Треба мати власні пріоритети

Розмовляла Анна ВінницькаПУБЛІЦИСТИКА№4, 2015-01-25

«Я працюю для добра українців, Церкви, школи та всього Білого Бору. Однак такі пріоритети не означають, що моя праця на користь міста є менш відданою, ніж для українців», – говорить Ірина ДРОЗ Д – депутат-сеньйор Міської ради в Білому Борі.

Анна Вінницька: Вже учетверте Ви стали депутатом Білобірської міської ради (МР), в якому українська громада є дуже сильною. Всі усвідомлюють, що представництво національних громад на рівні кожної влади приносить користь цій же громаді, отже не дивно, що українці підтримали саме Вас. Однак обрання на четверте скликання означає, що Вас підтримують і поляки.
Нагадаю, що тепер до МР Білого Бору обрано теж українця Станіслава Добрянського з села Білиці, а в попередньому скликанні ради це село представляв Ярослав Смеречинський.

Перше засідання Білобірської міської ради відкрила Ірина Дрозд. Фото Маґдалени Райнерт
Перше засідання Білобірської міської ради відкрила Ірина Дрозд. Фото Маґдалени Райнерт

Ірина Дрозд: Справді, за мною вже 12 років праці міського депутата, а попереду – чергові 4 роки, тому власне мені, як депутатові-сеньйорові, припала честь ведення першого засідання МР. Я від самого початку намагаюся працювати для добра українців, Церкви, школи та всього Білого Бору. Однак такі пріоритети не означають, що моя праця на користь міста є менш відданою, ніж для українців. Ні, оскільки українці ходять по таких самих тротуарах, що й поляки, користуються такими самими правами, як більшість суспільства, тому потрібно працювати для загального добра. Та все ж, я українка, тому повинна захищати права своєї меншини. Праця в раді є дуже важкою, бо ж зустрічаємося з різними людьми. Часом треба великої терпеливості, щоб нарешті усвідомити деяким депутатам, що ми, як меншина, яка тут проживає від 1947 р., маємо такі самі права, як інші, що також будуємо культуру нашого реґіону. Хоч і як дивно, але неодноразово приходиться нагадувати елементарні речі, наприклад, коли святкуємо Різдво та Великдень, коли відзначаємо роковини Незалежності України, чому так важливе для нас дбання про власну тотожність. Попередні три скликання міської ради оцінюю дуже позитивно – в раді відчувалася справжня єдність та прихильність для справ національних меншин, отже й української.
Попри постійне відстежування прав українців, не менш самовіддано працюю для добра усього нашого міста і ґміни. За цей час я намагалася включатись у працю всіх комісій, зокрема освітньої та б’юджетної. Мої виборці це, здається, бачать. Попри важку фінансову ситуацію як у державі, так і в самій ґміні, слід підкреслити, що наше місто швидко розвивається. Ті, хто приїжджає до Білого Бору після довгої відсутності, позитивно вражені, бо ж у місті відремонтовано більшість вулиць, а біля місцевих шкіл і кладовища побудовано паркінги, відкрито дисконтову крамницю, яка дає робочі місця, а це далеко не все. У навколишніх селах ремонтуються дороги та світлиці, де-не-де встановлено навіть зали фітнес. Багато згаданих інвестицій були можливі завдяки європейським фондам.

Сказане Вами заперечує іноді стереотипний погляд на депутата від меншини. Мовляв, така особа дбатиме виключно про інтереси своєї громади.
Якщо б я дбала виключно про справи українців, це було б, з мого боку, егоїстично. Все, що ми робимо в місті чи ґміні, робимо насамперед з думкою про мешканців: і українців, і поляків, бо ми всі тут живемо і всі хочемо жити за європейськими стандартами. Вважаю, що силами ОУП та МР вдалося справді багато зробити. Варто згадати хоча б про найменування в Білому Борі вулиці, на якій зведена греко-католицька церква, іменем о. Василя Гриника, вибудування паркінгу біля церкви, встановлення обеліску, присвяченого переселенцям Акції «Вісла», надання площі перед гуртожитком імені Тараса Шевченка, модернізацію початкової школи.
За професією я – вчителька, отже для мене важливо, що за час моєї депутатської праці не ліквідовано ні однієї школи як у Білому Борі, так і в селах, а це непросто було зробити, оскільки міністерські субвенції не вистачають, тому дуже багато коштів потрібно перечислювати з б’юджету міста, а не всі з цим згідні. Слід зазначити, що попередні три ради дуже позитивно ставилися до функціонування і модернізації нашої початкової школи. Попри поодинокі голоси, що у школі навчається мала кількість учнів, тому школу не варто модернізувати, більшість депутатів не погодилася з такою думкою. Зрештою, я завжди підкреслюю: якщо в будинку і не буде школи, то споруду можна використати для інших цілей. Ураховуючи навіть найбільш песимістичний варіант, коли, з огляду на малу кількість учнів, школу все ж таки треба закрити, то винними такого рішення не будуть бурґомістр чи депутати, а батьки, які не посилають своїх дітей до нашої школи.
З усією відповідальністю можу сказати, що ворогами українців є не корінні поляки, а нащадки переселенців, які в чергових поколіннях вже не усвідомлюють собі, що мають українське коріння. Саме такі люди найчастіше неґативно ставляться до українських проблем. 80% населення Білого Бору, яке сьогодні нараховує понад 5 тис. мешканців, – це корінні українці, але, на жаль, не всі про це пам’ятають. Теперішня МР нараховує 15 депутатів, з яких свою українську національність заявляють лише двоє. Та з досвіду попередніх скликань ради видно, що більшість не відмовляється від спільних українсько-польських ініціатив. У нас солідарність з Україною проявляють не тільки українці, але і поляки, натомість спільні проекти стали вже доброю традицією. Тому захоплююсь українцями Перемишля, які, попри неприхильність місцевої влади, реалізують свої заходи. У нас такої проблеми нема.

Попри великий потенціал та підтримку на місцях, небагатьом українцям вдається пробитися до місцевих або воєвідських рад. Оскільки на рівні села чи міста часто вистачить підтримка самих українців, остільки на рівні воєвідства необхідно до себе переконати і поляків, а це не так просто зробити.
Напевно вплинули на це також зміни у виборчому законі, згідно з яким, наприклад, з даного виборчого округу до ради може увійти лише одна особа. Скажімо, в моєму окрузі стартували аж чотири особи. До того доходить ще одна проблема. Скажімо, цього року до Сеймику Західнопоморського воєвідства балотувалося двоє українців. На мою думку, вони повинні були спочатку сісти за стіл, вирішити, у кого більше шансів бути обраним і висунути одну особу. Тоді прихильники одного підтримали б другого, а так голоси розійшлися. На жаль, дуже часто ми не вміємо договоритися і вибрати з-посеред нас найкращого кандидата. Буває, що на заваді стоїть власна амбіція. Наприклад, у Білому Борі на 15 місць балотувалося аж 70 осіб, часом по 4–5 осіб на одне місце. Треба тоді розмовляти з усіма, а не лише з українцями.
до МР Білого Бору повинно ще увійти принаймні двоє-троє українців, тим більше, що балотувалися з тих округів, у яких живе багато українців. На жаль, так не сталося. Не розумію українців, які не бачать праці наших кандидатів на депутатів, оскільки саме завдяки цим людям у Білому Борі розвивається культурне життя українців. Хоч і дивно, але на цих кандидатів проголосувало більше поляків, ніж українців, тому ніяк не можу змиритися з такою ситуацією. Чи декому українство уже переїлося? Сама себе про це запитую і не знаходжу відповіді. На жаль, наші люди ставляться до цього байдуже. Безперечно, це також наслідок полонізації. На щастя, життя верифікує наші рішення. За 4 роки, а то й скоріше, буде видно, чи варто було віддавати свій голос на того чи іншого кандидата.
Оцінюючи пройдене, вважаю, що дотеперішньою працею я виправдала покладене на мене довір’я, тож не мала б жалю, коли б не вдалося мені виграти. Я впевнена, що мій контркандидат, теж українець, що програв зі мною з різницею одного голосу, працював би так само віддано, як і я. До речі, це мій учень. Українці ніби розуміють, що наша присутність у структурах влади на різних рівнях украй важлива, однак їх ніхто за нас не вибере. З досвіду скажу, що більшість людей не знає про проблеми національних меншин, тому кожного дня потрібно це їм усвідомлювати, а найкраще зроблять це наші кандидати. Депутат від національних меншин постійно лобіює інтереси своєї громади, а це – непроста праця.

Перед нами парламентські вибори. У який спосіб можна уникнути проблем, про які ми щойно говорили, а саме: висування більшої кількості кандидатів, які будуть між собою конкурувати?
Вважаю, що дотеперішній депутат Мирон Сич повинен продовжувати свою працю в черговому скликанні, а нам необхідно зробити все можливе, щоб він попав до парламенту. Вистачить підсумувати все, що він досі зробив, проаналізувати дотеперішні його виступи, у яких він відкрито захищає українців, простежити його контакти, і ми переконаємося, що він повинен продовжувати свою працю. Ті, хто захоче з ним конкурувати, хай приборкають власні амбіції. Зі свого досвіду знаю, що перші роки депутатської діяльності минають більш на тому, що новообраний депутат до всього придивляється та прислуховується, а щойно пізніше, озброєний знанням і досвідом, має відвагу відверто дискутувати й захищати права національних меншин. Тому в чергових скликаннях парламентських така людина може зробити ще більше, бо в неї вже є досвід праці та відповідні контакти. ■

Поділитися:

Категорії : Публіцистика

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*