«Українське етно» в польській столиці

Павло Лоза ■ КУЛЬТУРА ■ №39, 2019-09-29

«Якщо вишиванку, яку українці зберегли під час виселення, хтось із їхньої родини збирається викинути, то передайте такий одяг мені», – говорить Марія Туцька з Перемишля.

Вишиваний одяг з її колекції був презентований 15 вересня у варшавському центрі «Łowicka». Саме там Об’єднання українців у Польщі, з нагоди 28-ї річниці Незалежності України, організувало захід «Українське етно».

У рамках свята відбувся концерт українських пісень польсько-українського прикордоння й традиційних українських народних танців у виконанні гурту «Крайкa» та групи народного танцю «Аркан» із Перемишля. На сцені проведено також етнопоказ оригінальних народних костюмів із Надсяння й Лемківщини. Їх презентували онуки та правнуки переселенців із цих регіонів. Демонструвалися й вишиванки з різних регіонів України.

Центральним елементом події стала виставка з вишивками та тканинами. Це оригінальні вишивані сорочки, фартушки, навіть цілі костюми, скатертини, які українці забрали із собою під час акції «Вісла 1947». Вони знаходяться в колекції Марії Туцької з Перемишля.

– У мене в основному сорочки та одяг з Надсяння, Бойківщини й Лемківщини. З таких сіл, як Хотинець, Торки, Явірник-Руський, Команча, – перераховує власниця колекції.

гурт «Крайкa»

Розповідає, що все почалося ще в дитячі роки, коли отримала свою першу вишиванку. Це була сорочка рідної сестри батька Марії Туцької.

– Іншої сорочки в мене не було. Коли запитала тітку, звідки ця річ, вона сказала, що це єдине, що має з рідного села Гути Поруби. Збереглася тільки тому, що не згоріла, коли підпалили хату. Моя тітка була тоді у школі в Сяноці й мала цю вишиванку із собою, – розповідає перемишлянка.

У колекції Марії Туцької – не лише вишивані сорочки. Це, зокрема, скатертина, яку вишивала одна з ув’язнених у Фордоні. Подібна історія у дитячого каптана. Вишила його молода мати для свого сина, який народився в тюрмі у Львові, а його батька раніше розстріляли. Коли в матері забрали дитину й віддали до дитячого будинку, завдяки записці, яку жінка викинула через вікно, дитину вдалося викрасти. Малюка перевезли через кордон до Перемишля, а потім до дідів у Краків. Мати, будучи в тюрмі, хотіла залишити щось для своєї дитини, щоб це мало зв’язок з українською культурою. Зі своєї сорочки вишила для синка кафтаник.

– Після повернення із заслання з Сибіру ця українка оселилася в Перемишлі. Тут вдруге одружилася. Перед смертю передала цей дитячий кафтаник мені,– говорить Марія Туцька, яка почала колекціонувати сорочки після завершення навчання.

– Про це знали перемишляни й почали мені приносити свої сорочки, щоб ті не пропали, тому що їхніх дітей вони вже не цікавили, – говорить діячка з Перемишля.

Подібну колекцію має Іван Сирник у Щецині. Український діяч говорив колись, що знайшов вишиванку на смітнику. Комусь із родини ця спадщина стала непотрібною. Траплялися також ситуації, що вишивки родина клала в домовину й ховала разом із померлими.

– Подібних історій багато. Коли я навчалася в Кракові, до української світлиці люди приносили старі книжки чи цілі бібліотеки, які члени їхніх сімей забрали із собою в 1947 році. Говорили, що батьки померли, а їх це «не цікавить», – заявляє Марія Туцька.

Після виставки у Варшаві хтось подарував пані Марії хустину, яка походить із Вербиці. До її колекції мають потрапити також фартухи з цього села. Діячка ОУП звертається з проханням: якщо комусь старі вишиванки не цікаві, можна передати їх до її колекції.

– Може, колись зробимо в Народному домі постійну експозицію одягу, який мені вдалося зберегти. Якщо родина не дбає про таку спадщину, то, на жаль, із кожним відходом старшого покоління українців ці речі пропадають, – заявляє вона.

Тут варто сказати, що за останні роки помітно збільшилося зацікавлення вишиванками серед молодшого покоління українців у Польщі. Це особливо видно під час Різдва або Великодня в церквах. Також усе більше осіб одягають вишивані сорочки на День вишиванки.

групf народного танцю «Аркан»

– Завдяки такому дню, який ми відзначаємо в нашій школі, деякі учні приходять одягнені в старовинні сорочки і навіть цілі костюми, збережені їхніми прадідами, – зазначає українська діячка, яка навчає в «шашкевичівці». Вона звертає увагу, що така сорочка – це свого роду генетичний код.

– У нас на прикордонні є багато людей із українським корінням. Дехто про це не знає або не хоче знати. Навіть є такі серед осіб у самоврядуванні. Колись, будучи депутатом міської ради в Перемишлі, на засідання я прийшла у вишиванці. Один із депутатів підійшов до мене й промовив: «Коли я врешті-решт свою сорочку одягну». Таких поляків, які соромляться або бояться одягнути свою вишиванку, в нас багато.

Фото атора статті

***

Головний організатор варшавського заходу – Об’єднання українців у Польщі, а ініціаторкою і реалізаторкою є насамперед Стефанія Лайкош. Серед офіційних гостей «Українського етно» були: перший секретар Посольства України в Польщі Віталій Білий, колишній радник президента Польщі Генрик Вуєц, колишня депутатка Ради міста Варшави Людвіка Вуєц, голова ОУП Петро Тима, голова Фонду «Наш вибір» Мирослава Керик, перший голова об’єднання Юрій Рейт, польські публіцистки Іза Хруслінська та Боґуміла Бердиховська, які багато років підтримують українську громаду та інші.

Фото автора статті.

Поділитися:

Схожі статті

«Вдячні поляки поставили йому пам’ятник, а на батьківщині нема жодного»

 Ігор Ісаєв ■ ПОГЛЯДИ ■ №34, 2020-08-23 У Варшаві, неподалік місця поховання, відкрився сквер імені генерала армії Української народної республіки, захисника Замостя від Конармії...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*