Татяна Данюченко ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■  №42, 2019-10-20

“Обов’язкові фігури” – це історія про українську родину, яка приїхала до Польщі шукати кращої долі. Розповідь побудована навколо спортивного життя дівчинки Юлі, яка марить фігурним катанням, але насправді – це спроба зсередини відверто показати родину, з її емоціями, проблемами та взаєминами. Фільм демонстрували 1 жовтня у Варшаві в рамках DOC LAB, а також він буде представлений 27 жовтня на 4-му кінофестивалі “Україна”.

кадр з фльму “Обов’язкові фігури”

Це документальний фільм польської режисерки та сценаристки Еви Коханської з Кракова. Вона закінчила факультет театрології в Ягеллонському університеті, факультет режисури Варшавської школи кіномистецтва та курс документалістики у “Школі Вайди” (Варшава). В доробку режисерки вже є кілька коротких документальних робіт та фестивальні нагороди, зокрема 11-хвилинна стрічка “Звільнення” (Wypowiedzenie) про прибиральницю-українку. Фільм “Обов’язкові фігури” теж розповідає про українців, але є значно довшим, ніж попередні роботи режисерки. До цього вона представляла публіці короткі етюди, а цей фільм має 72 хвилини. За словами режисерки, він знімався протягом двох років та мав близько 140 годин робочого матеріалу.

Головна героїня Марина – мати трьох дітей і саме вона в родині “тато”. Режисерка зізнається, що Марина в житті була різна: і весела, і сувора, але під час монтажу було вирішено залишити саме ті моменти, які б розкривали, підкреслювали лише одну лінію. Тому жінка постає перед нами в ролі фурії, токсичної матері, яка постійно тисне на свою дитину та на чоловіка. Емоційне насилля на екрані, виснажуюче і болюче, здається навмисним прикладом з підручника з протидії сімейному насиллю. Вона нібито любить свою дитину, старається для неї, бажає їй кращого, але все відбувається через тиск, претензії, крик, сварки, розмови про гроші, через доведення дитини до сліз – так по-простому, по-народному, “б’є – значить, любить”. В цьому тиску зосереджені всі нереалізовані амбіції Марини, всі її прагнення.

Чи то насправді так, чи то кут зору режисерки такий, але Марина зображена не особистістю з власними інтересами, а примітивною фігурою, яка живе лише життям своєї доньки: гризе її за невдачі, лякає кар’єрою прибиральниці, радіє як дитина сценічним костюмам зі стразами. Хто ця жінка і чим займається – залишається за кадром. Чим вона захоплюється? Ким працює? Які в неї інтереси? Що вона дивиться або читає? Немає нічого, лише істота, яка зацікавлена пошуком теплого місця для себе та своїх дітей.   Постійні присікування до дитини та чоловіка йдуть від власного невдоволення, від нестачі ресурсу, від втоми, помноженої на труднощі адаптації в іншій країні. Така боротьба не може пройти без наслідків, тож інколи переслідувач змінює роль і стає жертвою, “яку всі довели” (епізод, коли Марина потрапляє до лікарні).

На останньому форумі YES у Києві, який вже 16-й раз проводить український олігарх Віктор Пінчук, було представлене дослідження щастя в 15 країнах світу. Україна опинилася на найнижчій сходинці рейтингу, а на перше місце українці поставили “щастя для своїх дітей” (32% опитаних респондентів, найвищий результат серед усіх країн з великим відривом). Щастя для себе пересічний українець вже не сподівається. Також 42% українців не хотіли би народитися в Україні (знову найбільший результат серед усіх), а також там не захотів народитися жоден з громадян 14 країн, які брали участь в опитуванні. Тож зрозуміло, чому Марина так діє – вона робить все, аби її діти були щасливішими, ніж вона. Якщо вона їх не згризе по дорозі.

Але якщо облишити емоційні враження від скандалів на екрані, постає питання: “що хотів сказати автор”? В художньому фільмі зазвичай є якась драматургія, герої підкоряються волі сценариста та режисера. Документальне кіно – це радше спостерігання, фіксування дійсністі як вона є. Але якщо картина претендує на художній вислів, то в ній має бути якась думка, мета, цілісне враження.

Тож якою була мета? Здається, її не було. На цю родину режисерка втрапила випадково, мама дівчинки Марина так безпосередньо поводила себе перед камерою, що Ева Коханська вирішила – з цього може щось вийти. Дійсно, з точки зору зйомок картина дуже автентична. Хоча Марина згадує, що не одразу звикла до камери вдома, яка нишпорила за родиною у досить інтимні моменти, але здебільшого жінка поводить себе природньо, що дає глядачу ефект повної присутності. Хоча враховуючи часті сварки на екрані, це більше схоже на реаліті-шоу, накшталт “Кохана, ми вбиваємо дітей” з українського телебачення.

То що хотіла показати режисерка, монтуючи отриманий матеріал саме так? Розказати про “цих невідомих та дивних українців, які живуть поряд з нами”? Показавши стереотипне, сварливе, не дуже розумне бабисько, яке ліпить вареники, погано знає мову (хоча живе у Польщі вже кілька років), більш за все радіє отриманню польського громадянства, а найбільше всього боїться повернення в Україну, звідки поїхала після Революції Гідності, коли українці, тільки-но прогнавши Януковича, взялися відбудовувати країну. Це картина про українців? Чи про життя окремої родини, їхні характери, радощі і біди, боротьбу і подолання перешкод, незалежно від національності? Але чому ж тоді так соромно, коли виходиш з зали кінотеатру?

“Обов’язкові фігури” (Jazda obowiązkowa), 2018, 72 хв.

Поділитися:

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*