Ігор Ісаєв ■ ПОГЛЯДИ ■ №2, 2020-01-12

Чи вдасться українцям вплинути на польську мову?

У Варшаві в останні дні року з білим прапором із написом «W Ukrainie» пікетувала українська артистка Юлія Кривич. Її вчинок наново відкрив дискусію про прийменник із назвою сусідки в польській мові. Попри те, що дискусія йде багато років, цього разу вона стала більш резонансною. Артистка досягла свого — її почули.

Ігор ІСАЄВ, головний редактор порталу українців Польщі PROstir.pl

Власні назви — річ дуже суб’єктивна і непроста, їх важко вписати в будь-які правила. Якраз тоді, коли Юлія Кривич стояла з прапором «w Ukrainie», Нідерланди завершували ребрендінг назви своєї держави: від 1 січня її не можна було вже називати Голландією.

А Чехія зі Словаччиною так і залишалися б однією державою, якби не «дефісна війна». Цілком безглузда для зовнішнього світу (як і для більшості сьогоденних чехів зі словаками), вона розпочалася після Оксамитової революції у 1990 році та зламала чимало списів представників обох народів. Чеський уряд вважав, що назву спільної держави — «Чехословаччина» — варто писати одним словом, а словаки вимагали написання через дефіс: «Чехо-Словаччина». Словацьким політикам не подобалася позиція Праги — вони вважали, що такий правопис зменшує значення словаків. Як наслідок, 1 січня 1993 року сталося «оксамитне розлучення» обох держав. Це був один із найбільш безглуздих поділів, котрий поставив межу між двома народами, що об’єдналися у спільному шляху до незалежності від австрійців та угорців, котрі розуміють один одного без перекладу, котрі не різнилися жодними ціннісними поділами, поглядами на минуле і на майбутнє.

У власних назвах аргументи носія дуже часто виглядають безглуздо для оточення, проте вони до нестями важливі для самого носія, бо є елементом ідентичності. Можна цю ідентичність вшанувати, може її ігнорувати, а можна з неї і знущатися.

«Ми дуже чутливо ставимося до того, як вживають назву нашої країни. Моя місія зараз полягає в тому, щоб почати серйозну дискусію на цю тему в Польщі», — обґрунтувала сенс своєї акції Ю. Кривич.

Дискусія, подібна до міжвоєнної «w Litwie»

Прийменникова дискусія в Польщі багатьом українцям може здатися подібною до тієї, що є в російській мові. Однак, на відміну від російської, у польській «na» вживається значно ширше. Для багатьох поляків, що протестують проти «w Ukrainie», аргументом стала тисячолітня Угорська держава: мовляв, якщо з нею вживається форма «на», то в польській мові філософія вживання прийменника інша, ніж у росіян — вона стосується сусідніх і «особливо близьких» територій, а не тих, які залежали від Варшави. Хоча — як мій смак — це аргумент такий собі. Беручи до уваги попередні приклади, важливішим є вшанування сприйняття носія назви, а не обґрунтовування неправильності його відчуттів.

Старше покоління навряд чи знає — але моє вже це застало. У польських університетах уже кільканадцять років тому були викладачі, котрі вживали незвичних для розмовної мови форм «w Ukrainie», «w Litwie», «w Białorusi». У виданому 20 років тому «Словнику правильної польської мови» Анджея Марковського вказувалося, що поруч із формами «na Słowacji» чи «na Litwie» допускаються сполучення «w Słowacji» і «w Litwie». У 2015 році у відповідь на запитання читача академічного Словника польської мови професор Варшавського університету Мірослав Банько наголошував, що «частота використання виразу „w Ukrainie” [у польській мові] зросла після 1991 року, після створення незалежної української держави». Він підкореслював, що подібне явище також існувало в 1920—30-ті роки у випадку Литви, оскільки вживання прийменника «в» «краще підкреслює політичну незалежність цих територій».

Таким чином, польські лінгвісти не вважають вживання форми «w Ukrainie» чимось неправильним — навпаки, допускають варіантність, беручи до уваги якраз відчуття самих українців щодо прийменника.

Відчуття та атаки

Втім, в останні роки форма «w Ukrainie» все частіше з’являється в широкій польській громадській дискусії. Її вживають етнічні українці Польщі, польсько-українські білінгви — наприклад літературознавець Оля Гнатюк, викладачка Варшавського університету та Києво-Могилянської академії, чи голова Об’єднання українців у Польщі Петро Тима. Вживають її й українські імігранти в Польщі — як-от голова Фонду «Наш вибір» Мирослава Керик, головна редакторка «НС» Христина Заник чи теж я. Цю форму почали вживати також етнічні поляки — наші приятелі, громадські діячі Іза Хруслінська чи Рафал Сушек. Деякі польські ЗМІ перестали виправляти форму з «w»: так пише в останніх текстах дослідник зв’язків польських націоналістів з Кремлем Пшемислав Вітковський.

фото з Facebook

Що цікаво — дискусія про прийменник викликала жваве обговорення в соцмережах і дуже прогнозовано поділила захисників чи супротивників різних прийменників згідно з політичними поглядами: консервативні поляки радше боронили святості прийменника «на», а ліві виступали за зміну, якщо це важливо для українців. Така дискусія і її емоційний градус лише підкреслили, що з лінгвістикою вона має мало що спільного, а джерел варто шукати в політиці і в соціології.

Дуже цікаво це спостерігати у порівнянні з дискусією в польській мові про фемінітиви, тобто жіночі форми, зазвичай професій і посад. В обох випадках кінець 2019 року невипадково стимулював обидві спірки, стрімко ділячи за політичними переконаннями учасників баталії на фронтах мови. Пропагандистські і цілком фізичні напади на жінок та іммігрантів у Польщі піднесли символізм дискусії про мову. Акція викликає реакцію — потерпілі хочуть почерез мову підсилити свою суб’єктність, як це робили словаки у 1990-ому.

Промовистою є заява з цього приводу Ради польської мови при Польській академії наук. «Більшість аргументів проти утворення жіночих форм безпідставні», — стверджує Рада. — «Спір щодо жіночих форм не може бути вирішений посиланням на традицію, досить різноманітні в цьому плані, або на правила системи. У прагнення до симетрії статей лежать соціальні основи, а лінгвісти можуть лише поділитися своєю думкою».

Почнімо з себе!

На початку січня акцію української художниці прокоментував віце-глава урядового Центру польсько-російського діалогу та порозуміння та член Польсько-українського форуму партнерства Лукаш Адамський. Ламаною українською він назвав українців «недовченими патріотами»: «сприйняття норм польської мови через призму російської є свідоцтвом як сильної ментальної русифікації, так й аналітичного та політичного невігластва», – зазначив він.

Окрім зухвалості й різкості висловлювання, Адамський звернув мою увагу на іншу річ, напевно більш істотну ніж мовні аргументи (дуже подібні, до слова, до російських пропагандистів). Він вказав, що «спроби регулювання польської мови українцями до нічого доброго не доведуть». Як і пан Адамський, чимало поляків не хочуть збагнути, що українці можуть мати вплив на польську мову – так, як впливають на англійську (акція «KyivNotKiev») чи поділили російські мас-медіа на два табори: ті, що свідомо кажуть «в Украине» і ті, що так само свідомо пишуть «на».

Російський приклад якраз добре демонструє здатніть українців вплинути на мову іншої країни. У ЗМІ сьогоднішньої Росії немає вже тих, хто вживає прийменник «на» за історичною, традиціоналістською інерцією: усвідомлюючи алергію українців на цю фразу, його вживають саме для того, щоб підкреслити меншовартість України, а не тому, що так робили кілька попередніх поколінь дикторів.

І цього досягнули самі українці – тисячі, сотні тисяч, мільйони разів усвідомлюючи росіянам своє сприйняття.

Так можна зробити і в Польщі та польській мові. Для цього вистачить переламати свій слух і публічно почати вживати «w Ukrainie». А також – не піддаватися на шантаж, що це неправильно.

Поділитися:

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*