Тарас Шумейко ■ КУЛЬТУРА ■ 2010-10-15
{mosimage}
У той час, коли “мода на Україну” в польському політикумі вивітрюється, неначе вранішній туман, велику вагу в підтримці “східного партнерства” набувають неурядові, культурні та суто особистісні ініціативи. Однією з цеглинок у цій справі стала цікава, ба – навіть незвична – громадська ініціатива. Розпочало її таке оголошення: “Ми, учасниці гурту “Варшавські розспівання”, реалізуємо проект “Wymiana/Oбмін”, що адресований до українок, які мешкають і працюють у Варшаві. Протягом двох років ми співаємо традиційні українські пісні, але дотепер робили це винятково в польському ґроні. Однак ми хочемо це змінити (…)”.
Текст звернення був розісланий електронною поштою, опублікований в Інтернеті (на блозі гурту “Варшавські розспівання”) та на дошці оголошень у варшавській церкві на вул. Медовій. Потім на першій зустрічі, що відбулася в Центрі привітання у Варшаві, до шести постійних учасниць групи “Варшавські розспівання” приєдналися Галина та Надія з Тернополя, Ганна і Леся з Городка, Ольга з Ростова-на-Дону, Тетяна зі Сум та Оля з Івано-Франківська. На наступних зустрічах до гурту співаків приєдналося ще кілька жінок: Надія з Рави- Руської, Галина з Червонограда, Ганна зі Львова (у своєму рідному місті вона співає в хорі), Галина з Городка, чоловік із соковитим басом – Василь із Тернополя (до речі, він виливає у Варшаві дзвони) та інші охочі до співу громадяни України.
Як і слід було сподіватися, попри розмаїття географії, репертуар українських співачок виявився цілком згідним: польські дівчата вперше почули чимало застільних шлягерів, зокрема, “Чорноморця”, “Чорні очка як терен” чи популярну загальнонародну лірику “Туман яром” та “На городі верба рясна”. Усе це – великою мірою продукт міського фольклору ХІХ ст., але ентузіасток з гурту “Варшавські розспівання” це зовсім не бентежить – адже для них цей пласт української культури є не менш важливий, ніж так званий “автентичний фольклор”, зібраний у глухих, “не зіпсованих цивілізацією” українських селах. Звісно, що українська автентика дівчат цікавить аж ніяк не менше – навпаки, вони вже кілька років ходять на майстер- класи до Тетяни Сопілки, Юрка Пастушенка та інших учителів з України, оволодівають технікою співу білим голосом та освоюють автентичний матеріал. До того ж, обмін є обмін. У відповідь на популярні пісні наших жіночок польські дівчата співають їм “своїх” українських пісень – тих, що навчилися на майстер -класах: тут і “Соловей”, і “Летіла зозуля”, й інші хіти, добре знані всім шанувальникам славнозвісного гурту автентичної музики “Древо”.
З учасниками проекту я зустрівся у вітальні церкви на Медовій, де з ласки о. П. Кушки відбулася чергова зустріч. Жінки навперебій співали все нових і нових пісень, а в перервах читали гуморески Павла Глазового, розповідали анекдоти. Утім, далі перейшли до серйознішої тематики – урочистостей, присвячених Дню Незалежності України і виступові новоствореного польсько-українського гурту під час святкування в церкві на Медовій. Порушувалося також питання про плани на найближче майбутнє, зокрема, з’явився задум урочистого походу до пам’ятника Шевченка з піснею і квітами. На завершення учасники зустрічі пішли танцювати та водили хоровод, із захватом самі собі плескаючи в долоні… Тоді нарешті мені вдалося поговорити з учасниками проекту.
– У рамках проекту “Обмін”, – розповідає одна з головних його ініціаторок Івона Ґоздзіковська, – передбачалося шість зустрічей, що мали відбуватися щотижня в неділю з 25 липня до 29 серпня. За матеріалами зустрічей ми хочемо видати компакт- диск із записами наших співів та пісенник.
– А як із осягненням артистичних ефектів? – питаю я. – Адже треба працювати в сталому ґроні й на певному матеріалі. А склад учасників проекту не завжди постійний (на зустрічі щоразу приходять нові люди), та й репертуар доволі строкатий – “пізній” фольклор в обробках керівників народних хорів перемішується з автентичним фольклором… Чи не здається вам, що обраний вами “метод” розходиться з метою?
– Справа в тому, що в цьому проекті ми не прагнемо досягти якихось виняткових артистичних ефектів, – відповідає І. Ґоздзіковська, – скоріше, нам ідеться про глибше пізнання України, її народу, чиїми піснями ми так захоплюємося. До того ж, проект має ще одну мету, суто соціальну: дати можливість українським заробітчанкам жити у Варшаві повноцінним життям. Нам хочеться, щоб ці жінки хоч на мить забули про соціальну ієрархію й ті реалії, у яких вони щодня перебувають на роботі.
Справді, ні для кого не секрет, що побут українських трудових міґрантів здебільшого, м’яко кажучи, нелегкий, а культурне життя вельми обмежене – задоволення духовних потреб часто зводиться до щотижневої присутності в церкві плюс, у кращому випадку, оглядання телебачення. Одначе не всіх це влаштовує. Тому зустрічі, спільні співи – це гарна альтернатива безініціативному вбиванню часу. А головне – який же українець не радів би нагоді поспівати? Після закінчення зустрічей за графіком товариство щоразу вирушає до найближчих скверів і парків у середмісті, де продовжуються співи й бесіди. Адже дві години співу – цього замало.
– Після однієї з попередніх зустрічей у Центрі привітання, – згадує Івона, – коли ми пішли співати до парку, перехожі зупинялися, слухали, мов зачаровані. Хтось запитав: “Що тут відбувається?” На це відгукнулася пані Галина: “Тут Польща й Україна співають разом!”
У такій невимушеній атмосфері відбувається презентація української культури в столиці Польщі, сказати б навіть, відбувається її культурна колонізація. Якби подібних акцій було більше, то хтозна: може завдяки їм означення Польщі як “адвоката України” стало б не лише змінним політичним гаслом, а й соціальною реальністю, ініціативою, що йде не від урядовців, а “зсередини” польської спільноти, тобто від пересічного громадянина.
Проект реалізовано спільно з Фондом “Форум різноманіття” в Центрі привітання у Варшаві, фінансує його Банкова фундація ім. Леопольда Кроненберґа.
“Наше слово” №42, 17 жовтня 2010 року{moscomment}
Примітки:
