о. Іван Лайкіш ■ ПОГЛЯДИ ■ 2008-12-26
“Коли почуття християнської єдності підказує Читаючим ці слова співучасть у нашому молитовному спогаді – за це хай Господь винагородить, а Їм – померлим з голоду – вічная нехай буде пам’ять”. Оці слова поміщено в тексті, скерованому до запрошених офіційно гостей на урочисті моління в 75-ті роковини Великого голоду 1932-1933 рр., які проходили у ґлотовській кальварії біля Доброго Міста. Здається, що всі, хто отримав запрошення, а також ті, хто не був офіційно запрошений, прибули на місце молитви з потреби серця. Дальше можна було прочитати: “Турбота про пам’ять, коли має людський вимір, переступає всякі межі. Для християн немає границь пам’яті. Але пам’ять визначає нашу людяність. (…) Пам’ять про заморених голодом каже пам’ятати про Ісуса Христа.
Ніхто не подбав про їхній гідний похорон. Домовиною часто був придорожній рів, поріг родинної хати, або вулиця в місті, де пішли просити про страву. Сьогодні наша молитва може дати їм вічний упокій”. У Ґлотові відбулася молитва – щира, врочиста, з глибини душі.
Прочитавши статтю редактора С. Мігуса “Хресна дорога за жертви Голодомору на Вармінській кальварії в Ґлотові” (“НС”, № 49 за 2008 р.), дійшов я висновку, що Читачеві належить дати повнішу інформацію про цю подію.
Помолитися в ґлотовській кальварії за заморених голодом в Україні у 1932-33 рр. вирішили отці Ольштинського деканату на своєму соборчику. Обране місце здалося отцям найбільш відповідним на вармінській землі – землі нашого заслання. У Ґлотові, що біля Доброго Міста, знаходиться Кальварія Хресної Дороги, збудована в ХІХ ст. на зразок останньої дороги Ісуса Христа в Єрусалимі. Будівничі вірно відтворили її, помістивши в хресті кожної каплиці, як реліквію, привезені з Єрусалима камінці. Пам’ять про заморених голодом дочок і синів українського народу отці бажали принести на це символічне місце єднання Всесвіту, яке звершилося на хресному дереві Голгофи. Голодомор – це Голгофа в історії нашого народу, запечатана на довгі роки каменем страху та мовчання. Цю жертву неможливо зрозуміти без Христа. “Бо нібито немудре Боже – мудріше від людської мудрості, і немічне Боже – міцніше від людської сили”. (І Кор.1,25)
До цього задуму приєдналися Ельблонзький та Венґожівський деканати. До участі в моліннях запрошено війтів, бурґомістрів, президентів, старостів місцевостей, у яких діють наші парафії. Бажанням нашим було, щоб місцева влада розділила спільно з нами травму минулого. Запрошення передано також представникам реґіональної і державної влади, а воєвода надав свій почесний патронат цьому заходу.
Богослужіння очолив архієпископ кир Іван Мартиняк, митрополит Перемисько -Варшавський. Архієпископ Едмунд Піщ, сеньйор Вармінської митрополії, при першій зустрічі зразу заявив про свою готовність взяти участь у цій спільній молитві. Запрошено духовенство Римо- католицької, Православної та Лютеранської церков.
Наші поминання проходили в піднесеній, поважній, повній задуми атмосфері. Близько тисячі паломників ішли в процесії з лампадами в руках, зупиняючись на розважання при кожній каплиці, а також на молитву Парастасу. Моління закінчено під хрестом Голодомору. День 16 листопада був звичайним, як на цю пору року – туман, дощ, холод. Однак під час богослужіння перестав іти дощ, а навіть появилися денеде промені сонця. Опісля за померлими з голоду заплакало усе – почав капати дощ і не в одного прочанина появилися сльози після слів митрополитів, представника воєводи і голови Об’єднання, коли хор співав зворушливі пісні Паломник та Молитва за живих та мертвих. Скрізь відчувався молитовний настрій – люди навіть не говорили, а натурально зрозуміли, що це не час і місце, наприклад, на оплески. Усі поєдналися з жертвами Голодомору. Здавалося, що співане під час процесії “Ісусе, Ісусе, Сину Божий, помилуй, помилуй нас” дальше лунає над ґлотовською, а навіть усією вармінською землею.
На завершення хористи роздали хліб, а лампади й надалі горіли. Щоб не забракло ніколи хліба, не згаснув вогонь християнства – так думали ми.
Це символічно: хто забирає хліб – забирає віру, молитву і всі християнські цінності, хто не дозволяє горіти свічкам – готується забрати людям життя.
Тому тим більше може вразити згадана вище стаття. Чи редакторові залежало лише на тому, щоб викликати ефект недосконалості молитви, бо забракло голосу одного політика? Голос політика (навіть якщо він депутат) і мільйони жертв, заморених голодом, молитва за них майже тисячі паломників – таке співставлення виглядає щонайменше як дисонанс. Додатково журналіст підсилив цей ефект, пишучи:
“як удалося неофіційно вияснити”, “особисті непорозуміння”. Це викликає багато запитань, наприклад: а чому редактор не постарався вияснити згадане питання офіційно, чому не звернувся до організаторів? А також – чи політик, запрошений на молитву, завжди мусить промовляти? Чи ж у Ґлотові не повинна бути найважливішою спільна молитва за померлими?
“Наше слово” №52, 28 грудня 2008 року {moscomment}
