проф. Юрій Макар ■ ІСТОРІЯ ■ №11, 2014-03-16

Перша письмова згадка про поселення Новосілки датується 1472 р., а про місцеву православну церкву – 1564 р. Тут 1830 р. вибудували муровану греко-католицьку (тоді уніатську) церкву. Після І Світової війни вона перейшла до римо-католиків, а православний храм був зруйнований влітку 1938 р. Ще в лютому 1935 р. мене в ньому охрестили.

Що ж стосується ІІ Світової війни, то з її початком у Новосілках відкрили українську народну школу, поновили православну парафію і нібито на якийсь час місцеві жителі стали почуватися українцями. Проте, як показало життя, не надовго. Політика гітлерівських окупантів, як і радянських визволителів, зводилася до підтримки і роздмухування стану напруги між українцями й поляками, що призвело до подій, які обом сторонам доводиться оплакувати протягом десятиліть, а принагідно звинувачувати одна одну (що нікому користі не приносить).
Рік 1944-й розпочався з рішучих зусиль польського підпілля будь-яким чином позбутися українців, яких у міжвоєнний час нібито не було, були тільки зрусифіковані поляки. Привід знайшовся – убивства поляків на Волині. Цілком зрозуміло – акти винищення людей з обох боків не заслуговують на виправдання. Але, що стосується українців Холмщини, якби не Волинь, то знайшовся б інший привід.
Що ж сталося з моїми Новосілками і декількома навколишніми селами навесні 1944 р.? Щоб відповісти на це питання, дозволю собі посилатися не лише на власну пам’ять, але й на зізнання кількох людей, складені в грубешівському Українському допомоговому комітеті (УДК), і на спогади новосільчанина Євгена Щирби, якому сьогодні 88 років. Проживає він у Луцьку. Отже, Новосілки відносяться до тієї півсотні сіл у тодішньому Грубешівському повіті, які фактично перестали існувати. Їх спалили дотла, вимордувавши заодно місцевих жителів. Під час тих нелюдських розправ загинуло, за різними даними, до 15 тис. осіб. Новосілки входять до групи п’яти­шести сіл, де загинула найбільша кількість людей. За різними підрахунками, за ніч на 2 квітня 1944 р. тут загинуло 120–150 мешканців. На відміну від Сагриня, де загинуло значно більше людей, бо там шукали захисту мешканці навколишніх сіл і потрапили під масову різню 10 березня, в Новосілках не було ніякої охорони, а всі загиблі були виключно мешканцями цього села.
Наша родина мешкала на присілку серед поляків, з якими ми жили в добросусідських взаєминах. Але десь за місяць до розправи з мешканцями Новосілок ми – мати, я і молодший брат (батько загинув ще у вересні 1943 р.) та родина найстаршого материного брата Юрія Свистуна – перебралися тимчасово до сусіднього Телятина, до батьків мого батька. Тому за трагедією рідного села спостерігали з відстані кількох кілометрів.
На час розправи Новосілки налічували, за даними Є. Щирби, 280 родин, очевидно стільки ж хат. Поляки в селі не мешкали, а жили в кількох присілках. Село простяглося уздовж однієї вулиці, завдовжки в 3 км, з прилягальними закутками. Мій дядько Ю. Свистун у своєму зізнанні в грубешівському УДК 5 травня розповів, що сталося з селом та його мешканцями. Він повідомив, що 2 квітня близько 8-ї год. вечора польський загін оточив село й розпочав стрілянину. А далі: «Ходили від хати до хати і підпалювали. Хто показався з людей, вбивали… Ходили по сховищах, вишукували й убивали людей». Нападники «підпалювали будинок і чекали, поки хату охопить полум’я. Багато людей згоріло живцем. Кілька осіб було тяжко поранено». При невиправданій варварській розправі над мирними новосільчанами мав місце просто страхітливий випадок. На той час настоятелем місцевої церкви був отець Микола Ґольц, якого я, будучи учнем місцевої української школи, добре знав, бо він навчав нас Закону Божого, щодня приходив до школи на ранішню молитву, ходив з нами до лісу, де ми збирали лікарські рослини, водив нас до сповіді і причастя. У тривожні дні початку 1944 р. о. Микола разом з римо-католицьким ксьондзом із сусіднього Вишнева і розпорядником панського маєтку об’їжджав навколишні села і колонії, закликаючи українців і поляків до взаємного примирення та недопущення кровопролиття. Проте 2 квітня кудись зник і ксьондз, і адміністратор маєтку, а отця Миколу разом з групою віруючих зловили нападники. За свідченням Є. Щирби, в групі було 14 осіб. Над ними, як він пише, «жорстоко познущались». Про їх катування свідчило те, що «окремі тіла були пов’язані колючим дротом, священику відрізали вуха, ніс, бороду». «Це робили ревні католики», – робить висновок Є. Щирба.
Новосілки палали всю ніч. Тієї ж ночі горіли сусідні Сушів і Потуржин. Відстань між селами була всього декілька кілометрів. Тож мешканці ще не зруйнованих сіл з острахом спостерігали за цією розправою, замислюючись над тим, коли ж надійде їхня черга… Цілком зрозуміло, що не спав і Телятин, де ми знайшли тимчасовий прихисток. Дідівська оселя стояла на високому пагорбі (дотепер місцеві поляки називають його «Макарова ґура»), тому нам добре було видно гігантське вогнище, до нас долинали зойки катованих людей, ревіння худоби, яка горіла у хлівах, долітав попіл і гострий запах горілого.

Далі залишатися в Телятині було небезпечно, про що нас повідомили польські жителі присілка. До речі, такі взаємні повідомлення про небезпеку були в ті дні звичним явищем. Отже через день дядько Юрій вирішив нас вивести через згорілі Новосілки і сусідні галицькі Ліски до села Гільча, в якому жив його знайомий учитель і де вже рятувалися біженці зі спалених холмських сіл. Вирушили ми раненько – троє дорослих, четверо дітей, корова, кобила і дві собаки. Трималися здаля від дороги, щоб не потрапити до рук «людей з лісу». Рухалися дуже поволі. Дорога до Новосілок зайняла більшу частину дня. Те, що ми застали в рідному селі, виглядало, як наслідки пекельного шабашу. Перше, що ми побачили, було схоже на якийсь клунок. А виявилося, що це був труп знаної сільської повитухи, баби Тупалихи, очевидно. застреленої під час втечі пострілом у спину.
З кожним кроком відкривалися все нові й нові сліди вчиненого злочину. Жодних вулиць чи закутків села вже й у помині не було (не існувало – ред.). Залишилося суцільне згарище, яке ще диміло. Валялися обгорілі останки людей і свійських тварин. Запах суцільного гару (що-небудь горіле та дрібні часточки від нього, які піднімаються в повітря – ред.) вже почав перемішуватися з запахом від розкладу обгорілих останків людей і тварин. На виході з села ми зустріли двох селян літнього віку, якщо мене не зраджує пам’ять, це були
90­літні Пільгуї, які сиділи на колоді біля своєї спаленої хати. Дорослі вирішили трохи перепочити. Те, що розповіли дивом уцілілі люди, підтверджувало наші здогадки з побаченого на власні очі. Згодом, через багато років, я прочитав про це в зізнаннях очевидців, які потрапили до Бібліотеки й Архівів Канади в Оттаві та зберігаються у Фонді Володимира Кубійовича – колишнього професора Яґелонського університету, а під час війни керівника Українського центрального комітету в Кракові.
На вечір ми добралися до Лісок. Там ситуація виглядала подібно, але вже не так страхітливо, як у Новосілках, бо село було спалене дещо раніше, та й хати не всі погоріли, й менше людей загинуло. Проте в тих людей, у яких ми заночували, в усіх житлових і нежитлових приміщеннях покотом спали місцеві погорільці і ті, хто урятувався з Новосілок. Наступного дня наш шлях проліг через ліс до Гільча.
Що ж до Новосілок, то відразу після спалення говорили про знищення не менше ніж 120 мешканців. Ю. Свистун у своєму зізнанні сказав, «що забитих і попалених є понад 120 осіб». Є. Щирба пише, що «після тих страшних подій нарахували 140 загиблих», а від села, зауважив він, «одні комини залишалися на місцях помешкань. Де були хліви – спечені тварини, обгорілі дерева, на дорозі – розстріляні коні, що вже „попоростали” (розпухли – Ю.М.), сморід, чад, курява. Якщо є пекло, то, мабуть, воно не таке страшне, як вигляд мого села. На все село, невідомо яким чином, уціліло лише 9 будинків, і то на околицях».
Розповідь про недолю Новосілок підтверджують і очевидці спалених того самого дня Сушева й Потуржина – сушівський сільський учитель Костянтин Дідух, який мене вчив кілька місяців, інший мешканець цього села Кирило Войтович, мешканці Потуржина Марія Ковалів, Костянтин Шутовський та інші.
Все те, що я розповів про страхітливі події 70-літньої давнини в місцях мого дитинства, ніяким чином не спрямоване проти польського народу, до якого я відношуся з симпатією. Те, що робить нинішня Польща для знедоленої України, підсилює симпатію. Цього року минає 75-ліття від початку ІІ Світової війни, яка завдала горя і українцям, і полякам. А мій батько Іван Макар, похований у Потуржині на Холмщині, з 1 вересня 1939 р. захищав Польщу, будучи командиром взводу війська польського. ■

Поділитися: