ПОГЛЯДИ ■ №37, 2018-09-16

В Україні задовго до анексії Криму побутувало прислів’я: «Російський демократ закінчується там, де починається українське питання». Це була гірка іронія на правду: чимала частина російських демократів, які би правильні і проєвропейські цінності не проповідувала, відмовляла Україні і українцям у суб’єктності. Прислів’я про російського демократа українці все частіше згадують у зв’язку з Польщею.

Квінтесенцією українського образу «російського демократа» стала поезія російського нобелівського лауреата Йосифа Бродського «На незалежність України», де він прощається з українцями, пригрожуючи: «З Богом, орли, козаки, гетьмани, вертухаї! Тільки коли прийде і вам вмирати, бугаї, будете ви хрипіти, деручи край матраца, вірші Александра [Пушкіна], а не брехню Тараса [Шевченка]».

«Українське питання», за котрим закінчується російський демократ, у наші дні стало питанням до демократії як такої. Наскільки Європі вистачає толерантності прийняти українців з усіма їхніми болячками типу корупції, тільки тому, що українське суспільство автентично хоче цієї Європи? Наскільки Заходу вистачає сміливості визнати, що Донбас і Крим не є локальним конфліктом дикуватих східних європейців, тільки наступом глобального авторитарного війська на демократичні підвалини?

Наскільки, врешті, самим західним елітам вистачає розуму, замість переспівування казки про «сучасний український нацизм», зрозуміти непрості вибори української історії, у котрої вибір був ще більш обмеженим, ніж в історії польської?

У такий широкий контекст вписується справа Григорія Купріяновича й одіозне переслідування його люблінським воєводою за промову, яка до того ж відповідає історичній правді (воєвода не заперечує злочину в Сагрині – для нього скандальним є «зрівнювання» його з Волинню). Це не локальний конфлікт двох людей у місті – це справа, яка виявила серйозну тріщину в тому, чим є громадська дискусія в Польщі на тему минулого і яке в ній місце для суб’єктності України і українців. А дже те, що говорив Григорій Купріянович, не є сенсаційним відкриттям – подібні слова про
те, як вояки в польських мундирах вбивали українське цивільне населення, повторювалися на кожній панахиді з участю української меншини у Польщі. І люблінський воєвода теж не представляє відокремлений дискурс – за нього вступилися польські націоналісти різної масті, і на них він працює в медіа.

Тріщина є в іншому. В інституціях, котрі в цьому зіткненні мали би вказати на раціональну позицію, заявляючи,
що король – тобто воєвода – голий. Замість цього прокуратура, Інститут національної пам’яті (ІНП) і чимало лю-
блінських медіа вирішили продемонструвати позицію кон’юнктурну. ІНП – тим, що відкликав Купріяновича з
власного комітету; прокуратура – що відкрила провадження на заяву воєводи; люблинські ЗМІ – що перед виро-
ком приписали словам Купріяновича статус «скандальних».

Кон’юнктурний виявився принцип «істини посередині». Він є добрий для демократичної дискусії, проте цілком неприйнятний у випадку атаки влади на значно слабшого – адже це відкриває шлях до чергових атак.

Тому, коли інституції кульгають, громадянському суспільству варто спробувати їх замінити. У цьому полягав сенс акції руху «Obywatele RP» («Громадяни РП») 4 вересня під Люблінським воєводським управлінням: два десятки учасників руху, разом зі мною, прочитали фрагмент виступу Григорія Купріяновича в Сагрині про те, що «злочини проти жінок і дітей, – польських громадян української національності 9-10 березня 1944 р. […] здійснили солдати польського підпілля». Услід за Купріяновичем учасники акції назвали це «злочином проти людства», а від себе додали, що він був «актом геноциду», вчинений представниками польського народу. Після цього демонстранти донесли самі на себе до прокуратури – згідно зі ст. 133 Кримінального кодексу Польщі про «зневагу польського народу» і згідно зі ст. 55 Закону про ІНП Польщі про «заперечення злочинів українських націоналістів».

Сенс акції був у тому, що самі представники польського народу, котрі взяли у ній участь, не бояться говорити правду про минуле, навіть якщо воно показує цей народ не в найкращому світлі.

Найцікавіше почалося після того, як повідомлення про акцію з’явилося в ЗМІ – коментатори на форумах почали закидати учасникам руху «зраду національних інтересів», те, що «це лише польськомовні громадяни Польщі» і врешті, що «це ново натуралізовані в Польщі українські націоналісти». Частина коментаторів представилася прихильниками руху і висловила розчарування в ньому, через те, що «рух насміхається з жертв Волинської трагедії» (пам’ятаєте прислів’я про російського демократа?).

Люблінський воєвода, до якого учасники акції занесли листа, заявив, що не «полемізуватиме з дурістю», а його речник назвав заяву «дублюванням брехні» Г. Купріяновича, оскільки його заява «містить твердження, які не відповідають дійсності та є неприйнятними».

Справа Купріяновича – це історія про те, як легко з правди вчинити якщо й не брехню, то напівправду. Проку-
рор люблінського ІНП, хоч і відмовив відкривати справу проти історика, усе ж додав при цьому, що «голова Українського товариства в Любліні у своїй промові зосередився виключно на подіях у Сагрині та українських жертвах, і оминув „незручні” факти, пов’язані з роллю, яку відіграв Сагринь у злочинній діяльності УПА […] і в цьому контексті прокурор розділяє позицію автора повідомлення, згідно з якою промова голови Українського товариства […] може призвести до порушення відповідних пропорцій».

Цей коментар ІНП здивував багатьох. Варто пам’ятати, що Купріянович промовляв перед нащадками жертв конкретного злочину, на давньому цвинтарі в Сагрині, а не писав дисертацію про комплексний генезис польськоукраїнського конфлікту. Так само, зрештою, у той самий час робив польський президент Анджей Дуда в українській Олиці – він не згадував, що польські колонії не тільки переховували цивільних поляків, а й були базою польських партизан.

У Сагрині загинуло кілька сотень цивільних громадян Польщі, щодо яких ІНП ніяк не може спромогтися провести комплексне розслідування, ставлячи поряд справді єзуїтські формулювання типу «поодинокі жертви відплатної акції». У той же час колишній працівник ІНП, один з найвідоміших польських дослідників польсько-українського
конфлікту Ґжеґож Мотика пише ясно: «у 1944 р. [польське] підпілля [на Люблінщині] вирішило, на жаль, піти на
крок далі і застосувати принцип колективної відповідальності українців у масштабах, раніше небачених […] Місцевих українців розцінили так само, як раніше німецьких колоністів» (Grzegorz Motyka, Od rzezi wołyńskiej do akcji „Wisła”. Konflikt polsko-ukraiński 1943–1947, с. 292–293).

Переслідування інакодумства в польській історичній дискусії не розпочав теперішній уряд – просто за його «сприяння» подібні речі вийшли на якісно новий, голосніший рівень.

Проте ворота в етнонаціональну історію Польщі були відкриті значно раніше, далекого 10 липня 1996 р., коли Воєводська прокуратура у Варшаві, після повідомлення «патріотичної» організації з Перемишля, сформулювала акт обвинувачення проти історика українського походження д-ра Миколи Сивіцького, за те, що у своїй тритомній праці «Історія польсько-українських конфліктів» він закликає до «конфлікту на тлі національних різниць» та «звинувачує поляків у геноциді українців». І хоч суд відмовився розглядати справу, у громадській дискусії утворилася опозиція українська меншина – націоналісти, з істиною десь посередині. Чергові покоління польських демократів, усвідомлюючи вибухонебезпечність «українського питання», просто дали йому плисти за течією.

Течія принесла такі ефекти, що акція на підтримку Г. Купріяновича не тільки зіткнулася з хвилею інтенсивного хейту – це була перша акція руху, яка зустрілася з цілком негативним відгуком коментаторів Інтернету (зазвичай вони діляться на прихильників і супротивників).

Це змушує задуматися над тим, що польський демократ мислить про українське питання, і чи не є так, що виступ на захист повноти громадянських прав української меншини у Польщі став значно важчим від захисту Конституції?

Тому вартість акції кільканадцяти осіб під люблінським воєвідським управлінням зростає – це не просто солідарність із діячем української меншини. Це також виклик іншим польським демократам – чи готові вони чути, що громадяни Польщі є і можуть бути різними (не лише поляками, не лише демократами, не лише політично свідомими) і як громадянам-демократам шанувати їхню суб’єктність?

Поділитися: