиваль 1989 р., який, завдяки гостям з України, – депутатам, артистам та публіці – національно надихнув присутніх на фестивалі.

Наталя КРАВЧУК

“Наше слово” №36, 4 вересня 2011 року {moscomment}

Поділитися: