Фейлетон Григорія Сподарика ■ ПОГЛЯДИ ■ 2010-09-08
Тридцять років тому діяльність профспілки “Солідарність” та схвалення її серпневих постулатів були рушієм, які штовхнули Польщу й ряд інших країн в напрямку свободи. Володимир Мокрий, член “Солідарності” (а пізніше – депутат польського Сейму), пригадує, що в серпні 1980 р. був якраз у Ґданську, звідки родом його дружина, і особисто міг відчути ту гарячу атмосферу:
– Я повернувся до Кракова, і вже там дивився, як Валенса підписує договір відомою ручкою із зображенням папи Івана-Павла ІІ. Відтоді я жив цими справами, був на перших установчих зборах університетської “Солідарності”, брав участь у ряді зустрічей, писав тощо. Це вселяло надію, було мені просто потрібне.
Звичайно, з приводу його активності, В. Мокрим зацікавилася Служба безпеки, але, як він сам говорить, при цій нагоді зміг дізнатися, що їх цікавить і болить. У ті часи В. Мокрий починає активніше співпрацювати з “Тиґодніком повшехним”, “Знаком” та іншими підпільними виданнями. Пише відомі тексти: про розвалені церкви, Василя Стуса, митрополита Андрея Шептицького, “Dzisiejsza droga Rusina do Polski”.
– Це, звичайно, підлягало цензурі, – розповідає В. Мокрий, – але з’явилася така можливість, що ми, українці, могли самі про себе щось сказати. Тоді я відчув себе визволеним. Справжнім землетрусом стало звернення Першого з’їзду “Солідарності” до робітників Східної Європи, де говорилося про “народи”, а не якусь радянську “масу”. Імперія тріскала по національних швах. Це звернення становило сиґнал, що боротьба за всі ці ідеї – не лише польська справа, що підтверджувало й представлене мною чергове звернення Л. Валенси до ІІ з’їзду Народного Руху України у 1990 р. та написаний ним роком раніше, під час перших демократичних виборів у Польщі, лист до виборців у справі національних і релігійних меншин. Однак українські питання тоді були, так би мовити, “слизькими”, тому мене завжди трохи стримували. Проте саме в “Солідарності” я бачив перспективу, бо тоді було вже надто душно для когось, хто знав факти й правду, також щодо українських справ. Як риба під льодом – шукали ми ополонки, повітря й свіжої води.
Сьогодні В. Мокрий оцінює, що всі тогочасні публікації на українські теми і зустрічі дали результат: пізніше ті, хто перейшов з підпілля до влади, мали знання і розуміння українських справ, а також хотіли брати участь у важливіших подіях української реальності. Одним з проявів цього була присутність Валенси на революційному Майдані в Києві. Саме після Помаранчевої революції постать Віктора Ющенка часто ставилася поряд таких видатних особистостей, як Лех Валенса чи Тадеуш Мазовецький. Чи з сьогоднішньої перспективи таке визнання було виправданим? В. Мокрий говорить:
– Так, бо люди завдяки ньому отримали можливість висловити свою позицію, показати енергію та душу – і світ це побачив. Ющенко однак замало працював, щоб створити структуру, виховати молодих політиків, вчених, журналістів. У Польщі 1981 р. позитивну енергію влада “роз’їхала” власними танками; українську енергію 2004 р. знищили чвари, мислення лише про себе та наступні вибори. Шкода, бо те, що можна було зробити відносно швидко після Помаранчевої революції, тепер потребуватиме довгих років важкої праці.
Настрої, які панували в серпні 1980 р., також добре пам’ятає Степан Мігус, тодішній журналіст-початківець у “Нашому слові”. Він зазначає, що в той час панували запал і ейфорія, зокрема, серед молодшого покоління працівників, хоча, з огляду на більшу, ніж навіть у польськомовних виданнях цензуру, на газетні шпальти цього не можна було вилити. Пам’ятає, як тоді дехто казав, що організовується якийсь бунт – причому не відомо, чи щиро в це вірили, чи казали так, бо знали, що редакція дуже сильно інфільтрується Службою безпеки. Мігусові в ті часи закидали, що він, мовляв, передає тексти до західних ЗМІ і співпрацює з тамтешніми спецслужбами. Однак насправді статті передруковувалися без його відома. Були виклики на розмови, відмови від пропозицій співпраці з СБ, причому Мігус розумів, що служби знають про нього дуже багато. Врешті-решт, він мусив залишити “НС” і Варшаву та переселитися до Ольштина.
– Ще будучи у Варшаві, щоб тут мати за що жити, я знайшов роботу виховника в бурсі. Бачив, як мої підопічні поверталися з демонстрацій з попеченими газом очима. Їх раніше фотографували, потім приїжджала міліція, треба було залагоджувати клопоти. Пам’ятаю також зустріч з Валенсою у Варшаві, у Великому театрі. Щоб туди увійти, довелося вдавати кореспондента з України. Зрозуміло, написати в “НС” про зустріч не вдалося. Серпень, рух “Солідарність” і зміни нам вийшли тільки на добре. У той період, на відміну від теперішніх часів, не було стільки антиукраїнізму, а радше говорилося про консолідацію сил проти більшовицько-радянських структур і поборення їх, проте мирним способом. Хоча не зразу відчувалося це в газеті, однак почалося деяке полегшення на вул. Мисій, де містилися органи цензури.
Студентом у 1980 р., і то в самому Ґданську, був Ігор Щерба, який після закінчення лігницького ліцею почав навчання в політехніці, Він уже знав, що Тримісто має активну українську молодіжну команду. Ті часи згадує так:
– У 80-му ми жили тим усім, чим жило тоді все польське суспільство. Переломним був період введення воєнного стану, коли почалися студентські страйки в багатьох польських навчальних закладах. Ми тоді питали себе: чия це війна? Чи ми маємо якісь передумови, щоб брати участь у страйках як студенти-українці? Оскільки боротьба велася за демократію, свободу чи знесення цензури, а “Солідарність” звернулася до всіх робітників Східної Європи, то рішення не могло бути іншим – ми повинні приєднатися, бо це війна також за наші справи.
Сьогодні, роздумуючи про офіційні урочистості з нагоди 30-ї річниці “Солідарності”, розчаровуєшся, що вона – себто “Солідарність” – розчиняється на жорнах політичних інтересів, закидів та брехні. Однак спогади тодішніх діячів показують, що варто пам’ятати про первинні та універсальні ідеї цього руху, важливого для багатьох народів.
(У наступних числах “НС” пропонуємо ширшу розмову з І. Щербою)
“Наше слово” №37, 12 вересня 2010 року{moscomment}
