«Типовий» українець на кухні

ПОГЛЯДИ ■ №10, 2019-03-10

Кася Комар-Мацинська, культурознавчиня, Перемишль

Хто з нас не любить смакувати життя? Звісно, хтось сприйме це як барвисту метафору незвичайних пригод, хтось – просто як обіцянку смачно поїсти, та кожен по-своєму отримає насолоду. Мушу зізнатись, що у цьому контексті я вдячна нашому часу за дві речі: емансипацію, яка звільнила жінок від споконвічного тягаря турботи за повні шлунки усіх членів родини, та за різноманіття гастрономічних послуг, якими можна користуватися з ранку до ночі, навіть у неторговельні неділі.

Хтось колись сказав, що найкращі кухари – це чоловіки. Я не впевнена в існуванні реального зв’язку між статтю та рівнем володіння сковорідкою, але, шановні господині – ніколи не намагайтеся довести чоловікам, що ця теза неправильна. Навпаки – плекайте в них любов до тарілок та ложок. Нехай розвивають свою кулінарну майстерність, бо з цього матимуть користь усі – чоловіки відчують невідоме досі задоволення, а жінки… наприклад, спокійно вип’ють кави.

Я пишу про це не лише для того, аби заявити про свої феміністичні погляди. Це – вступ до історії, яку мені розповів друг-кухар і головні герої якої – чоловіки-кухарі. Антураж цієї історії – один із кращих ресторанів в місті над Сяном, а оскільки ці події відбувалися нещодавно, обставини є актуальними та доволі знайомими пересічним відвідувачам польських закладів.

Не треба були Шерлоком Холмсом, щоби помітити, як багато українців працює на польському ринку гастрономічних послуг. У Вроцлаві чи Варшаві важко знайти кав’ярню або ресторан, де від когось із барменів чи офіціантів не було б чути східнослов’янського акценту. Проте в нашій історії справа виглядає трохи інакше. Тут склалося так, що кельнери – чистокровні поляки (наскільки взагалі можна стверджувати такі речі на землях прикордоння), зате ціла східна команда працює на кухні, де троє з п’яти кухарів – українці.

Робота на кухні – виснажлива фізично, дуже динамічна та вкрай нервова. Кухарі багато кричать та сваряться, а через п’ять хвилин сміються та кепкують вголос – це допомагає розрядити емоції. Отож всі знають, що в поганій атмосфері краще не готувати та не сідати до столу. Наші кухарі-українці також це усвідомлюють, тому намагаються своїми гострими, як кухонні ножі, жартами, притягнути увагу красивих офіціанток та викликати на їхніх обличчях привітні посмішки. Те, що це не завжди вдається – вже справа другорядна, тож усе відбувається з думкою про задоволення гостя і клієнта.

Далеко не всі жарти українців-кухарчиків подобаються полькам-кельнеркам. Хоча тут не можна проводити прямі паралелі про те, що українське, кухарське почуття гумору не відповідає польському, кельнерському. Ця справа складніша: хоча б тому, що перший із кухарів – українець з Перемишля, другий – родом із Західної України, а третій – зі Сходу. Кухар з Перемишля вільно володіє польською та українською, Західняк також, зате Східняк знає лише російську, тож йому дуже пощастило, що колега із Західної України його розуміє та перекладає решті команди. Зважаючи на всі відмінності між ними – різні паспорти, життєвий досвід, мови – хлопці співпрацюють дуже гармонійно, час від часу перекидуючись харизматичними матюками чи непристойними жартами.

 «Generalnie to ja Ukraińców nie lubię» («Загалом я не люблю українців») – зізналася колись при пиві одна з офіціанток у розмові з українцем з Перемишля. «Ale Ty się nie obraź, bo Ty jesteś swój» («Але ти не ображайся, бо ти – свій») – продовжила. Відчувалося, що з її точки зору перемишлянин може бути українцем щонайбільше наполовину, навіть якщо в нього суто українське ім’я, якщо він вільно спілкується українською та обстоює сторону своїх друзів з-за кордону. Народився тут, не має східного акценту – отже, можна його вважати поляком, він свій. Невдовзі з’ясувалося, що дівчина має на думці кухаря-західняка – хоч його ім’я має відповідник у кожній мові світу, характер та поведінка хлопця не дуже їй подобаються. «To taki… typowy Ukrainiec» («Це такий… типовий українець»), – пояснила вона з натиском.

Тут закінчуються жарти, а починаються класичні стереотипи: особисту рису характеру людини, яка нам не до вподоби, ми пояснюємо або виправдовуємо походженням. Бо насправді немає і не може бути поведінки, спричиненої національною приналежністю. І навіть якщо Західняк схожий на якогось уявного чванькуватого українця з прикордонної зони, це ще не означає, що він «типовий українець». У такому поясненні криється подвійна неправда: по-перше, що узагальнена модель ментального українця взагалі існує, а по-друге – що їй відповідає лише один характерний тип особистості.

Бо з чого мав би починатися та на чому закінчуватися «типовий українець»? Яким був би він з точки зору білоруса, угорця чи росіянина? Мабуть, кухар зі Сходу нетиповий для офіціантки з Перемишля, проте для офіціантки з Ростова-на-Дону був би найбільш типовим українцем у світі? Питання також: для кого типовим буде український кухар з Перемишля, тобто українець з меншини – мабуть, для українського мігранта, який побачить в ньому характерного представника діаспори, у вишиваній сорочці, закоханого в народні пісні, годованого все життя борщем та варениками?

Насамкінець – чи справжньою буде українка, яка замість того, щоб годинами вистоювати на кухні та годувати всю сім’ю у трьох поколіннях, полюбляє сісти в затишному кутку з книжкою та філіжанкою смачної кави? Відправляючи тим часом усіх родичів на обід до найкращого ресторану в місті – де їх нагодують нетипові, але бадьорі і справжні українські кухарі родом від Сяну по Азовське море.

Поділитися:

Категорії : Погляди

Схожі статті

Коментарі

  1. Не люблять нас там, але коли ти „свій” то все зовсім інакше… Хоча є багато таких поляків, яким байдуже звідки ти.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*