Жанна Кузнєцова ■ УКРАЇНА ■ №48, 2020-11-29

Листопад у наших широтах – настільки неприємна річ, що висунути носа з теплого дому є сенс лише тоді, коли трапляється щось виняткове. Саме заради такої особливої події я вирушаю на київський Поділ, до Контрактової площі. Один зі скверів мерія нещодавно очистила від кіосків та стихійних торговців. Зараз тут багато місця для прогулянок, звідси можна роздивитися центральну частину площі, старі будівлі, церкви. Ось бачу Оперний театр для дітей та юнацтва, а далі – Києво-Могилянську академію, ось Гостинний двір, який не так давно родина президента-втікача Януковича хотіла прибрати собі до рук, але зрештою їм це не вдалося. Зробити щось путнє також не вийшло, і зараз будівля стоїть пусткою посеред Подолу. 

Тепер тут, у цьому наскрізному скверику, неподалік від пам’ятника мислителю Григорію Сковороді, який стоїть собі у вічній задумі, відкривається виставка, присвячена історії української дипломатії, а точніше – короткому її періоду 1917-1926 років. Назва – філософська чи радше навіть поетична: «Досвід, куплений дорогою ціною». 

У цей буремний час – початку ХХ століття, за менш ніж десятиліття, Україна пережила, либонь, більше, ніж за кілька попередніх століть. 

Трохи історії

Науковці ведуть початок української дипломатії з часів Київської Русі, а одним із найталановитіших діячів цієї царини полюбляють називати Ярослава Мудрого, який розвивав дипломатичні відносини досить нетривіальним і ще непопулярним на той час шляхом (пізніше у Європі цим методом послуговувалися вже направо і наліво) – укладав династичні шлюби. Син Всеволод одружився із донькою візантійського імператора, трьох доньок Ярослава віддали за французького, норвезького і угорського королів, а сестра Доброніга вийшла заміж за краківського князя Казимира, чим скріпила добросусідські відносини з Польщею. 

Далі українською дипломатією опікувалося козацтво; тут виділяють Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Івана Мазепу та останнього гетьмана Пилипа Орлика, який досяг такого міжнародного визнання, що його іменем назвали французький аеропорт Орлі.

Третім помітним періодом української дипломатії стали власне 1917-1926 роки. Понад 100 років тому, 22 грудня 1917-го, в Українській Народній Республіці (УНР) підписали «Законопроєкт про створення Генерального секретарства міжнародних справ», який одразу був схвалений тодішнім урядом. У цьому документі були зазначені завдання Генерального секретарства: «здійснення міжнародних зносин держави, охорона інтересів українських громадян поза межами УНР, тимчасово – загальне влаштування національних непорозумінь в межах УНР». Фактично, саме ці документи організатори виставки беруть за відправну точку історії дипломатії. Вони не раз наголошували на тому, що міжнародна співпраця для України – це не щось нове, а архівні матеріали виставки свідчать про нашу державність ще на початку ХХ століття.

Більшість дипломатичних місій того періоду припинили свою діяльність уже на початку 20-х, а точніше – у 1922-23 роках. Номінально деякі представництва існували ще до 1926 року, але фактично все вже було зрозуміло: молода українська держава не встояла перед більшовиками, і повернення до створення дипломатичних місій знову молодої України довелося відкласти ще на довгих 70 років. 

28 місій та перші дипломати ХХ століття

Вуличні виставки – уже постійні гості в Києві: то тут, то там, у парку чи сквері з’являються стенди з цікавими експозиціями. Організатор нинішньої події, Український Інститут національної пам’яті (УІНП), влаштовує такі заходи не лише в Києві, а й у багатьох інших містах України.

Зараз на виставці представлено 20 стендів, які розповідають про 28 дипломатичних місій того бурхливого десятиліття.

На відкритті перше слово взяв голова УІНП Антон Дробович, який говорив про столітню історію української дипломатичної служби. Він підкреслив важливість перших дипломатів, які фактично брали на себе місію розповідати про Україну у світі. Ця виставка, за словами Дробовича, – про людей, що мали непросте завдання: представляти Україну як державу. Але тут, у самій країні, події розвивалися так стрімко, що вони мусили постійно жити у кризових умовах, а згодом – не мали куди повернутись, адже тієї молодої держави, з якої вони поїхали, більше не було. 

Бачимо, що в той час і справді виник новий острівок поміж Європою і Росією, і про те, що це – окремий народ, що в цієї країни є своя драматична, але дуже давня історія, у світі мало хто знав. Завданням молодих політиків на чолі з Володимиром Винниченком у 1917-му, а далі – і з Павлом Скоропадським у 1918-му, було обрати талановитих дипломатів. Їм вдалося не лише започаткувати інститут як такий, але й створити дипломатичні курси, на яких навчали основам цієї непростої та необхідної кожній країні справи.

Хтось і нині каже, що Україна – це молода держава з невеликою, 30-літньою історією. Але такі виставки, на думку Антона Дробовича, – це репутаційні проєкти, які показують, що засади нашої державності, міжнародної діяльності виникли значно раніше, аніж на початку 1990-х.

Авторка ідеї виставки – голова Наукового товариства історії дипломатії та міжнародних відносин Ірина Матяш – за словами колег, працювала з цими матеріалами понад 10 років. Настільки масштабну роботу багатьох спеціалістів, сподівається кураторка, вдасться підсумувати у каталозі виставки, а також у спеціальному енциклопедичному виданні, у якому зберуть архівні документи. 

Найпозитивнішим був виступ Голови архівної служби України Анатолія Хромова. Він сказав, що «щасливий, що це відбувається»: багато документів було втрачено, але деякі вдалося знайти саме завдяки плідній співпраці нинішніх дипломатичних місій в різних країнах. 

Начальник управління наукового забезпечення політики національної пам’яті УІНП Ярослав Файзулін, який модерував відкриття виставки, наголосив на унікальності події, адже над нею працювали кілька установ-партнерів УІНП: Наукове товариство історії дипломатії та міжнародних відносин, Міністерство культури та інформаційної політики, Міністерство закордонних справ та Державна архівна служба України. Також Файзулін розповів, що ознайомитися з матеріалами виставки зможуть українці по всьому світу, бо до Дня української дипломатії – 22 грудня – електронні версії передадуть десяткам посольств України.

Завжди вражає, коли вдається в одному місці зібрати квінтесенцію багаторічної праці науковців і дослідників. Тут уже є все найголовніше, концентрат, задля якого нам, відвідувачам, не треба копатися в архівах. А іноді й навпаки – такі речі пробуджують історичний інтерес, хочеться заглибитися в бібліотеки і читати, читати, читати…

Навколо стендів, незважаючи на холод, ходять відвідувачі, з цікавістю розглядаючи експозицію. Напевно, це і є найбільшою вдячністю для її авторів.

Фото авторки статті

Поділитися:

Категорії : Україна

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*