ІСТОРІЯ ■ №32, 2018-08-12

Завзятому туристу-пішоходу якість дороги не найважливіша – якщо не вдається пройти, можна й перестрибнути. Інша справа, коли хочемо подорожувати більш комфортно, а то й ще з вантажем. Отже, перед тим, як вирушити у літні мандри, варто відвідати надбужний Тереспіль і «прочитати» чавунний 14-метровий обеліск будови у 1820-1824 рр. першої битої дороги на Підляшші, яку своїм потом оросили й місцеві русини.

Тереспіль – це місто над Бугом. Кажуть, місце розміщення не дуже цікаве, адже перший місцевий топонім – це Болотково. Так звали село, яке у середині XVI – поч. XVIІ ст. належало місцевим руським можновладцям Горностаям (а ще раніше, можливо, першому підляському воєводі Іванові Сопізі). Місце мало, однак, і позитивну прикмету, позаяк на другому березі Бугу лежить старовинне Берестя, яке ще у княжу добу відігравало для Києва роль вікна у північно-західну Європу і не втратило свого значення навіть після того, як руських князів залишили нащадки литовця Гединина. Звісно, воно було розташоване на західній окраїні руських земель Великого князівства Литовського, «під Ляхами» (Польщею), звідки й пішла назва Підляшшя та Підляське воєводство (у 1513-1566 рр. охоплювало воно також західну частину сьогоднішньої Берестейської області). Це, однак, робило реґіон комунікаційним центром володінь династії Ягайлонів, об’єднаних у 1569 р. у Річ Посполиту. Проходив тут, зокрема,
й «королівський тракт», який сполучував обидві столиці – Вільно і Краків, а також мав два варіанти: східнопідляський через Берестя та західнопідляський через Більськ (через це місто монархи їздили до Вільна також після перенесення польської столиці до Варшави). Отже, було сюди «близько» з усіх кінців Корони та «Литви», тому саме Берестя стало місцем нарад Ягайла та Витовта перед Грунвальдською битвою (1410 р.), відтак сеймових з’їздів державної еліти Великого князівства Литовського та синодів ієрархії Православної церкви, включно з найвідомішим та найбільш контроверзним – унійним 1596 р.

У першій, що вміщає більш конкретну інформацію, згадці про Болотків (1533 р.), зазначено, що двір його власника, земського підскарбія Івана Горностая, розташовується поряд з великим берестейським гостинцем. Згодом його син Гаврило Горностай, кам’янецький староста, а потім берестейський воєвода, отримав додаткові ґрунти як відшкодування за те, що дорога до нового моста на Бузі була проведена саме болотківськими полями. Біля цього «моста Бужного Берестейського» він або його син Ієронім збудував у 1580-х новий двір, який протягом наступного століття кілька разів змінив своїх власників (була серед них навіть королівська родина Вазів) та мало-помалу перетворювався у щораз більшу оселю, яка ставала сателітом Берестя. Спочатку була це, перш за все, великопанська резиденція, але приблизно у 1695 р. тодішній власник Йосиф Богуслав Слушка заснував тут місто, яке для вшанування свої дружини назвав Тересполем.

На початку XVII ст. фактичною польською столицею стала Варшава, отже шлях з Берестя, який через Тереспіль та два інші підляські міста – Білу і Межиріччя (а далі мазовецькі Сідльці та Мінськ), йшов у західному напрямку, набирав все більшого значення. Надалі, однак, залишався нерегульованою ґрунтовою дорогою, адже до другої половини XVII ст. такими були всі, навіть найголовніші шляхи, які звали «гостинцями» або «поштовими трактами». Іншого важко було сподіватися, адже до кінця існування Речі Посполитої діяли старі закони, згідно з якими за
стан дороги відповідав власник ґрунту, яким вона проходить, за що отримував право брати від подорожніх мито. І навіть якщо землевласник був людиною совісною та використовував цей прибуток згідно з призначенням, що було, на жаль, рідкістю, то й так будова модерної «битої дороги» за зразками, які протягом XVII ст. поширилися у Франції та інших західноєвропейських країнах, була йому не під силу. Для цього потрібна була активна дія з боку держави у формі створення спеціалізованої організації, яка мала б у своєму розпорядженні не лише необхідні кошти, але й фахові сили.

Потужності, які дозволили збудувати першу на Підляшші дорогу з кам’яним покриттям, з’явилися тоді, коли його південна частина перебувала у межах Польського або Конгресового королівства, покликаного на Віденському конгресі (1815 р.). Мало воно свій автономний уряд, у якому справами транспорту відала комісія (міністерство) внутрішніх справ та поліції, а для облаштування сухопутних шляхів 1819 р. створено Генеральну дирекцію доріг та мостів. Уже наступного року почалася будова модерного за технологією, опрацюваною у 1760-1770-х французьким інженером П. Тресаґе, шляху у напрямку Берестя, адже увійшов він до категорії великих публічних трактів, фінансованих з бюджетних коштів. Будова дороги була закінчена у 1823 р.. Через два роки на її кінцях у Тересполі та підваршавському Грохові (зараз вул. Гроховська) стали відлиті з чавуну гранчасті стовпи, кожний з написом, інформуючим, що «Z woli Aleksandra I nakładem narodowym drogi Brzeskiej staj CLXXVIII z głazu ubito» та низкою барельєфів, на яких зображено види міст, які з’єднала дорога (Бересть, Сідльці, Варшава) та реалістичними картинами з будівельного майданчика.

178 таємних для сьогоднішнього читача «стай» – це близько 198 кілометрів, (заведена 1818 р. у Польському королівстві стая – це, як і російська верста, 1066,8 м). Думаю, варто «перекласти» також зміст терміну «nakład narodowy», у якому, окрім коштів з державних податків, вміщається й праця селян на західній частині шляху, звісно, польських, але у східній – переважно українських. Організатори починання намагалися ж максимально використовувати шарварок, тобто обов’язкову безплатну селянську працю, обсяг якої був величезний, адже будова кілометра дороги потребувала біля 3 000 днів праці піших робітників та 1 100 днів з тягловою силою. Часто-густо грішми оплачували лише те, чого не могли виконати робітники без спеціальних кваліфікацій, наприклад, мости, поручні та інструменти для будівництва. Як видно з барельєфів на обеліску, інколи небезпідставно іменованого Пам’ятником праці, загал робіт виконувався вручну, адже навіть копер (машина для забивання стовпів), яким при будові мостів забивали палі, приводився в рух людськими м’язами.

До речі, формулювання «дорога, з каменю убита», яку загально стали звати «шосе» (від французького «chaussée», позаяк саме ця країна була у цій ділянці піонером), небезпідставно може асоціюватись із покриттям, виконаним з круглого польового каміння. Саме так виглядають старі мощені дороги, які ще й сьогодні можна знайти поміж підляськими селами (важливіші з них, звісно, давно вже заасфальтовані). Два сторіччя тому, коли не було швидких і важких автомашин, вимагаючих збитого суцільного покриття, адже дорожній рух обмежувався кінними підводами та пасажирськими екіпажами, шосе будувалось, так би мовити, навпаки. Каміння клали як нижній, стабілізуючий конструкцію шар, натомість, полотно, по якому котилися колеса, виконували зі щебеню. Новизною такої дороги було не лише тверде покриття (до 5,5 м ширини), але також піднесення полотна вище рівня навколишнього ґрунту та його випукле профілювання, що разом з викопаними обабіч ровами гарантувало відведення води. Найбільшою ж бідою старих «звичайних доріг», зокрема на більш родючих ґрунтах (піски просихали швидше), було весняне й осіннє болото, яке робило їх практично непроїзними.

Спочатку бита дорога закінчувалася 135-метровим підвісним мостом на Бузі, за яким тоді починалася забудова старого Берестя, знищена у 1830-х рр., коли російська влада почала будувати в цьому місці могутню фортецю. Напис «Via Petropolitana» (Петербурзька дорога), поміщений на лівому боці обеліска, підказує, що могла вона бути елементом ширшого плану зв’язати Польське королівство з центром імперії. Однак, на схід від Берестя довгий час усі дороги залишалися ґрунтовими і щойно у 1840-1849 рр. тверде покриття отримав шлях через Бобруйськ до Москви, який почали називати Московсько-Варшавським шосе. Після цього, у 1850-1860-х рр., кам’яна дорога була збудована також у найважливішому колись для Берестя і Підляшшя напрямку – до Києва.

Усе ж загал підляських доріг, зокрема міжсільських, аж до другої половини ХХ ст. надалі залишався у «натуральному» стані, описаному Владиславом Реймонтом, який мандрував південним «холмським» Підляшшям у 1910 р.: «Місцями пісок, місцями болото до осей, а місцями вибоїни та калюжі на півчоловіка». Також культурний ландшафт залишався тоді ще традиційним: «Де-не-де біліють стіни хат… виблискують куполи церковок… на піщаних узгір’ях цвинтарі, засаджені гущавиною велетенських хрестів, похилених уві всі сторони, неначе в німому кличі ік селам та хатам».

Сьогодні все по-іншому. Не тільки колишнє «шутрове» шосе вже залите рівними шарами асфальту, адже зараз цією дорогою проходить один із найважливіших комунікаційних коридорів Європи, а біляві хати під стріхою замінені «мурованками». Зникла-бо й більшість церков, де в неділю молились русини, буденний труд яких зображено на меморіальному обеліску. Так, однак, склалось, що у числі збережених і надалі діючих є й тереспольська парафіяльна церква св. Івана Богослова, збудована ще в 1745 р. Кажуть, колись свої пожертви залишали у ній підляські прочани, які поверталися з богомілля у Києві…

Поділитися: