Жанна Кузнєцова ■ УКРАЇНА ■ №38, 2020-09-20

На сайті «Нашого слова» є інтерактивна мапа, де зазначені українські місця у Польщі. Якось, дивлячись на неї, я зрозуміла, що в Україні теж є низка міст – а як показує воєнний досвід останніх років, не лише міст, а й цілих регіонів, – де так званих українських локацій не відшукаєш удень із каганцем. І тоді мені на думку спало пошукати такі місця в одному з найвідоміших населених пунктів України. Там, куди часто їдуть іноземні туристи, коли хочуть побачити ще щось, окрім Києва. Там, де є море та знаний колорит. У найбільш єврейському, в найкращому сенсі цього слова, місті – Одесі.

Там останні три роки працював мій чоловік, і ми з донькою досить часто навідувалися до нього з Києва, а влітку – жили безвиїзно. Саме у цій «південній перлині» мені спало на думку, що розмовляти українською може бути не завжди комфортно; що важко знайти місця, де ти достеменно відчуваєш себе вдома, на Батьківщині, а не в «южной Пальміре», як люблять називати Одесу вкупі із «сєвєрною Пальмірою» – Санкт-Петербургом – східні сусіди. За ці роки я знайшла кілька локацій, де затишно, де є «мої люди» – українці зі справжньою позицією чи, радше, позиціонуванням, яке відчувається буквально у всьому. І якщо відсіяти ці місця й людей лише за мовною ознакою – це буде неправильно. Бо саме в Одесі я зустріла безліч патріотів, які спілкуються в побуті російською. Головне, що я мала саме відчуття атмосфери – не регіональної, одеської, яка теж є неабияким надбанням нашої культури, а загалом української, рідної.

Першою такою знахідкою стала для мене книгарня-кав’ярня Старого Лева, що є офіційною точкою продажів книжок однойменного видавництва. Вона знаходиться в самому центрі міста (вул. Катерининська 2). Там панує такий неймовірний затишок, що повертатися хочеться знову і знову. Левову (!) частку книг за останні роки я купила саме в цій книгарні-кав’ярні. Ми з донечкою читали там новинки, продавці завжди радо бесідували з нами, і для них це було справді щось більше, ніж просто робота та ввічливість. Із ними ти одразу відчуваєш себе другом, а не просто клієнтом. Я отримувала поради і короткі рецензії, актуальну інформацію про знижки, смачну каву, лимонади для дитини і всілякі безцінні смаколики-гостинці з власних запасів працівників. Коли нудьга в чужому середовищі без рідних і друзів засмоктувала, я завжди знала, куди податися, аби отримати дозу позитиву. Чоловік жартома назвав цю кав’ярню моєю «ничкою».

Другим місцем мого душевного спокою став Одеський академічний музично-драматичний театр імені Василька (вул. Пастера 15), а точніше – його «душа». Цей театр, на жаль, є чи не єдиним україномовним у місті. Якось на прем’єру спільного проєкту одеситів і київського Дикого театру –  виставу «Енеїда ХХІ» – з’їхалася не лише одеська інтелігенція, але й київські театрали. Художній керівник закладу Іван Уривський – надзвичайно талановита молода людина – зумів створити у театрі дуже «свою», рідну атмосферу, без натягнутого аж через край пафосу, з яким іноді переборщують діячі старших поколінь, виховані ще у радянській країні. Цей театр частково став символом українськості в Одесі – чиновники вже кілька років наполегливо намагаються його закрити, але активна спільнота, віддані працівники, які за традицією не просто працюють, а служать в театрі, рятують його знову і знову. Цього року протистояння було особливо жорстоким. Та «наші» вистояли. 

А як же Ройтбурд? – спитають знавці українського контексту й однієї з найвідоміших фігур одеського дискурсу. Третім улюбленим для мене місцем є, безперечно, Одеський художній музей (вул. Софіївська 5А), яким кілька років керує художник Олександр Ройтбурд. Він виявився чудовим фандрайзером (фандрайзинг – процес залучення коштів та інших ресурсів, які організація не в змозі забезпечити самостійно – ред.) та без особливої надії на державне фінансування взяв долю напіврозваленого музею в свої талановиті руки. І так там з’явилися відремонтовані зали, перестав текти дах, меценати профінансували реставрації та рами для вартісних робіт. А найважливіше – до музею тепер справді прикута увага відвідувачів, про нього заговорили не тільки в скандальних і часто замовних статтях, а й у контексті його художньої цінності.

Але і Ройтбурд не дає спокою одеським чиновникам, адже ледь чи не на кожній сесії обласної ради його намагаються звільнити. Нещодавно депутатам це вкотре вдалося (раніше вже був випадок, коли Ройтбурда звільнили, але він поновився через суд – ред). Досі тривають засідання, на яких Олександр намагається повернутися на посаду, а на вулиці міста на підтримку «найкращого директора» виходять прогресивні і небайдужі поціновувачі мистецтва. Тим часом вечорами відвідувачі насолоджуються ще одним ноу-хау і дивляться фільми про видатних митців під відкритим небом на музейному подвір’ї, поки дозволяє погода. До речі, однією з причин звільнення Олександра Ройтбурда було проведення концертів у музеї – це обурило депутатів (дійсно, для чого сучасному музею заохочувати нових відвідувачів? – питання риторичне).

Четвертим місцем у моєму рейтингу мусить бути Одеська філія Суспільного мовника (Фонтанська дорога 3), оскільки там я провела багато часу, працюючи над спільним українсько-німецьким проєктом, який базувався у приміщенні мовника. Серед українських регіонів Одеса є лідером за кількістю місцевих каналів (як ми знаємо, в Україні телеканал – це не просто бізнес чи покликання, а й атрибут успішності справжнього, крутого олігарха; детальніше про це читайте у статті «Кому належать українські канали?» в «НС» №28 від 8 липня 2020 року). Тільки Суспільне, згідно з моніторингами, подає в Одесі перевірену інформацію збалансовано і без прихованої політичної реклами. Філія мовника здала частину приміщень в оренду творчим людям, і художники розписали старі непривабливі стіни муралами. Тут також з’явився хаб, відкритий для всіх охочих – там часто проводять різноманітні тренінги для журналістів та активістів. 

І на завершення мінімандрівки Одесою я хотіла би розповісти про смачне місце, куди я зводила, мабуть, усіх своїх друзів, зокрема й іноземців, які приїжджали в гості. Це – ресторан кримськотатарської кухні «Хаджибей» (вул. Катерининська 31/33) з не по-одеськи демократичними цінами (у місті через «курортний шлейф» і розташування біля моря ціни в закладах харчування часто завищені). У цьому ресторані завжди привітний персонал, на українську відповідають українською (що трапляється далеко не скрізь), готують швидко і дуже смачно.

Тепер чоловік повернувся додому, до Києва, й Одеса вже не буде так часто виринати в моєму житті. Багато в кого бувають моменти, коли хочеться пожити біля моря – ось і моє бажання збулося. Але, як не крути, Одеса – місто специфічне, і, щоби його зрозуміти, замало бути просто туристом. Саме завдяки людям, які люблять своє місто і свою країну, Одесі є чим пишатися, а нам – є куди піти, коли відчуємо тугу за прекрасним.

Фото авторки статті

Поділитися: