Богдан Гук ■ ІСТОРІЯ ■ №24 2016-06-12
Під кінець травня 1946 р. відбувся спільний напад Української повстанської армії та польського формування «Воля і незалежність» («ВіН») на комуністичні об’єкти в місті Грубешеві. Мета – заманіфестувати співпрацю українського і польського підпілля, несподівано атакувати комуністичні сили, зірвати акцію примусового переселення людей тощо. До 70-річчя акції пропонуємо розмову з її учасником Євгеном Штендерою, командиром 28 Тактичного відтинка УПА «Данилів».
Богдан Гук: Ви 1945 р. опинилися на території Республіки Польщі. Чому так сталося?
Євген Штендера: Я та мої зверхники не мали найменшої інформації про позицію Армії крайової відносно українського питання. У нас таки була надія, що ця позиція буде нам сприяти, тому що на той час уже стали ясними політичні цілі Сталіна щодо Польщі, а також те, що Захід не буде воювати за Польщу. А от так званий «люблинський уряд» реально існував і мав підтримку СРСР. Отож командуванню АК мало б залежати на створенні антикомуністичного фронту націй, а так само співпраці з нами. Особливо активно розглядав різні варіанти співпраці провідник Львівської області «Золотар». Наказ дав мені особисто командир Воєнної округи «Буг» Іван Левкович («Вороний»).
Після багатьох років я здивувався, коли усвідомив, що керівництво, посилаючи мене до Польщі, не дало мені якоїсь інформації про історію ведених раніше українсько-польських переговорів, а вони точилися під час окупації у Львові та інших місцях. Сторони розуміли одна одну, але не уклали договору, тому що один польський делеґат заявив, що порозуміння на крові не є можливе. І все ж питання порозуміння з поляками було одним з важливих пунктів під час виникнення Української головної визвольної ради (УГВР).
Як почалися контакти між українським та польським підпіллям на території Республіки Польщі?
До нас прийшов польський священик з інформацією, що він буде заложником, який ґарантуватиме серйозний підхід польської сторони. Відбулася перша зустріч. З нашого боку до приходу краєвого провідника Ярослава Старуха («Стяга») за переговори з АК відповідав провідник Микола Винничук «Корнійчук».
На Підляшші переговори з поляками очолив «Мілько».
Це була інтеліґентна людина, за окупації вчився в гімназії у Холмі, а в наших лавах був моїм заступником. Я відрядив його на Підляшшя як свого представника на переговорах з організацією «ВіН». Контакти передав мені Старух, який мав їх від польського командира «ВіН» на Люблинщині Маріана Ґолембєвського.
Ви зустрілися тоді з членом Головного військового штабу Юрієм Лопатинським («Шейком»), який був одним з українських представників на переговорах з «ВіН»?
Ні, я лише знав про його прибуття з метою переговорів. «Стяг» мав також запросити Володимира Горбового та Левицького, брата Бориса Левицького. Якраз тоді я отримав наказ відійти на Холмщину. Під час переговорів виявилося, що Ґолембєвський опинився у важкій ситуації: з одного боку, він уже три місяці раніше дав наказ припинити боротьбу з УПА, а з другого, його зверхники цього не визнавали.
Усе-таки відбувся спільний наступ на Грубешів у травні 1946 р. Поляки охоче погодилися, щоби під час акції командиром стали Ви, представник української сторони?
Якби це вони мали ракетні снаряди, ситуація була б протилежною. А от наші т.зв. «торпеди», великі німецькі ракети, несли 50–70 кілограмів пороху й могли розбивати муровані будинки. Більшовики та поляки спали в окопах, а не в будинках казарм, тому що раніше курінний «Ягода» в Черничині та Варяжі показав, як «торпеди» здатні трощити мури. Тому в Грубешеві ми знали, що на відкритій місцевості та ще й в окопах нелегко буде не тільки почати сам наступ, але й перемогти.
Як Ви, як командир акції, задумали цей наступ?
Непомітно зайти в містечко, підійти на якнайменшу відстань до об’єктів ураження і несподівано вдарити в них. Ішлося практично не про вояків в окопах біля казарм, бо «ВіН» забезпечив нейтралітет Війська польського, а йшлося про десь 170–180 енкаведистів, які сиділи у двох будинках і почувалися настільки впевнено, що лише виставляли сторожу: мали два важкі кулемети перед будинком. Інші спали в ліжках, зброю тримали в шафах, офіцери мали власні кімнати. І тому наш удар був для них цілком несподіваний. Потім ми довідалися, що НКВД мало донос про появу УПА в Тишівецькому лісі. Їхній полк вирішив зробити облаву. Послали майже 60 вояків для цього. Вони квартирували в Адамівці, бо не було місця в казармах.
Справді пощастило підійти непомітно?
Якраз у цьому вся проблема. Необхідно було наблизитися більш-менш на 60–100 метрів, щоб постріл ракети був удалий, а заразом уламки цегли після вибуху не засипали наших стрільців. От і ми йдемо. Ідуть відділ «Чауса», «Дуди», і «Давида». Вони обступили НКВД з півдня. Мій відділ, трохи понад 60 вояків з командиром «Громовим» і торпедистом «Сушком», з півночі. «Громовий» розділив свої рої так, щоби кулемети могли прикрити вогнем вікна й вихід з будинку. Ніч. Провідником був місцевий поляк. По дорозі на вході в містечко ми полонили 5 міліціонерів і пішли далі. Нарешті провідник каже: «Це НКВД». Сиґналом до наступу мав стати вибух «торпеди». У парку посередині містечка «Сушко» ставить першу торпеду. Тепер усе в руках «Сушка»! У цю ж мить він каже до мене: «Готов». Я дав наказ вистрілити. «Торпеда» пробила стіну будинку і впала всередину. Вибух! Усе було затемнене, вгору полетіла цегла та все інше, з вікон піднісся дим, велика пилюка і задуха, крик і паніка солдатів. Деякі хотіли втікати через вікна, але інші були оглушені або мертві. Будинок став непридатним до оборони.
Ви наступали на вояків у будинку?
Ні, вибух був дуже ефективний, отож ми докінчили завдання масованим кулеметним вогнем та почали відступ. Водночас «Сушко» зміг прицільно вистрілити вдруге, попадаючи в конюшню. Наші відділи від півдня також випустили ракету у свою ціль. Про погоню НКВД не могло й думати, бо «торпеди» зробили своє. По дорозі «Громовий» ще ліквідував совєтського майора або людину в такому мундирі, на мості залишився його труп. Польський командир «Млот» успішно здобув будинок УБ. Це і був основний результат, тому що звільнено в’язнів та знищено документи допитів.
А міг отак попастися навіть пізніший генерал і президент Польщі Войцех Ярузельський, тодішній поручник ВП…
Ярузельський був тоді в Грубешеві, а військо, частиною якого він командував, не втручалося, коли ми наступали на НКВД та УБ. Ми дізналися, що більшовицький офіцер вбіг у казарми та вимагав від поляків допомоги. А тимчасом командир-поляк не поспішав. У казармах спокійно сидів тоді і поручник Ярузельський, учасник змови ВП з УПА і «ВіН». Ясно, що потім ніколи не згадував про свій «нейтралітет» у Грубешеві 28 травня 1946 р.
Ми відступали далі. З-під Теребинського лісу «Громовий» розбив більшовицьку танкетку і прикривав відступ. Я приєднався до нього зі своїм відділом та почав обговорювати дальшу дорогу. Сонце було вже над нами, і все було б гаразд, якби не ворожий снайпер: попав у мене згідно зі снайперською засадою бити в людей з планшетами або офіцерськими еполетами. А я, на жаль, мав командирський планшет…
Чи Ви не зробили помилку, що як командир усієї акції подалися в найбільш небезпечне місце в самому містечку?..
Я не вважав себе важливим командиром, але справді міг розділити долю курінного «Коника», який впав зі своїми вояками в Бірчі, якраз у центрі цього містечка, яке здобував його Перемиський курінь УПА в січні 1946 р.
Як прореаґував командир УПА в Закерзонському краю Мирослав Онишкевич «Орест»?
Він від початку знав про задум спільного наступу на Грубешів і дав на нього дозвіл. Правда, він побоювався, що можемо зазнати поразку, адже це був наступ на ворога на укріплених позиціях, проте переважило значення українсько-польської співпраці.
Що сказав політичний провідник Закерзонського краю Ярослав Старух («Стяг»)?
Він погодив ідею і план наступу з «Орестом». На мою думку, Старух міг бути задоволений. Це ж був найбільший акт співпраці УПА та польського підпілля. Це була також остання бойова акція, здійснена у масштабі куреня. Раніше, на Різдво 1946 р., подібний наступ на Бірчу здійснив Перемиський курінь, але вона була невдала.
Варто згадати ще одну цікаву постать: шефа холмської СБ Леоніда Лапінського («Зенона»). Він був ворожим аґентом НКВД і знав про заплановану акцію.
Якщо «Зенон» був тоді аґентом, то повинен повідомити совєтів. Я й донині думаю, чому він цього не зробив…
У споминах, записаних Катрущенком, Ви сказали, що Ґолембєвський до кінця залишився вірним договорові з УПА. Що Ви мали на думці?
Мені йшлося про те, що польський командир не лише на полі бою, але й на допитах не приховував і не заперечував сенсу ідеї співпраці «ВіН» з УПА.
Дякую за розмову.
