Зібрав та описав Степан Заброварний ■ ІСТОРІЯ ■ №31, 2016-07-31
До сторіччя смерті Каменяра
Перший арешт 1877 року
Перший раз арештовано Івана Франка у липні 1877 р. разом з Михайлом Павликом, Остапом Терлецьким і всією редакцією часопису «Друг» за відносини з Михайлом Драгомановим, якого галицька поліція вважала головою якоїсь таємної міжнародної соціалістичної організації. Формальним приводом арештів були виявлені в польського еміґранта Котурніцького листи від Драгоманова. В одному з них були вказівки щодо діяльності українських проґресивних гуртків, а також особисто І. Франка, хоч лист і не був до нього адресований.
Судовий процес тягнувся досить довго, бо щойно 21 січня 1878 р., тобто після майже 7-ми місяців ув’язнення, львівський суд засудив І. Франка на 9 місяців тюрми, що в його ситуації рівнялося з тортурами. У листі до Драгоманова він писав:
«Мене трактовано, як звичайного злодія, посаджено між самих злодіїв та волоцюг, котрих бувало в одній камері зо мною по 14–18, перекидувано з камери до камери при ненастанних ревізіях і придирках (це, бач, за те, що я «писав», т. є записував на випадково роздобутих карточках паперу олівцем пісні і приповідки з уст союзників, або й свої вірші), а кілька тижнів я просидів у такій камері, що мала тільки одно вікно, а містила 12 людей, з котрих 8 спало на тапчані, а 4 під тапчаном для браку місця. З протекції, для свіжого повітря, союзники відступили мені «найліпше» місце для спання − під вікном насупроти дверей; а що вікно задля задухи мусіло бути день і ніч одчинене і до дверей продувало, то я що-рана будився, маючи на голові повно снігу, навіяного з вікна».
Та не так сама тюрма пригнічувала поета і громадського діяча, як ставлення до нього заляканого українського громадянства. Замість співчуття для постраждалого це громадянство кинуло на нього свій засуд – «засуд сто раз тяжчий і несправедливіший». «Мене, – пише Франко, – викинено з „Просвіти”, заборонено приходити на „Бесіду”».
Перед І. Франком стали до вибору два шляхи: розкаятися у своїх «прогріхах» і стати «порядним» членом громади, яка його не сприйняла і відкинула, або йти разом з такими, як він сам. Франко вибрав другий шлях і спільно з М. Павликом, при грошовій допомозі М. Драгоманова, почали вони видавати журнал «Громадський друг». Ідейне спрямування журналу визначав поміщений на титульній сторінці вірш «Товаришам із тюрми»:
Обриваються звільна всі пута,
Що в’язали нас з давнім життєм:
З давніх брудів і думка розкута
Оживемо, брати, оживем!…
Ще одну втрату, особисту, довелось пережити Франкові унаслідок цього арешту. Відомо було, що між ним та Ольгою Рошкевич склалися близькі взаємовідносини, які мали б завершитися одруженням. На це він уже навіть отримав згоду Ольги батька о. Михайла Рошкевича. Та коли сталася ця історія з арештом Франка, яка спричинила ще й обшук на парафії в Лолині, батько заборонив Ользі зустрічатися з нареченим. Порадив їй вийти заміж за молодого священика Володимира Озаркевича, що й стало фактом у вересні 1879 р.
Другий арешт 1880 року
Другий арешт відбувся у дивних обставинах і нібито за порушення паспортного режиму. Десь у березні 1880 р. (була ще зима) І. Франко виїхав зі Львова до села Березова у Коломийському повіті, щоб якийсь час побути у близької йому людини К. Ґеника. Сам Франко писав, що мав там одержати «приватну лекцію». По дорозі в містечку Яблонові він був арештований і відправлений до Коломиї, де втягнуто його в політичний процес за необґрунтованим звинуваченням. Після тримісячного арешту, не доказавши нікому провини, усіх випустили. Тільки І. Франка, який не був прописаний у Коломийському повіті, наказано 11.06.1880 р. відставити до Нагуєвичів. «Сей транспорт, – за словами Франка, – по поліцейських арештах у Коломиї, Станиславові, Стрию і Дрогобичі належить до найтяжчих у моєму житті».
По дорозі він захворів (падав дощ) і приїхав до Дрогобича з великою гарячкою. Тут посадили його в страшну, переповнену в’язнями, поліційну тюрму, описану в новелі «На дні». З Дрогобича ескортували його пішки до Нагуєви-чів, куди прибув 13.06.1880 р. Хворий повернувся до Коломиї, де тиждень перебував у готелі, пишучи згадану новелу і живучи за три центи, знайдені над Прутом, у гарячці і голоді.
«Хворий на пропасницю – писав пізніше – без грошей і без знайомих, сидів я в темній кімнаті в готелі і пробував відтворити на папері картини, які бачив останніми днями, і так з’явилась оця новеля. Написана вона протягом трьох днів. Коли я кінчив її, відчув себе таким ослабленим, таким виснаженим голодом і хворобою, що за останні крейцарі купив конверт і марку, послав свій рукопис до Львова до одного знайомого, потім вернувся до готелю і положився, щоб умерти. Я лежав так три дні, дрижачи від пропасниці, без думок і охоти до життя. Тільки бідний готельний слуга приносив мені іноді декілька ложок супу».
Урятував його К. Ґеник, який послав до нього товариша з тюрми. Франко взяв у Дрогобичі паспорт і поїхав до Березова. Там, гуляючи на свіжому повітрі по підкарпатських околицях, він швидко оздоровлювався. Про його перебування в Березові довідався коломийський староста і наказав жандармерії доставити його до Коломиї. Оскільки у Франка не було грошей на перевізника, жандарм погнав його пішки («цюпасом»). Дорога була важка, і Франкові повідпадали нігті на пальцях ніг. Староста не сподівався, що у Франка є паспорт, тому дуже розлютився, але не міг його арештувати. Франко повернувся до свого села, а потім до Львова.
Свої переживання в тюрмі під час цього другого арешту він описав у новелі «На дні». У польському перекладі новела вийшла під заголовком «Na dnie. Studium społeczno−psychologiczne». Була також перекладена і надрукована чеською, німецькою та російською мовами.
Третій арешт 1889 року
Утретє і востаннє потрапив І. Франко до тюрми на хвилі передвиборчої кампанії до Галицького сойму 1889 р. та наростання радикального руху. Тоді ж арештовано, зокрема, Павлика та Вислоуха, а також кількох польських еміґрантів і київських студентів. І. Франко тоді вже був одружений з киянкою Ольгою Хорунжинською, і саме до неї звернулися знайомі студенти з Києва прийняти їх у себе. Серед них – Сергій Деген із сестрами Наталією і Марією, Богдан Кістяківський та Аполінарій Маршинський. Вони хотіли пізнати життя в Галичині і познайомитися з місцевим українським інтелектуальним середовищем. Місцева влада потрактувала їх як російських емісарів, а що гірше, звинуватила їх, а заразом і Франка, який був їхнім провідником, у шпіонажі. Протягом трьох місяців слідчого арешту у львівських «Бригідках», не доказавши їм ніякого злочину, усіх випущено на волю.
Свої переживання в цій тюрмі описав І. Франко в циклі поезій «Тюремні сонети». Починаються вони так:
Се дім плачу, і смутку, і зітхання,
Гніздо грижі, і зіпсуття, і муки!
Хто тут ввійшов, сціпи і зуби, й руки,
Спини думки, і речі, і бажання!
А далі про свої переживання:
Криваві сни
В тюрмі мені страшні сняться сни,
Та й чи то сни лишень – і сам не знаю,
Такі виразні та тривкі вони,
Такий несонний біль мені
вчиняють…
