У згарищах Кальниці (II). Пошук триває…

Богдан ГукІСТОРІЯ№49, 2013-12-08

Заголовок друкованих нижче спогадів колишніх мешканців села Кальниці невипадково перегукується з заголовком публікації з «Нашого слова» № 5–8 за 2013 р. Тепер я додав «Пошук триває…», бо завдяки контактові, що його установив зі мною Мирослав Вархоляк після появи в лютому 2013 р. моєї статті й спогаду Катерини Юрковської про масове вбивство українців у Кальниці, я зміг відвідати в Моронзі на початку травня колишніх кальничан – Теклю Вархоляк, Емілію Ґойдич, Дмитра Галанича та Михайла Галанича – і записати свідчення їх пам’яті про злочин 26 вересня 1945 р. Вони дозволяють доповнити мої давніші твердження, спростувати їх та розширити пізнавальні межі щодо обставин, перебігу і наслідків убивства Військом польським (далі ВП) українців у Кальниці Ліського повіту.
Спробую вказати головні моменти в моєму намаганні розкрити цей «новий» масовий злочин («новий», тому що аж до публікації «У згарищах Кальниці» на початку цього року він не був відомим). Спершу про те, чого не змінюють нові спогади кальничан, порівнюючи зі спогадом К. Юрковської. По-перше, незмінними залишаються часові й просторові параметри злочину; по-друге, його автори-виконавці – це вояки ВП; по-третє, його обставини: повоєнна масова елімінація українців у польській державі шляхом насильної депортації до УРСР.
Доповнити інформацію слід ось чим: кількість жертв не досягла 49 чоловік, як у спогаді Юрковської. На погляд авторів споминів, було їх не менше як 36 осіб, серед яких були діти й жінки.
Дуже важливе те, що спільними зусиллями очевидців удалося встановити імена жертв. Це були: Дмитро Куземчак та його син, Притичкач і його внук, Василь Вархоляк, Галанич, Лабик з дочкою і тещею, Садзинський, Андрій Юрша, Лука Лесик, Андрій Мацко, Марія Тхорик, Андрій Тхорик, Тетяна Кохан з дочкою, Катерина Галанич, Дзюбак з сином, Олена (прізвище невідоме). Щоправда, відомості про злочин і досі є неповними, можливо, вже не вдасться відновити ці дані. Проте сьогодні знаємо значно більше, ніж ще кілька місяців тому.
Наступне важливе зауваження: звіти українського руху опору, наприклад УПА, не завжди надають вичерпну інформацію про ситуацію українського села під час антикомуністичного повстання українців у 1944–1947 роках у польській державі. Не відомо, чому автор оперативних звітів з надрайону «Бескиди» з 31 грудня 1945 р. командир тактичного відтинка УПА «Лемко» отримав інформацію лише про 8 жертв ВП у Кальниці. Імовірно, неґативний вплив на це мало те, що на час злочину рух опору ще не сформував якісної системи збору інформації з терену. Василь Мізерний-«Рен» вводив у свій 4-місячний звіт неточні дані, отримані від теренових працівників за період від серпня до грудня 1945 р. Отож спогади очевидців стали єдиним джерелом установлення фактичного перебігу та наслідків винищувальної, нацистської за характером, геноцидної акції польських вояків проти мирного населення Кальниці.
Запропонована нижче увазі читачів публікація – це відтворений у текстовому вигляді відеозапис розмови з очевидцями. Текст повністю відповідає перебігові й змістові цієї розмови. Це відображається також у його оформленні. Малозрозумілі слова (діалектизми й полонізми) пояснюються в квадратних дужках. У таких же дужках подані доповнення, без яких речення може бути незрозумілим або втрачає граматичний порядок.
Усім особам, причетним до створення запису спогадів, щиро дякую.

Спогади Дмитра Галанича, сина Марії та Павла Галаничів, народженого 12 лютого 1922 р. в Кальниці Ліського повіту (з доповненнями Теклі Вархоляк, дочки Марії і Павла Галаничів, народженої 10 листопада 1924 р. в Кальниці, та Михайла Галанича, сина Марії і Павла Галаничів, народженого 22 травня 1933 р. в цьому ж селі).

Дмитро Галанич (далі Д. Г.): У селі Кальниці було 120 номерів. Було п’ять родин жидів, дві поляків – лісничий і лісний. Перший був Навроцький, другий – Пєкло. Село розположене було в такий спосіб: Суковате під Хрищату, і [там був його] кінець, а на долину – до Середнього. Ідемо згори: наша хата стояла в долішнім кінці на середині. Там було 20 хат в такому одному якби пункті. Далі було якби передмістя, чи як то називати… школа, кооператива, тартак. То переривала ріка. Плебанія, приходство, дуже гарний мурований будинок.
До нашої парафії приходили три села: Кам’янки, Суковата, а Кальниця була центром. Церква – якісь двісті метрів від приходства, церква була наша, по тій самій лінії на схід. Церква була побудована… там є десь взмянки [згадки – Б.Г.], у якім часі…

Хати в Кальниці стояли вкупі чи село мало присілки або кутки?
Д. Г.: Був дворек [невеликий двір]. Там мешкав завше той цілий лісничий, поляк. Дворек був у такім пункті, де була кооператива, школа, тартак, плебанія і дворек, церква і на кінець дві родини жидівські. Далі знову зачиналося село, до Середнього.

А Ваша хата де стояла?
Д. Г.: Суковата згори, а на долину Середнє Велике.

Частини села мали свої назви?
Д. Г.: Щодо назв, но, то така справа…, гірки…, Банька називалася одна там, навіть як приїхали ті, що село пізніше спалили, то [один вояк] відразу на ту Баньку карабін машиновий виставив.
Михайло Галанич (далі М. Г.): Банька, як від доли, від Середнього взяти, то лежала по правій стороні, але вище йшов, як казали звичайно, Верх, аж до Суковатої, тягся вгору.
Текля Вархоляк (далі Т. В.): Над тартаком.
Д. Г.: Як до Середнього, то [була] блазя гора, границя: тут Кальниця, тут Середнє. А тут, у той кєрунок [напрямок] на Суковату, то вже кінчилася [Кальниця, там була] Хрищата, наша столиця, наші партизани.
Дорога вела просто на Середнє, Луків, Тернаву, аж на Загір’я, Сянік. Як наші 25 хат, то дорога йшла поза половину Кальниці й на Балигород.
Т. В.: Там, де плебанія.
Д. Г.: То була дорога локальна, але пізніше, як прийшли німці, то ми робили ту дорогу. Сполучали Куляшне і Мхаву, там уже нову дорогу зробили, 30 кілометрів.

Які назви мали поля?
Д. Г.: Поля називалися в такий спосіб…
Т. В.: Кичера.
М. Г.: Панське.
Д. Г.: То був терен, котрий грабя [граф] мав, розпарцелювали, але називали Панське. То розпарцелювали й купили господарі. А то винятково [сталося, бо] вони неспеціально хотіли продати, але єднак [усе ж] удалося. То було Панське, а так то називали ґрунта й морґи. Двадцять чотири морґи – то був ґрунт, то так, як були багатші, мали цілий ґрунт, то мали сорок вісім морґів.

Хто в Кальниці був такий багатий, що мав ґрунт?
Д. Г.: Ми мали вісімнадцять морґів землі. Наша родина належала до середніх [господарів].
М. Г.: Господарів було більше на такім середнім рівні, дуже [багато] було господарів, котрі мали, як на тамтой час, кєрати [кінні приводи], машини до мелення, до молочення; було кілька господарів, котрі колись були в Америці, поверталися з Америки, побудували дуже гарні хати. і вони вже господарювали.
Д. Г.: Навіть мій дідусь в Америці був два рази, Антанас Галанич.
М. Г.: Куземчак був добрий господар, Ткач, Лесик.
Д. Г.: Лесик мав два ґрунти, то є сорок вісім морґів. [Він] один такий був.
М. Г.: По лівій стороні від Баньки гора називалася Кичера. Вона тяглася аж на Суковате. То була досить висока гора. По лівій стороні під тою Кичерою плила річка Тернавка.
Д. Г.: Випливала з Хришатої. До неї доходили потоки Кальничка, Чорний.
М. Г.: З села Кам’янок-Кам’янка.
Д. Г.: Тернавка плила аж до Тернави, Ослави.

З чого жили кальницькі люди перед війною?
М. Г.: З рільництва, невелика група у тартаку, але небагато.

Чим накривали хати?
Д. Г.: Соломою, всі соломою. Нові пізніше зачали крити бляхою.
Т. В.: У Цабана хата була крита бляхою, на долині.
Д. Г.: Була кооператива, спільне наше добро, але був ще другий склеп [крамниця], приватний. Його дуже добре провадив Іван Мельник.
Т. В.: Вибудував дуже гарний дім, дуже…

Мешканці, крім прізвищ, мали прізвиська. Можете їх назвати?
Д. Г.: Зачинаю. Правдиве назвисько Ткач – «до кравця», «Крілів» – Мельник, «до Мазура» – Вархоляк, «Васів», «до Вася» – Куземчак, «Юрків» – Куземчак, «Ґрицьків» – тоже Куземчак, «Мельник» – Вархоляк, «до Когута» – Дзюбак, «Іванків», «до Іванка» – Галанич, до нас, Галаничів, було «до Галанича», видно, не було ніякої взмянки.
Т. В.: Одна наша хата така була.
Д. Г.: Гривняк Текла – «до Бойка», «Пісів», «до Піся» – Ткач, «до Катирчака» – Галанич, «Іванчин», «до Іванки» – Кохан, «до Халя» – Тхорик, «до Вовка» – Мацко, «до Клима» – Лесик, «до Лєльохи» – Юрчак, «до Лабика» – Сажинський, походження з якоїсь шляхти там, «до Овечка» – Куземчак, «Подоляк» – Галанич. То люди на нашій частині села.

Розкажіть про згадані родини жидів.
Д. Г.: Жиди займалися рільництвом [обробляли землю], і ганделєк [мала торгівля], то в них засада була. Тримали папіроси, трафіку, як то називали колись, спирітусик [спирт], тоже там тримали. І рільництвом, трохи землі і тим ся утримували. Так як на селі, то декотрі досить добре то провадили. Наймали наших за служонцих [слуг]. Жили спокійно. Не було такого, щоб їм хтось щось робив, а вони були тілько так, така в них засада була: як знайшов, то віддав, щоб не відомо що, поміг, але як тя ошукав, то сорочку взяв з тебе, то було можливе. Зі свинями не мали діла, але коні, корови – то в них був гандель. На добрім то вони не заробляли. Бо як купив недоброго коня, навіть як переплатив [за нього], а продав як доброго, то за два тижні я мусів зміняти коня [на наступного]. Такий-то в них був гандель.

Продовження в наступному числі «НС»

Публікацію підготував Богдан Гук

Поділитися:

Категорії : Історія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*