Дорота НавпакиПОГЛЯДИ№16, 2018-04-22

Змалку я любила польську мову, тому що в нас у Львові «ловило» польське телебачення, в якому пускали класні мультики, а потім – фільми та серіали. Тоді я, очевидно, не підозрювала, що через багато років почну їздити до Польщі – спочатку на наукові стипендії та навчання, а згодом і зовсім залишусь там проживати. Я просто сприймала Польщу як щось близьке і де життя трохи краще, ніж у нас (бабуся привозила з Варшави різні ласощі та гарні речі). Я росла й не задумувалась, що в України з Польщею була якась складна історія і навіть ворожнеча.

Ілюстрація Софії Філіпчук
Ілюстрація Софії Філіпчук

Поступово я відкривала для себе Польщу та її культуру й залишалась у міру задоволеною тим, що бачу. Останнім часом відчувається загострення польсько-українських відносин, у повітрі Польщі витає певна напруженість, але українці й надалі їдуть до Польщі на навчання та роботу. Нас більшає тут з кожним днем. У певний момент я почала задавати собі питання: а що так насправді поляки знають про нас? Хто ми для них? Чи тільки заробітчани, які шукають кращої долі? Працівники сфери обслуговування, що замінили в Польщі поляків, які виїхали до праці за кордон? Чужаки, що заполоняють їхні міста своєю мовою та звичками? Наштовхнули мене на ці роздуми дві пережиті ситуації. Є в нас, у мене з чоловіком, дуже симпатична пара друзів поляків, ми бачимось з ними приблизно раз на півроку. Ось нещодавно ми навідалися до них у гості – пограти в настільні ігри та поспілкуватись. Як фон був увімкнений телевізор, де транслювалися польські новини. Між нами зайшла мова про польську політику, трошки полаяли теперішню владу. І тут Адам задає питання: а хто там у вас далі президент? Той Янукович? Відповідаю, що давно вже ні, починаю щось розповідати про Революцію гідності, Майдан, війну на Донбасі, але розумію, що наші польські приятелі настільки далекі від цього всього, що за одну розмову їм не вникнути в суть справи. Вони абсолютно не розуміють ситуації з Кримом, дивуються, чому Україна його «просто так» віддала. Єдине, що вони знають про українців, так це те, що їх у Польщі тепер дуже багато і що вони зустрічають їх на кожному кроці як працівників піцерії, заправки, кебабу тощо. Ставлення в них до цього нейтральне. Вони позбавлені стереотипів щодо українців, тому що вони нічого про нас не знають – ні хорошого, ні поганого. Ці наші польські друзі – це представники середнього класу, обоє з вищою освітою, з нормальною роботою, люблять читати фантезі і подорожувати, але відносини Польщі з Україною та сама Україна й українці їх не бентежать і не особливо цікавлять. І це, з одного боку, дуже добре, тому що вони можуть будувати своє ставлення до нас начисто, тобто без ярликів «Волині» та «Бандери», без твердження, що «всі українки в Польщі прибирають» або «всі українки хочуть заміж за поляків». Але самі вони цей пробіл не хочуть нічим заповнювати, отже, якщо їм хтось підкине якийсь неґативний факт чи стереотип про українців, то вони можуть його легко сприйняти і засвоїти.
Інша ситуація також трапилась на католицьке Різдво. У дуже інтелектуальній компанії працівників одного з польських фондів та українських науковців ми почали співати «Щедрика» і виявилося, що ніхто з освічених поляків навіть не підозрював, що цю відому на весь світ мелодію написав український композитор Микола Леонтович. Власне тоді я задумалась, що, мабуть, провина в цьому саме нас, українців, що ми не вміємо гарно презентувати і рекламувати своє.
Я збагнула, що середньостатистичний звичайний житель Польщі або не знає про Україну та українців нічого, або п’яте через десяте знає щось про «бандерівців» і, звичайно, всі люблять «barszcz ukraiński». З українськими варениками вже гірше, адже вони в Польші називаються «pierogami ruskimi». Далеко не всі поляки орієнтуються, що «ruskie» в цьому випадку походить від слова «Русь», а не Росія.
Безперечно, польські інтелектуалісти (працівники університетів, літератори, культурні діячі) знають про Україну багато, іноді ці знання так само бувають однобічними і неправдивими, але можна з ними дискутувати. Нема дискусії з незнанням. Його можна лише заповнювати або безглуздими стереотипами і фікціями, або цікавими фактами, які розкриватимуть Україну й українців у новому світлі та форматі.
Коли хтось із поляків мене запитує про Бандеру, я розказую їм про Петлюру, коли заговорять про «польський» Львів, розказую про Короля Данила, а коли кажуть, що українці в Польщі лише прибирають або працюють в обслуговуючій сфері, скромно розповідаю, хто з моїх знайомих українців нещодавно захистив у Польщі дисертацію або відкрив власний бізнес.
Якщо Україну не вміють різносторонньо та позитивно представляти українські політики, значить, ця місія паде насамперед на українців у Польщі. Станемо цікавими для інших тоді, коли будемо цікавими для себе. А, головне, навчимось про себе гарно розповідати! ■

Поділитися:

Категорії : Погляди

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*