Юрій Гаврилюк ■ ІСТОРІЯ ■ №29, 2018-07-22

1941 рік на Підляшші

На початку наступу на СРСР німецькі бомбардувальники та артилерія намагались влучити, перш за все, у червоноармійські військові об’єкти, які розташовувались переважно на терені міст, містечок та залізничних станцій. Отже, у більшості українських сіл Більського повіту, які знаходяться осторонь головних шляхів, червневі дні 1941 р. пройшли, як на війну, досить спокійно. Перехід фронту часто обмежувався тим, що проїхав німецький патруль на мотоциклі. Такого щастя не мали, однак, мешканці сіл, що на пограниччі сьогоднішніх ґмін Гайнівка і Дубичі-Церковні, де наступаючі німецькі частини зустрів організований опір з боку радянських військ або німецькі сутички з червоноармійцями, які не встигли відступити на схід, і «перемішались» з моторизованими підрозділами Вермахту.

Кілька днів між початком воєнних дій та появою 24-25 червня німецьких солдатів місцеві мешканці намагалися використати на викопання в своїх обійстях схронів, хоч не завжди встигали їх скінчити. Так було й у Дубичах-Церковних, які під вогнем німецької артилерії опинилися 24 червня, внаслідок чого згоріло більше 50 домів, церква і приходство. В одну із сімей, сховану у не прикритій зверху ямі, влучили відламки снаряда, який вибухнув, вдарившись об стіну господарського будинку. Молодій дівчині відламок пробив серце, її поранений брат вижив (перев’язав його німецький лікар частини, яка незабаром увійшла до села). Менше щастя мало троє молодих чоловіків, які з Дубичів втекли, однак німецькі солдати знайшли їх у схроні, викопаному на полі, та розстріляли.

Зі спогадів мешканців Старого Корнина, розташованого північніше Дубичів, виходить, що у Вільшинках при дорозі до сусідніх Коритисків стояв радянський артилерійський підрозділ, який протягом ночі вів вогонь у напрямку Дубичів-Церковних, відтак відступив у сторону Біловезької пущі. 24 червня сам Корнин опинився під вогнем німецьких кулеметів, унаслідок чого згоріло кілька будинків. Коли ж наступного дня німецький підрозділ увійшов у село, окрім чергових підпалів, солдати вбили ще 8 мешканців (найстарша з них, 88-річна жінка, можливо, згоріла у підпаленій хаті).

25 червня 1941 р. був найтрагічнішим днем, адже створився тоді своєрідний трикутник вогню і смерті – двома іншими його сторонами стали недалекі від Корнина села Старе Березово і Дубичі-Осочні. Вранці до Старого Березова, один з кінців якого дотикає шосе Більськ-Гайнівка, в’їхав та затримався на короткий постій німецький підрозділ. На нещастя для березівців, саме тоді над залізницею, що проходила поміж Березовом та Мохнатим і Дубичами-Осочними, прямувала в сторону Біловезької пущі група червоноармійців. Німці їх розбили, відтак схопили 13 чоловіків з Березова, повели на місце сутички і наказали викопати могилу, щоб поховати вбитих німецьких солдатів. У цій групі опинився 33-річний Йосип Кубайчук, який розповідає: «Після того, як ми закопали тіла загиблих, один з офіцерів дозволив нам відійти. Коли ми йшли селом, нас зупинила група німецьких солдатів. Могло бути їх з десять. Завели нас на город Григорія Грушевського та поставили в ряд. Самі стали ззаду і несподівано відкрили вогонь з ручної зброї. Коли я почув постріли, зразу впав (куля мене тільки легко зачепила), але я вдавав вбитого, бо боявся, що німці будуть добивати. Коли вони пішли геть, я відповз з того місця і сховався під кущем, що ріс неподалік. Там чекав, аж німці відійдуть з нашого села. Коли нас розстрілювали, інша група солдатів підпалювала сільські будинки. Мої також згоріли». Усі інші мешканці села були зігнані в одне місце – березовці були вже переконані, що всіх чекає смерть. Але й тут з’явився мотоцикл з офіцером. Після розмови з ним солдати забрали націлені на людей кулемети та поїхали з села. Отже, загинуло «лише» 10 чоловіків – 9 зразу, 1 помер від ран через два тижні, згоріло майже 70% забудови села.

Німецький підрозділ, який приблизно у цей самий час з’явився у Дубичах-Осочних, взяв участь у сутичці з червоноармійцями, підпалив село, а всіх мешканців вигнав на поле (ймовірно, що з наміром розстріляти). На щастя, і тут з’явився якийсь офіцер (можливо, той самий, що й у Березові), який наказав дубичан відпустити. Отже, організованого розстрілу у селі не було. Однак, не обійшлось без стрілянини, внаслідок якої загинули 4 чоловіки, а 1 став калікою.

Описані вище події з-над Бугу і з-під Біловезької пущі найбільш масштабні, якщо йдеться про людські і матеріальні втрати. Це, звісно, не єдиний кривавий слід, який у підляських селах залишив червень 1941 р., бо, хоч злочинні дії важко назвати масовими, усе ж місцевостей, у яких підпалювали сільські будинки і розстрілювали, між Дорогичином на заході та Гайнівкою на сході можна нарахувати зо два десятки, якщо не більше. Відтак, у 1942 р. спалена була низка сіл, розташованих на краю пущі у сьогоднішній Гайнівській ґміні, а також в етнографічних білоруських ґмінах Наровка і Біловежа, що мало перешкодити у здобуванні тут харчів та іншої допомоги діючим по-партизанськи радянським диверсантам. Цікаво, що на підготовку до виїзду виселенці отримували дві години.

Повертаючись до подій червня 1941 р., треба зазначити, що не всі підляшани тоді загинули від німецьких куль. Наприклад, у містечку Орля відступаючі «руські» встигли ще розстріляти одну сім’ю з 6 осіб та єврея. Також не всі німецькі солдати рвалися стріляти в цивільних людей чи полонених – у Гайнівці, де командувач піхотного батальйону задумав розстріляти кільканадцять захоплених у сутичці червоноармійців, серед своїх солдатів, охочих до цього злочину, не знайшов. «Виручили» його танкісти одного з підрозділів «Panzergruppe 2» відомого вже нам ген. Гудеріана. Був випадок, коли солдат, який отримав від командира автомат, щоб розстріляти чоловіка, схопленого в с. Ліщини, відмовився виконати цей наказ. Офіцерові, щоб «не втратити лиця», прийшлось вирвати у нього з рук зброю і стріляти самому. Проте випадки людяної поведінки, які вимагали мужності, не можуть приховати той факт, що солдати польових частин Вермахту, як і урядовці німецької окупаційної адміністрації (про поліцейські й каральні формації з-під знаку СС немає що й згадувати), були співучасниками монструального нацистського злочину. Злочину, який спочатку пожирав «неправомислячих» та «неарійських» громадян Німеччини, відтак розлився на широкий світ.

У такий спосіб найбільшим парадоксом червня 1941 р. став факт, що затіяним з надією бліцкріґу планом «Барбаросса» ІІІ Рейх – машина злочинства, яке на своїй шкірі відчули майже всі європейські нації, великою мірою реабілітував не менш монструального та напевно більш хитрого й підступного злочинця – ленінсько-сталінський Радянський Союз. Вчорашній спільник Гітлера у розпалюванні світової війни стає союзником демократичних країн Заходу і оборонцем більше 100 національностей, які до того часу мали нещастя опинитись за огородженими колючим дротом кордонами «радянської вітчизни». Мільйонам представників цих національностей прийшлося гинути в рядах оборонців від нацистської навали, по суті, приймати гірку долю захисників таких же тюрем і концтаборів, але вже «своїх». Їхній героїзм, кинутий на ворога, ніяк не співмірний з німецькими втратами (можна сказати, перемога переможених), стали для тюремних наглядачів димовою завісою, індульгенцією-відпущенням злочинів, скоєних у цій тюрмі, розширенні її кордонів та «звичайної» пропаґандистської брехні, яка в головах багатьох людей (на жаль, є такі і на Підляшші), ще й досі не стихла. ■

Поділитися: