Дарина Попіль ■ ЛІТЕРАТУРНА СТОРІНКА ■ №7, 2018-02-18

Н о в е л а

Будильник розриває міцний сон. 06:00 – пора вставати. Агнєшка ліниво потягується в ліжку. Ранковий ритуал сучасної працюючої людини у великому місті: вмитись, швидка кава з канапкою або вівсянкою (якщо є час), одягтись і вибігти з дому. Макіяжу Агнєшка не визнавала, і не тому, що вважала себе вродливою, якраз навпаки, просто була певна, що він їй не допоможе ні у кар’єрі, ні в особистому житті.

Агнєшка була дуже працьовита. У своїй родині, вона, мабуть, одна з небагатьох, яка вирішила, що потрібно заробляти собі на життя тяжкою працею. Сусіди і друзі називали Агнєшку «бізнесвумен», і їй це лестило. Але навіть собі вона не зізнавалась, що основна причина її занурення в роботу – це небажання перебувати в квартирі, де вона мешкала одна, відчуваючи себе вкрай самотньою.

Робота Агнєшки була досить відповідальна – за день вона мусила обійти багато пунктів, перевірити їх стан, зібрати необхідний товар і доставити його в головний офіс. Іноді доводилося декілька разів на день повертатись до офісу навантаженою по самі вуха і знову вирушати по точках. Робочого автомобіля в неї, на жаль, не було. Найбільше Агнєшка любила свій завершальний вихід на пункти вже пізно ввечері. Тоді вона спокійно, не поспішаючи, поверталася з останнім товаром додому. По дорозі іноді сягала до товару по щось смачненьке, вдихала його апетитний аромат і знала, що зараз вона врешті розслабиться, відпочине, подивиться якесь телешоу і досить рано піде спати. А завтра знову новий день, треба буде вдосвіта прокинутись і йти на роботу.

Вихідних Агнєшка собі не дозволяла, хіба що на основні католицькі свята брала відгул, і то лише тоді, коли необхідно було пересадити улюблені квіти у вазонах. Квіти – це єдине, що прикрашало самотній світ Агнєшки.

Вона їх обожнювала і витрачала більшість зароблених грошей на нові розсади або горщики для них.

Сьогодні зранку Агнєшці особливо не хотілось вставати, адже вчора вона допізна працювала – у п’ятницю на точках завжди було багато роботи, адже в суботу було ще більше всього, що треба забрати з пунктів. Коли вона прийшла на свою першу точку, спочатку подумала, що помилилась смітниками. Але ж ні, це її звичні смітники, на які вона завжди вирушає на самому початку, бо вони найближче дому і там завжди найбільше пляшок та банок з-під пива (недалеко нічний клуб). У смітниках порпався привабливий чорнявий мужчина і нахабно гріб усі її трофеї до величезного облізлого рюкзака. В Агнєшки всередині все спалахнуло – чи від обурення, чи від того, що цей крадій її заробітку викликав у ній якийсь поки незрозумілий скачок адреналіну.

Після миті вагання Агнєшка наважилась висловити своє обурення: «Proszę Pana, Pan się pomylił śmietnikami, te i jeszcze 15 w okolicy są moje już od 10 lat – to wszyscy wiedzą. Ale Pan chyba nie jest z Warszawy, o ile tego nie wie». Мужчина різко повернув голову, трохи розгублено усміхнувся, покрутив язиком бичок, нічого не відповів і продовжив копирсатись у смітниках. Гнів і водночас цікавість до незнайомця росли в Агнєшці паралельно. Вона наблизилась і знову сказала: «Czy Pan rozumie, co ja do Pana mówię? Proszę stąd natychmiast iść. Proszę sobie iść do innej dzielnicy. Te śmietniki – moje. Jak Pan sobie nie pójdzie, to zawołam Krzywego Kazia, on pilnuje pracy na śmietnikach w tej dzielnicy Warszawy, lepiej go nie denerwować. Ale widzę, że tego wszystkiego Pan też nie wie?!».

Мужчина знову повернув голову. Цього разу в його очах було розчарування і тінь суму. В Агнєшки стиснулось серце – чоловік справді був красивий (його потерті джинси і порвані кросівки Агнєшку не турбували). Сама вона виглядала не набагато краще і вперше пошкодувала, що має непомиту голову і що ніколи не малюється косметикою, яку знаходить на точках. Мужчина мугикнув, потім буркнув щось не польською і закляк.  Агнєшка зрозуміла, що він, здається, іноземець. Вона показала на вуха і спитала: «Ale Pan mnie rozumie?» Чорнявий радісно помахав головою. Він попорпався у себе в рюкзаку, дістав якийсь клаптик паперу, а звідти синю книжечку. Показавши на неї, пробелькотів: «Україна, з України єстем, нє мєсцови. Пшепрашам. Степан єстем. Не зналем, що то сметнік пані. Прошу препрошеня»». Насправді Агнєшка вже й не злилась, її серце тьохкало – вона вперше зустріла на роботі когось, хто їй сподобався. Можливо, у неї тепер, як у фільмах, буде пристрасний роман з колегою по роботі. Степан був несхожий на варшавських чоловіків, які ходили з гордо піднятою головою, як павичі. Варшавські хотіли, щоб жінки за ними бігали, а Агнєшка не хотіла, та й не вміла за ніким бігати. Степан дивився їй просто в очі добрим і відкритим поглядом. Щось у ньому було таке, як у гарній, трохи обшарпаній домашній собаці. Його хотілось приголубити, приручити і нікуди вже не відпускати. Агнєшку заінтриґувало те, що він іноземець, та ще й з України. Багато чула від подруг про гарячість та пристрасть українських чоловіків. І про те, якщо за ними гарно доглядати, то вони не спиваються і дуже працьовиті. Трохи провагавшись, Агнєшка сказала: «Stepanie, jesteś głodny? Mam tu blisko biuro, czyli nie biuro, a moje malutkie mieszkanko, chodźmy, napijemy się herbatki i coś zjemy…».

Будильник голосно дзвонить. На годиннику – 08:00. Агнєшка більше не встає щодня о 6-ій ранку, вона врешті може собі дозволити поспати трохи довше, адже вона більше не сама. Вона зустріла свого принца, прекрасного і загадкового, іноземного. З кожним днем їм стає легше спілкуватись. Вона навчає Степана польських слів, а він її українських. Степан дуже любить співати українські пісні. Агнєшці аж серце зводить від якоїсь меланхолійної туги і краси, коли він вечорами затягує гарну, але сумну українську пісню. Тепер вони щодня ходять разом на точки і їй заздрять усі сусіди та співробітники. Агнєшка більше не носить тяжкі торби з пляшками і бляшанками з-під пива, вона просто діловито перебирає «товар», а Степан напихає ним свій величезний рюкзак. Їм не доводиться вже бігати по сто разів на день в «офіс», щоб розвантажувати тару. Під кінець робочого дня вони спокійно несуть свої скарби додому, а коли їх назбирається достатня кількість, везуть у пункт прийому, що знаходиться в іншому кінці Варшави.
Тепер Агнєшка ще дужче любить вечори, адже вона більше не повертається додому лише з міцним недопитим пивом в руках, у неї появився коханий, з яким вона ділить здобич, ліжко і своє серце. Степан прийняв зі всією вдячністю її  величезну польську любов, маленьку квартирку і турботу. Відповідав на все це взаємністю.

Завтра буде рік, як вона зустріла свого українського принца. Агнєшка знає, що з цієї нагоди Степан їй купив дуже гарний горщик для квітів в Ашані, який не надто спритно заховав у шафі.

Врешті Агнєшка збагнула, що не лише в роботі щастя, що бути варшавською «бізнесвумен» добре, але бути просто чиєюсь «вумен» набагато приємніше.

Завтра вони з Степаном йдуть до Krzywego Kazika на серйозну розмову, будуть просити, щоб він розширив спектр їхніх точок роботи ще й на вулицю Taргову. Там є ще кільканадцять смітників, таке збільшення бізнесу їм дуже потрібне. Вони все-таки люди ділові і мусять планувати своє майбутнє, тим паче невдовзі їх у цьому великому місті буде вже троє… ■

Поділитися: