Удар по християнських храмах у християнській країні: Холмщина і південне Підляшшя 1938 року

Григорій КупріяновичІСТОРІЯ№28, 2018-07-15

«Жахливі події, які відбулися протягом останніх днів на Холмщині та Підляшші, потрясли всіма православними у Польщі. Протягом короткого час знищено більше ста православних храмів (…). Ще не так давно нікому не могло прийти в голову, що таким близьким є незаслужений удар, який впаде на християнські храми у християнській країні, котрий можна прирівняти до того, що відбувається у безбожних країнах». Такими наповненими болем словами ієрарха Православної церкви зверталися до найвищої державної влади Польщі в середині липня 1938 року.

▲ Руйнування церкви у Крилові. Фото з сайту khdm1938.net
Руйнування церкви у Крилові. Фото з сайту khdm1938.net

Руйнування православних храмів на Холмщині та південному Підляшші у 1938 р. було безпрецедентною подією в історії християнства в Європі у ХХ столітті. Невипадково православні ієрархи порівнювали те, що діялося на Холмсько-Підляській землі з травня по липень 1938 р., до руйнування храмів у атеїстичних країнах, де це було елементом боротьби з релігією взагалі.

Необхідно підкреслити, що події, які відбувалися тоді на Холмщині та південному Підляшші, не були стихійною незапланованою акцією радикальних середовищ, які діяли поза державними структурами. Не були вони також результатом рішень окремих місцевих чиновників, які діяли без відома центральної влади. Руйнування православних церков, як і вся полонізаційно-ревіндикаційна акція, було елементом послідовної і спланованої на довгі роки політики тодішньої Польської держави.

<strong>Пригоріле</strong>
Пригоріле

Період між двома Світовими війнами був особливою епохою в історії православ’я та українського етносу на Холмщині та південному Підляшші. Перебування цих реґіонів у 1918-1939 рр. у складі Польської держави створило специфічні умови для функціонування Православної церкви та українського населення. Було це результатом, передусім, державної політики, принципом якої стало сприйняття православ’я як чужого елементу для цієї землі, а факту існування тут українського населення як незрозумілого і шкідливого. Звідси намагання державних чинників змінити віросповідний та національний характер місцевого українського православного населення.

Політика Польської держави стосовно Православної церкви та українського населення на Холмщині та південному Підляшші протягом двадцяти років існування Другої Речі Посполитої проходила еволюцію і мінялася. Проте, як вказує визначна дослідниця історії православ’я цього періоду проф. Мірослава Папєжинська-Турек, були два основні напрямки державної політики щодо Православної церкви: «ліквідаційний» – прагнення до максимального обмеження структур і впливів Православної церкви та «організації Церкви, проте з обличчям і характером для держави найвигіднішим», тобто прагнення до впорядкування ситуації і структур Церкви, але з підпорядкуванням її державі і використанням Церкви до реалізації державної політики, зокрема полонізації вірних.

Витків
Витків

Особливий характер мала політика Польської держави стосовно Православної церкви та місцевого українського православного населення саме на території Холмщини та південного Підляшшя. Цю територію державна адміністрація зараховувала до центральної Польщі і вважала частиною корінної території польської нації. Наслідком цього було намагання надати їй якнайшвидше польський національний характер. Ще в 1921 р. тодішній люблінський воєвода говорив: «До Бугу край є суто польським». У програмах національної і віросповідної політики, а також під час практичної її реалізації Холмщину і південне Підляшшя трактували інакше, ніж інші території, заселені українським православним населенням. У результаті цього Православна церква та українське православне населення на цій території в міжвоєнний період опинилося в дуже складній ситуації.

Якщо спочатку (особливо у першій половині 20-х років, коли Польща була ще демократичною державою), існував, хоч і з численними обмеженнями, певний простір свободи для діяльності Православної церкви і розвитку українського національного життя, то наприкінці міжвоєнного періоду цей простір радикально звузився. Помітну зміну у національній та віросповідній політиці Польської держави принесла саме перша половина 30-их років. Політика ця набирала в той час дедалі радикальнішого характеру і загострювалася. Це було пов’язано з щораз швидшим еволюванням Польщі у напрямку авторитарної держави. Ідеологічними принципами тодішнього правлячого табору стали націоналізм, католицизм і авторитаризм. У національній політиці відбувся остаточний перехід до концепції національної асиміляції. З національною політикою держави все більш перепліталася віросповідна політика. Правлячі кола вважали, що найуспішнішим шляхом для полонізації непольського населення є прийняття ним католицизму у латинському обряді. Іншим шляхом для асиміляції мала бути полонізація церковного життя окремих віросповідань, водночас у 1935-1936 рр. зростала роль війська у формуванні національної і віросповідної політики держави. Незабаром стало воно однією з основних державних структур, яка формувала принципи і реалізувала цю політику.

Територією, де найбільш відчутною стала радикалізація національної та віросповідної політики Польської держави у другій половині 30-х рр., була саме Холмщина і південне Підляшшя, тобто східні повіти Люблінського воєводства. Полонізаційно-ревіндикаційна акція (саме таку назву дала їй державна адміністрація) була впровадженням у життя принципів тодішньої національної і віросповідної політики Польської держави, метою якої було збільшення потенціалу польського народу шляхом асиміляції національних меншин, а одним із засобів цього вважалося прийняття представниками меншин католицизму у латинському обряді і полонізація церковного життя інших віросповідань.

Через кільканадцять місяців після проведення акції руйнування церков Іван Коровицький під псевдонімом Б. Жуків у брошурці «Нищення церков на Холмщині в 1938 р.» писав: «Спочатку 1938 р. ніхто з холмщаків не припускав, що може статися ще щось гірше, ніж звичайна холмська дійсність. І справді, губити, здавалося, більше не було чого. […] Безконечна низка принижень й зневаг палила соромом і гнівом серце кожного холмщака. Ні, гірше не могло бути… Але гірше прийшло у 1938 і 1939 роках. Страшні роки диявольської боротьби цілої держави проти маленької горстки холмщаків-українців». Найбільш відкритим і брутальним заходом полонізаційно-ревіндикаційної акції було руйнування православних храмів улітку 1938 р., коли набрала вона характеру відкритої боротьби з православ’ям.

Акцію руйнування церков проведено в період від середини травня до середини липня 1938 р. Розпорядження про знесення храму приймали місцеві координаційні комітети. Офіційним приводом руйнування церков було усунення «зайвих» храмів, які самі розвалюються. Сам процес розбирання храмів організовували управи ґмін за дорученням повітових старостів, котрі діяли у тісній співпраці з координаційними комітетами. Руйнування храмів здійснювали команди пожежників, в’язні, військові формування саперів або найняті робітники. Відбувалося воно під охороною війська або поліції, котра часом прибувала з собаками. Поліціанти (залежно від ситуації та обставин) були з палицями або карабінами, часом із примкнутими багнетами. Формування, котрі мали здійснити розбирання, переважно прибували в село вранці, а в деяких випадках навіть уночі. Супроводжували їх представники місцевої адміністрації.

У випадку діючих храмів часом перед початком руйнування виконавці акції зверталися до православних священиків і змушували їх винести з храму дарохранительницю зі Святими дарами, погрожуючи ув’язненням у випадку відмови. Проте часто перед руйнуванням храму вони не зв’язувалися з православними священиками і під час розбирання знищували все оснащення храму, водночас профануючи його. Нищили також інші речі, які переховувались у храмі, наприклад, парафіальні бібліотеки чи архіви. Були випадки осквернення храмів та прицерковних кладовищ. Представники влади демонстративно проявляли зневажливе ставлення до релігійних почуттів віруючих, наприклад, заходячи до храму у шапці чи з собаками.

Розбирання храмів тривало від кількох годин до кільканадцяти днів у випадку мурованих церков. Православним не давали змоги забрати оснащення церкви чи матеріали, які залишилися після розібрання. Залишки будівельних матеріалів продавали або віддавали робітникам, котрі здійснювали руйнування церкви. Траплялося, що залишки мурів зруйнованої церкви розсипали на дорозі. Залишки дерев’яних церков продавали як опалення.

Проведена у рамках полонізаційно-ревіндикаційних дій акція руйнування православних церков на Холмщині та південному Підляшші була завершена 16 липня 1938 р. Під час її проведення знищено, за даними Люблінського воєводського уряду, 91 церкву, 10 каплиць, 26 домів молитви, тобто загалом 127 храмів. Крім цього, 3 церкви передано Католицькій церкві (одна церква мала бути передана пізніше), а 4 храми залишили в якості моргів. Між серединою травня і серединою липня 1938 р. на Холмщині та південному Підляшші щодня нищилися дощенту в середньому дві православні церкви…

Події 1938 р. мали трагічні наслідки для місцевого культурного краєвиду. Серед знищених храмів були цінні пам’ятки церковної архітектури. Проте під час акції руйновано не тільки старі храми, але й побудовані вже після Першої світової війни. Їх розібрано було аж 20.
Акція руйнування православних храмів на Холмщині та південному Підляшші у 1938 р. була однією з найтрагічніших подій в історії православ’я та українського народу на Холмсько-Підляській землі. Була вона намаганням змінити культурний краєвид Холмщини і південного Підляшшя, усунути з нього українську православну спадщину. ■

Поділитися:

Схожі статті

Православна церква в Україні: на шляху до автономії

ПОДІЇ ■ №42, 2018-10-21 У четвер, 11 жовтня, відбулася доленосна історична подія як для Української православної церкви, так і для української держави у міжнародному політичному значенні. Вселенський патріарх Варфоломій приступив...