Орест Лопата ■ ГРОМАДА ■ №4, 2020-01-26

«Бодай ти чужі діти розуму вчив», – таку народну мудрість педагоги у Польщі повторюють одне одному, наче закляття. Відомо, що з дітьми та дорослими працювати треба по-різному. У професійному житті ми найчастіше погоджуємося на пропозицію працедавця пройти курси підвищення кваліфікації чи, скажімо, комп’ютерної грамотності. Покращення своїх навичок у рідній мові дається складніше.

Викладачка університету Марта Коваль. Фото з facebook.com/pg/domiwka.gda

Літні люди у нашій громаді, які навчалася ще у довоєнний період, часто вважають, що тодішня так звана «мала матура» (випускні іспити) – це завершення навчання. Вони соромляться своєї регіональної говірки, а рідну мову після вигнання іноді знають лише на розмовному рівні. Їхні діти або онуки мають інші проблеми. Ті, що мали змогу відвідувати пункти навчання української мови або відповідні школи, із часом втрачають набуті там знання. Молоде покоління закерзонців часто автоматично, підсвідомо піддається полонізації. Тому їм складно наново, черезбагато років, знайти час і знову сісти за парту, аби поновити знання з рідної мови та літератури.

У Ґданську вирішили подолати всі ці бар’єри.У місцевій домівці Об’єднання українців у Польщі зустрічається група прихильників української, яку очолює викладачка місцевого університету Марта Коваль. До цього гурту доєдналася голова Поморського відділу ОУП Єлизавета Кремінська, яка, окрім отримання нових знань, хоче дати позитивний стимул й іншим членам місцевої української громади. Є в групі й українці, що приїхали до Польщі на роботу.

Програма занять – серйозна, однак бувають і жартівливі моменти. Наприклад, дискусія про значення слова «лох», яке минулого року вжив Володимир Зеленський, сказавши: «Я не лох, а президент України». Наші закерзонці, можливо, зроду не чули такого слова, а наддніпрянці залюбки пояснили, що воно значить.

Марта Коваль розповіла мені, як отримала повідомлення з запитанням: «Ми зараз у львівській книгарні, скажіть, яку літературу та словники купити?». Професорка радіє, що ідея курсів рідної мови для дорослих викликала у Ґданську таку позитивну реакцію серед української громади. Чи інші міста візьмуть це за приклад?

Вік наших студентів – від 20 до 60 років, – Марта Коваль

Ми в громаді подумали, що хочемо організовувати щось для себе. Досі ми проводили багато концертів, виступів, групових заходів, однак цього разу вирішили і самі навчитися чогось нового. Ідея таких занять виникла зі спостережень – як ми говоримо і пишемо. Завдяки інтернету можемо це порівняти, приміром, з тим, як пишуть українці у соціальних мережах. Зрештою стало очевидно, що нам потрібні заняття з рідної мови.

Об’єктивно ми функціонуємо у польському довкіллі. Використання української мови, особливо розмовної, зводиться до побутового рівня. На роботі, на вулиці, в магазині – скрізь ми розмовляємо польською. Через це наша ріднамова просто примітивізується. Треба щось із цим робити, інакше ми її втратимо.

Я говорила нашим учням, що мова – це як дитина в сім’ї. Дитину можна годувати лише хлібом з картоплею та водою. На таких харчах вона виживе, голодна смерть їй не загрожує. Однак в результаті вона виросте блідою, слабкою людиною. Натомість якщо дитину добре годувати, проводити з нею час – вона виросте здоровою, розвинутою, веселою, матиме повноцінне життя, фізичне та інтелектуальне.

Це й же принцип можна застосувати і до рідної мови.Якщо ми не будемо над нею працювати, вона залишиться простенькою, примітивною. Вона не вмре, існуватиме і далі, але це буде жалюгідне існування. Ідею підтримали у нашій ґданській українській громаді, і ми вирішили почати заняття.

Працювати з дорослими людьми складніше, ніж із дітьми чи молоддю. Після 30, 35, 40 років ми соромимося, що можемо чогось не знати. Однак тут криється психологічний момент, який можна вдало використати: достатньо сказати людям, які приходять на навчання, що у них – величезний досвід і потенціал, і вони можуть використати його собі на користь.

Найприємніші хвилини бувають, коли, розбираючи рідковживані українські слова, хтось каже: «А так говорила моя бабця». Наші заняття вже перетворюються у мовні вправи, ми творимо своєрідну пам’ять громади, родини.

Треба було подолати страх – він зник на перших зустрічах. Тоді була дуже гарна атмосфера – ми сиділи разом, розмовляли. Звичайно, для цього потрібна воля, треба зробити той перший крок, однак загалом психологічний бар’єр можна подолати.

У нас були тематичні блоки – хочемо, аби кожне заняття було іншим. По-перше, ми працювали над полонізмами в українській мові, які ми використовуємо підсвідомо. Можна сказати, що асиміляція є сестрою інтеграції. Ми хочемо, щоб українці були частиною польського суспільства, але навіть не помічаємо, як у цю інтеграцію непомітно прокрадається «нав’язлива сестричка асиміляція». У результаті ми замінюємо українські мовні структури польськими. Саме через це ми працювали над найпоширенішою лексикою та граматичними особливостями, які входять у нашу мову. Матеріал для таких занять знайти дуже просто – достатньо відкрити Facebook, почитати коментарі, які пишуть члени нашої громади, а також – уважно слухати, як говорять люди.

Наприклад, ми кажемо, що приносимо на якусь забаву «тісто», що означає – муку та яйця, а знаємо, що сире тісто люди не їдять. Неважко здогадатися, що це – калька з польського «ciasto». Інший приклад: слова «мука»та «mąka». В обох мовах вони мають зовсім різнезначення.

Під час розмов про взаємовпливи польської та української мов виходять на поверхнюдуже цікаві речі. Наприклад, виявилося, що поляки вбираються «на цибульку», а українці «одягаються як капуста». В принципі, ідея та ж сама – про багатошаровість одягу, однак у Польщі смішно казати про «капустяний одяг».

Також ми працювали над тим, аби збагатити нашу мову так званими «словами-перлинками». Відомо, що натуральні перли можуть втрачати блиск – те ж саме відбувається зі словами, які ми не використовуємо. Мова тьмяніє, стає бляклою і нецікавою. Тому на заняттях ми працювали з синонімічними рядами чи рідковживаними словами. Це не були якісь архаїзми чи діалектизми, а літературна лексика, яку ми не вживаємо.

Інша вправа – я пропонувала студентам тексти з орфографічними та стилістичними помилками, неправильно ужитими словами. Ми шукали ці помилки, а потім їх обговорювали.

Також розмовляли про лінгвоцит, тобто планову політику знищення української мови, яка тривала впродовж багатьох століть, зокрема в СРСР. Згадували про «репресовану лексику», тобто про вилучені з мови слова. Через це сьогодні в Україні – велика проблема зі створенням наукових термінів, бо ще у 1920-х роках було оголошено, що українська мова не має наукового апарату. Із «репресованих слів» можна скласти цілий словник.

Учасниками занять з викладачкою. Фото з facebook.com/pg/domiwka.gda

З учасниками занять ми згадували цікаві постаті української літератури і мистецтва, яких вони знали – Юрія Косача, Людмилу Черняхівську-Старицьку, Аллу Горську, Івана Котляревського, а також говорили про народні прислів’я та скоромовки, діалекти української.

Багато говорили про нові книги, яківийшли друком в Україні. Я брала їх на заняття і показувала студентам. Деякі вони приносили самі.

Єдина передумова для участі – наші курси передбачені лише для дорослих, адже з дітьми треба займатися зовсім інакше. У нас дуже різноманітна за віком група: є учасники, яким 20-22 роки, а є й такі, яким уже за 60. Приходять і представники української меншини Ґданська, і мігранти з України. Професії у них також дуже різні. Ми робили все, щоби під час занять кожен почував себе комфортно.

На заняттях я дізнаюся про власні помилки, – Єлизавета Кремінська

Ми з Мартою Коваль довго думали над ідеєю створення такого українського «вечірнього університету для дорослих». На щодень ми всі вживаємо дуже багато польських слів, адже живемо у цій країні. Марта вважає, що над мовою треба працювати регулярно. Це й стало основою наших курсів.

Спершу їх відвідували 20 людей. Ми зустрічаємось кожної п’ятниці, у час, коли паралельно проводяться уроки української мови для дітей. Це дає батькам можливість вчитися самим, поки діти перебувають у домівці, дізнатися щось нове про українську мову й літературу. Люди активно беруть участь у заняттях, пропонують нові теми для обговорення.

Мені й самій часто доводиться писати повідомлення або оголошення про культурні заходи, а на заняттях я дізнаюся про помилки, яких припускаюся в цих текстах.

До нас приходять також люди, для яких українська мова не є рідною, зокрема поляки, які хочуть говорити нею, перебуваючи у нашому середовищі. Часто, навіть знаючи мову, вони соромляться її вживати, однак на наших заняттях мусять говорити нею – і таким чином покращують свої вміння. Нам немає чого боятися, бо розмова не завершується виставленням оцінок.

Я сподіваються, що нашим слідом підуть й інші українські осередки в Польщі. На мою думку, це має бути одним із пріоритетних програмних завдань ОУП.

Я сам вирішив перейти на українську, Володимир Полторак

Про заняття я довідався з сайту ґданського Об’єднання. Я хотів відновити свої знання української, а також дізнатися щось нове й цікаве. Я приїхав з Києва. Ми з молодшою сестрою навчалися в українській школі, російської там взагалі не було, вивчали тількилітературу. Старшому брату зараз 42 роки, він також навчався в українській школі. І він, і мої батьки знають українську, однак не розмовляли між собою цією мовою, не було потреби. У якийсь момент я вирішив сам перейти на українську у домашньому спілкуванні. 

Перебуваючи у середовищі, відмінному від звичного, починаєш по-новому дивитися на багато речей. На чужині треба мати щось своє, а найрідніше – це батьки і мова.

Україну дуже активно русифікували від 1950-х років, зокрема, навчання у вузах велося виключно російською. А вчителі української мови та літератури отримували меншу на 20-30% платню – так, наприклад, за часів СРСРтрапилося з матір’ю моєї дівчини. Нашу мову називали «сільською», непрестижною, говорили, що в містах нею не спілкуються, тож вона не має майбутнього.

Зараз обстановка покращала, а Україна має новий закон про мову (прийнятий у 2019 році «Закон про функціонування української мови як державної» – ред.). Я вважаю, що це –початок самоідентифікації наших громадян. Тож і заняття з української дуже потрібні.

Я також мав нагоду познайомитися з непересічними людьми; перед різдвяними святами ми разом згадували український фольклор – вивчали колядки. Цікаво було також слухати про синоніми окремих слів. Заняття спонукають шукати щось нове в українській мові.

Поділитися:

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*