Українська держава намагається впорядкувати міграцію. Поки що безрезультатно

У середині березня депутат від президентського Блоку Петра Порошенка Оксана Білозір внесла законопроект щодо посилення державної підтримки українців за кордоном. Він передбачає створення картки українського мігранта та Фонду добробуту українських мігрантів, що існуватиме за рахунок сплати внесків трудових мігрантів. І цим багато в чому нагадує ініціативу української держави щодо статусу закордонного українця, яка із грюкотом провалилася.

Фото з фейсбук-сторінки Оксани Білозір

Трохи передісторії: 15 років тому українська держава прийняла закон «Про закордонних українців», яким передбачалася низка поліпшень для осіб українського походження з-поза території України. Створювалася Національна комісія з питань закордонних українців – згідно зі змінами від 2015 року, до неї входить неабияке гроно чиновників рівня віце-міністрів: закордонних справ, культури, європейської інтеграції, освіти і науки, соціальної політики, юстиції чи заступник голови Держкомтелерадіо.

У прес-релізах про діяльність комісії, однак, рівень репрезентації  та ступінь нагальності вирішення проблем закордонних українців досить резонує із результатами діяльності. Комісія, як і раніше, зосереджується на видачі карток закордонного українця (у серпні минулого року по неї звернулося 220 громадян Латвії, Білорусі, Молдови, Туркменістану, Казахстану, Австралії, Австрії, Аргентини, Куби, Коста-Ріки).

Про перипетії отримання цього документу і його малозмістовний статус «НС» неодноразово писало, можливо тому в переліку немає громадян Польщі. Документ дає переваги під час навчання в Україні (можливість скористатися з державного замовлення) і спрощує перебування в Україні понад 90 днів. В інших аспектах документ є радше символічним.

Дивлячись на 15-річний досвід дії закону, можна ствердити: попри добрі наміри діаспори і української держави, закон не стимулював системної співпраці. Вона розвивалася скоріше завдяки персональним зв’язкам і політиці Світового конгресу українців, а не законодавчих ініціатив офіційного Києва.

Час на мігрантів

У зв’язку з цим цілком реальним видається сценарій, що у випадку прийняття законопроекту авторства О. Білозір, навіть при добрих намірах, закон спровадився б до видачі символічної картки українського мігранта – тобто документу, «що видається трудовому мігранту після внесення його до Єдиної інформаційно-аналітичної системи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зовнішньої трудової міграції та сплати членського внеску до Фонду добробуту українських мігрантів», – читаємо в проекті закону.

Більшість положень цього проекту присвячено саме Фондові добробуту українських мігрантів. Він має функціонувати з внесків мігрантів, ними ж забезпечувати соціальні права для них. Це якого ж розміру мають бути ці внески?

Окрім дотеперішніх форм працевлаштування громадян України закордоном (зараз українці шукають праці переважно через агентства, котрі мають офіси в Україні), додається також можливість працевлаштування українця закордоном державою (!!!). Поминаючи питання – як українська держава хоче шукати робочі місця закордоном і чи не братиме кошти за посередництво – у цьому випадку мігрант муситиме пройти усі передбачені законом стежки: зареєструватися в реєстрі мігрантів, отримати картку трудового мігранта, сплатити внесок та страховий поліс, виданий державною страховою компанією. А може легше самостійно, беручи до уваги, що карки закордонного українця затримувалися на досить довгий час?

Загалом законопроект нагадує спробу підмінити державою все те, що вже є на ринку: агентства працевлаштування, страхові компанії і нотаріальні послуги.

Це –досить великий, специфічний і коштовний ринок. При всіх його патологіях я особисто маю сумніви, чи держава зможе замінити його ефективно. Замість його законодавчо впорядкувати, українська держава розпихається в проекті ліктями і стає ще одним черговим гравцем.

Поставте будь-якому українському мігранту запитання – чи хотіли б Ви, щоб Ваша держава стала агентством посередництва працевлаштування закордоном? Відповідь буде очевидна.

У коментарях О. Білозір наголошувала, що закон допоможе «уникати подвійного оподаткування». Тільки що, по-перше, з більшістю держав із масовою міграцією з України такі закони підписані вже давно; а по-друге, пропозицією внесків до чергового державного органу і обіцянкою соціальних гарантій проект якраз і вводить подвійне оподаткування, оскільки пропоновані соціальні права мігрантів захищаються податками, які вони вже платять в іноземних державах.

Пізніше О. Білозір у соцмережах пояснювала, що користується добрими практиками такої країни як Філіппіни (90-мільйонна корупційна острівна держава Азії із масовою міграцією до США з авторитарним президентом Дутерте). Пізніше, щоправда, коментар зник – проте назагал мігранти в соцмережах досить гостро критикували законопроект.

Чого забракло в проекті

У законопроекті – і самому проектові, і його записам – забракло діалогу з реальними структурами, що працюють хоча б у країнах ЄС. Людина, котра навіть трохи орієнтується в працевлаштуванні в Польщі, читаючи проект, матиме враження, що це – сарказм над збіркою побожних бажань. Хоч би тому, що жодна держава, у тому числі Україна, не змогла ніколи порахувати кількості українських трудових мігрантів, не говорячи вже про проведення серед них глибокої соціальної політики. А отже, закон писався з мінімальною консультацією із реальними структурами української міграції закордоном.

Те, чого в проекті немає – це політичні права мігрантів, котрі досі слабо реалізуються і ніяк не впорядковані. Ідеться хоч би про можливість голосування закордоном – кожна країна нав’язує мігрантам свої правила внесення до списку виборців. В Україні немає представників закордонної міграції в парламенті, а за половину склади Ради (мажоритарників) українці поза межами держави взагалі не можуть голосувати. Як показала остання виборча кампанія, немає кандидатів, котрі борються за «закордонні» голоси і роблять кампанію для мігрантів, з кількома ситуативними винятками.

Це, своєю чергою, викликає сьогоднішню ситуацію безвідповідальності української держави перед власними мігрантами. Мігрантам можна закинути будь-який проект без обговорення з зацікавленими, без «зворотного зв’язку» і без побоювання, мовляв, проголосують чи ні.

Можливо, перед черговою парламентською кампанією варто це змінити?

Поділитися:

Категорії : Політика

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*