Ірина Патра 50-ліття ліцею в Ґурові-Ілавецькому№25, 2018-06-24

Коли людині 14 років, рідко коли вона знає, що хоче робити в житті. Певно, так було й зі мною, тільки за мене вирішили батьки. Як я закінчила 8 клас, мама відвезла мене автобусом до Ґурова. Пам’ятаю, того дня йшов дощ. Мені так сумно стало, що я далеко від своїх близьких і всього мені знаного. Тужила я за ними понад місяць, а додому можна було їздити лише раз на місяць. Тоді ми вчилися також у суботи. Тільки це, що я пізнала, це чудові дівчата, які стали мені найближчими товаришками донині, компенсувало мені розлуку.

Я знала, що мета мого перебування в ліцеї у Ґурові – навчатись. І я вчилася, пильнувала цього. Але любила я також «тринду-динду-гопса-са довкола ратуші». Так нам говорила наша вчителька, вчителька української мови О. Щерба, коли бачила нас у місті, а ми просто йшли після уроків на солодкі тістечка.

У Ґурові була тоді дуже гарна звичка. Кожного ранку ми йшли до костела (бо тільки такий був) помолитись. Одні, зі старого гуртожитку, заходили по дорозі на сніданок, а з нового йшли після сніданку, перед уроками. Я дуже хотіла танцювати в «Думці», а дівчат було в ансамблі багато. Шанси були невеликі. Одного разу до нас приїхав пан Мухлядо – хореограф з Ольштина, який навчав нас польських народних танців. На пробах я дала із себе все і це мені нагородилось. Я дуже любила танцювати в «Думці». Пізніше я вчила танцювати своїх учнів. Інколи мені здається, що я ще тепер могла б танцювати.

Коли я була в І класі, до нас до школи прибув п. Володимир Богун. У цей час дав нам стільки тепла, зрозуміння і сердечності, що назавжди завоював наші серця. При кожній товариській зустрічі згадуємо його з великим сентиментом, а при зустрічах з ним вітаємось «пане професоре» або просто «професоре».

Не дуже пригадую собі, але певно тоді ми не завжди говорили між собою українською мовою. Зате зустрічаючись сьогодні, не вживаємо іншої, тільки свою українську. Нею говорять також наші діти і починають говорити наші онуки.

У ліцеї я зустріла свого чоловіка Христофора, з яким ми створили гарну сім’ю.

Ґурово-ілавецький ліцей закінчило троє наших дітей. Маю надію, що їх згадки є також такі теплі, а знайомства переживуть роки. Я дуже любила відвідувати ліцей, коли там навчалися мої племінниці, а потім мої діти (початок 2000-х). Я любила атмосферу у школі, дружні відносини, підхід учителів до учнів і таку їхню свободу, якої нам бракувало. Завдяки безчисленним старанням, впертості і тяжкій праці Мирона Сича побудовано гарну школу, інтернат, їдальню. Діти усе мають на місці. Однак я, дивлячись назад, не жалкую ні однієї хвилини з перебування в ліцеї у Ґурові, бо він оформив мене.

Дуже шаную чуже, понад усе кохаю все, що своє. ■

Поділитися:

Схожі статті

Хоровод і коровай  «стоднівка» в українській школі в Гурові-Ілавецькому (ФОТО)

Хоровод, тобто стилізований старовинний слов'янський  народний танець у виконанні дівчат із випускних класів, а потім внесення у святково прикрашений зал двох обрядових хлібів з...

Коментарі

  1. Przyjemnie było przeczytać wspomnienia o bliskiej mi szkole. Równie miło bylo zobaczyć na zdjęciach mojego ojca i moich profesorów T. Szczerbę i S. Książka. Nie znam tego zdjęcia, ale przypuszczam , ze to 25-lecie waszej szkoły. Pozdrawiam serdecznie koleżanki, kolegów, przyjaciół z tamtych lat . Z Dzirba

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*